Яков Полєскій

Чорнобиль делегований

Жіль Дельоз – Мішелю Фуко:
На мій погляд, Ви були першим, хто, як своїми книгами, так і практичною діяльністю, навчив нас однієї з основних речей: що говорити за инших – це підлість

Повноліття чорнобильської катастрофи було обставлено пишними торжествами (газетними статтями, виступами, мітингами – у цілому світі). Якщо, звичайно, можна так говорити. Насправді ніхто не знає, як про це можна говорити, хоча за минулі роки з'явилося немало осіб, що претендують на «правильну» модель скорботи. Можна сказати навіть так: будь-який поважаючий себе політичний суб'єкт знає, що і як слід говорити з приводу «Чорнобиля» і яке робити обличчя, щоб воно було сповнене жалю. Усі ми знаємо про те, що чорнобильська аварія – це «найбільша техногенна катастрофа людства», що у сенсі «радіоактивних викидів» вона тотожна 300 Хіросімам, що на долю Бєларусі випало 210 Хіросім, що були жертви, що вони будуть, що... Але мені хотілося б трохи звузити тему і поговорити про «Чорнобиль» як про різновид політичного капіталу – монету цілком дієву і обігову. Монету задіяну, і, як і всяка монета, дволику і двоїсту. У подібну монету свого часу перетворилося «11 вересня».

Те, що лежить на поверхні, як лист, «захований» Едгаром По, – найменш помітне. Очевидно, з цієї причини ефект Чорнобиля заміщає собою факт символічної капіталізації Чорнобиля. Для усвідомлення цього досить визнати: насправді ми нічого не знаємо ні про Чорнобиль (чому відбуваються аварії на АЕС?), ні тим паче – про наслідки подібних катастроф, однак ми добре інформовані про те, хто і як має у своєму розпорядженні символічні ракурси-відображення даної проблеми.

Кажуть, що через два роки, тобто коли ровесники чорнобильської катастрофи підуть на «дємбєль», її наслідки «підуть на спад». Однак, ми не переконані і в цьому. Можливо, більш-менш адекватну картину чорнобильської катастрофи і її наслідків ми зможемо отримати років приблизно через 20-50 (чи навіть 100) – за умови, що зусиллями різних наукових центрів і організацій (державних, міжнародних, незалежних) буде реалізований проєкт комплексних досліджень, що дасть в підсумку ряд верифікованих/фальсифікованих результатів (а не посилання на апокаліптичний образ 300 Хіросім). Звичайно, різними аспектами чорнобильської катастрофи займалися деякі дослідницькі структури чи незалежні дослідники. Однак, займалися, немов деяким різновидом екстремального спорту. У більшості випадків ці дослідження огорнуті таємницею, їх супроводжує маса темних історій – зрештою, як і героїв цих історій. Професор Бандажевський у в'язниці, академік Нестеренко – на волі, хоча і у цьому не можна бути упевненим, та й взагалі: невідомо, хто і де виявиться у найближчі двадцять хвилин. От вам і Чорнобиль – табуйована прірва слов'янської культури.

Існує инший вимір «чорнобильської проблеми», і він – на поверхні, як уже сказано. Автору цих міркувань нескладно претендувати на певну новизну заявленої теми, оскільки найменше досліджувалася саме «поверхня» символічної капіталізації Чорнобиля. Саме тут – на поверхні покритого зеленим сукном столу – розігруються різні версії чорнобильської пам'яти і чорнобильської скорботи, чорнобильської турботи і чорнобильської заклопотаности, робляться ставки, специфічні для поля політики, специфічні для поля економіки. У цьому не слід шукати ні проявів захвату, ні факту цинізму. Це реальність нашого світу, тобто, одна з версій цієї реальности, що вимагає розшифрування і розуміння. Ми нічого не зрозуміємо в «глибині» Чорнобиля, якщо не навчимося розпізнавати малюнок його «поверхні».

У першу чергу варто було б згадати про те, як розігрувалася символічна ставка Чорнобиля на початку 90-х, тобто на зорі становлення російської / бєларуської / української державностей. А розігрувалася вона не одновимірно, не комплементарно, але агонально, тобто в конфлікті із собою. Те, що в полі політики споконвічно розглядалося як можливість для формування акціонерної структури з її соціальною базою (так званий «чорнобильський соціум») і інститутом представництва (президенти, голови, керуючі), у полі економічної гри нагадувало горезвісний ціпок з двома кінцями. У якийсь момент один з його кінців був оцінений як більш вагомий: не тільки російська чи українська політичні еліти, але і новий бєларуський істеблішмент – усі вирішили, що «інвестиції» важливіші за «допомогу».

