зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Андрій Олефір

Непрямі аналогії

Із віддаленням у часі бурхливих днів помаранчевої революції на радість скептикам громадськість все більше розчаровується у своїх очікуваннях. Тому не дивно, що багато людей в Україні ставлять перед собою питання: як воно буде далі? Яким шляхом ітиме Україна? Або, точніше, куди її занесе?

Не відомо, чи полегшає українцям, якщо вони дізнаються, що шляхи, схожі на той, яким зараз торує Україна, вже проходили кілька націй. І дехто з них витримав випробування гідно й до кінця. При цьому історичні умови, в яких все відбувалося, були ген де скрутніші за наші. Візьмемо хоча б Францію.

Те, що історія нічому не вчить, відомо давно. І в цьому є своєрідний урок, який також нічого не навчає, бо люди знову й знову беруться до вивчення минулого. Проте уникнути чергових історичних грабель знову й знову не вдається. Напрошується думка, що їх і не треба уникати, і з певною частотою людству, чи то народам необхідно проходити через подібні одне до одного історичні потрясіння.

Тим не менше, нижче пропонуємо читачам зазирнути на понад 200 років у минуле, і, провівши аналогії із сучасним, розгледіти українське туманне майбутнє.

При спостереженні за суспільно-політичним процесом в Україні в останні кілька років, не полишає думка про схожість подій і персонажів Великої Французької Революції у далекому 18-му сторіччі. Хоча в Києві немає Бастилії, і на українському «Марсовому полі», слава Богу, нікого не розстріляли, українському «Луї XVI» точно не відітнуть голову, а українські «Вандея» і «Британь», підтримувані «нашою Великою Британією», навряд чи піднімуть криваве контрреволюційне повстання. Однак, сутність подій, що