Якщо у випадку з Росією це більш-менш очевидно, то у випадку з Бєларуссю не цілком. Проте, факт став фактом: якщо на політичних форумах бєларуські делегації час від часу вимовляли слово «Chernobyl», то на економічних форумах робили вид, що Chernobyl – це десь в Україні (до речі, українці чинили у такий же спосіб). Не можна, не можна було лякати ніжного, одержимого healthy life-style капіталіста, цього потенційного інвестора прозорою лиховісною хмарою зі смертоносними променями. Чи ґрунтом, на якому виростають помідори – як в Еспанії, але не еспанські.

Важливо побачити, як (у суворій відповідності з припущенням П'єра Бурд'є) поле економіки, що споконвіку претендує на фундування поля політики, справді стало його «фундувати». Простіше кажучи, проблеми транзиту, газового співробітництва, псевдоконкурентного збуту, etc., стали чільними, а проблеми, що стосуються поля політики, права і культури, були визнані другорядними – звичайно, в ім'я буття, що незмірно вище розмов про нього. В ім'я їжі, що корисніша за розмови про їжу. Чи точніше: в ім'я соціального порядку, що дає можливість нормально харчуватися групі людей, нехай навіть не дуже численних і красивих. Сказане прямо стосується Чорнобиля, позаяк в основу державної політики в якийсь момент лягла «практична» (тобто не завжди артикульована) теза про Чорнобиль як економічний бренд. Навіть допомога, що надається різними західними ініціативами, повинна була бути зваженою на терезах «економічного ефекту». Иншими словами, важливо не те, скільки дітей поїдуть лікуватися за кордон, а скільки грошей піде в скарбницю з метою подальшого перерозподілу.

Тепер нескладно зрозуміти, чому державний апарат (схильний асоціювати себе з «народом») почав активно поїдати бєларуські NGO (тобто той самий «народ»), що здійснювали розподіл закордонних трансфертів, адресованих «чорнобильцям». З одного боку, потоки цієї допомоги варто було б сконцентрувати в руках одного «потокового» власника, зрозуміло, власника уповноваженого; инакше жодного тобі «економічного ефекту» – допомога розпорошується й іде невідомо куди. Можна сказати, у пісок (дітям – це як у пісок). Можна згадати про «антикорупційний» галас, що здійнявся у 1996 р. навколо фонду «Дітям Чорнобиля». Здавалося б, це ж німецькі громадські ініціативи повинні цікавитися, яким чином розподіляються виділені ними кошти. Однак, ні: державна думка першою полізла у чужу громадську кишеню.

Инший аспект проблеми не настільки очевидний і стосується вже згаданих інвестицій. Справа у тому, що NGO, які капіталізують «Чорнобиль» у якості соціальної проблеми і трактують це доволі широко, не розраховують на відповідний ефект у сферах політики й економіки. На відміну від Держави, як ми знаємо. На відміну від Апарату. Відомий результат діяльности незалежних чорнобильських організацій – інтерес до проблеми Чорнобиля. Шум навколо Чорнобиля, що перешкоджає, як думають бєларуські ніби економісти, притоку інвестицій. Словом, чорнобильська проблема повинна бути цілком приватизована, цілком капіталізована (одночасно у всіх сферах), цілком контрольована і – розмови про неї повинні бути суворо дозовані і позиційовані щодо замовчувань.

Варто сказати, між иншим, що економічне «фундування» – істотна риса бєларуського (домінантного) способу мислення. Наприклад, політичний коментатор Ю. Шевцов міркує винятково в коридорі цієї домінанти, коли пропонує торгувати з Заходом за допомогою чорнобильської версії «зеленої ідеї». Одним словом, Чорнобиль повинен стати брендом, товарним знаком, не більше, не менше. Та й узагалі, тут багато паралелей: зовсім недавно офіційна Бєларусь посилено ліпила бренд із «слов'янського братерства», усерйоз розраховуючи запродати його, щонайменше, за ціною ринкових витрат Газпрому. І той же by-product, супровідний ефект: у період інтеграційного будівництва були розгромлені всі чи майже всі громадські і політичні об'єднання, що апелюють до ідеї єднання з Росією. Та ж кореляція з «поворотами до Заходу». Очевидно, не випадково Европейський гуманітарний університет стає об'єктом апаратного наступу у ту ж мить, коли «слов'янська єдність» перестала котуватися на товарних біржах постсовєтського політичного простору, коли «прийшов час» якось налагоджувати стосунки з Заходом.

Логіка цих наступів проста, елементарна і пізнавана. Вона диктується «Апаратним пришвидшенням» економічного ефекту, базової віддачі sui generis. Для того, щоб концентрувати / контролювати той чи инший фінансовий потік, необхідно ліквідувати всі альтернативні канали зв'язку (із Заходом, з Росією). Канал повинен бути єдиним. Легко побачити наслідки праксісу, що стоїть на базі цієї логіки: скрізь, де побував Апарат – мертві поля, випалені простори. Як у чорнобильській зоні. І, зрозуміло, ні інвестицій, ні допомоги. Чи, як висловився бєларуський президент, «допомоги як такої не було, і ми вирішували цю проблему самі». Справді: складно знайти філантропа, готового виділити кошти на таких суворо обставлених умовах: а) вони виділяються винятково Комітету з гуманітарної допомоги при УДП; б) куди вони скеровуються – вирішує тільки УДП; в) УДП гарантує, що усе буде «чесно».

Такий філантропічний мінімалізм, звичайно, означає, що Бєларусь залишилася з проблемою Чорнобиля наодинці. Чи майже наодинці. Згідно з погано перевіреними даним бєларуського уряду, на ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи щорічно витрачаються приблизно $200 млн.; фінансові надходження від закордонних донорів складають у середньому $2 млн. Словом, якийсь щорічний кошторис витрат затверджується і покривається переважно за рахунок внутрішніх ресурсів. При цьому поступово даний кошторис худне – паралельно з моральним і фізичним зношенням потужностей «бєларуської моделі». Однак, не конче у строгій прив'язці до зношення: Апарат давно ламає голову на предмет того, як би скинути чорнобильський вантаж зі своїх плеч. Торік уряд кілька разів намагався делегувати мандат на неприємну акцію – скорочення державних пільг «чорнобильцям» (разом зі студентами і міліціонерами – веселе товариство) – парламенту. Законопроект виносився на розгляд кілька разів. І кілька разів відхилявся до наступного розгляду.

Від початку оформлення різнорідних політичних і суспільних груп під збірним іменем «опозиція», символічний капітал Чорнобиля був задіяний альтернативним чином. У сфері альтернативної політики. Це цілком нормальне явище: якщо виникає той чи инший соціальний запит – запускається механізм політичного представництва. Цей механізм може бути зіпсований, може бути ушкоджений «зовнішньою» диверсією, але – хоча б як можливість – ніколи не зникає. Поява деяких представників NGO (зокрема, чорнобильських) у полі «опозиційної» політичної гри, звичайно, можна розглядати як свого роду патологію, але це – усе той же ефект тотальної гри Апарату. Якщо хтось претендує на те, щоб представляти інтереси якоїсь групи (чорнобильських дітей), на рівні офіціозу він визнається persona non-grata. У силу ряду причин (їх, зрозуміло, можна вважати безглуздими, але вони існують) тільки один, «всенародно обраний» чоловік має право і можливість представляти інтереси усіх (як у фільмі «Горець»: повинен залишитися тільки один). Прекрасний зразок апаратної логіки.

«Опозиціонер» – це кожен, хто є в опозиції до цієї логіки, хто з нею не згодний. Поза залежністю від того, чиї інтереси він представляє й на якому полі розігрує їх у виді символічних ставок. У рамках цієї логіки «Чорнобильський шлях», організований учасниками коаліції «5+», виглядає чимось на зразок політичного ексцесу. Нам говорять з телеекранів: є ті, хто ходить хідниками і нічого не робить для «чорнобильців», але є і той, хто їздить у чорнобильську зону, хто «допомагає». Схоже, усе менша кількість людей має ілюзії з цього приводу. Ми можемо погодитися з тим, що локальне представництво, тобто свого роду малий контракт, що пов'язує делегованого з тим, хто делегує, – це мале зло, але у такому випадку велике представництво – контракт делегованого з «усіма» – це абсолютне зло. Щось на кшталт контракту з дияволом. Варто визнати, що «народ» – це «кака», якою інтелігенція лякає один одного, причому, не випадково. Можна говорити від свого імени, можна говорити від імени неначебто безмовної групи (наприклад, «чорнобильців»), але говорити від імени величезних груп – це вже... Неподобство.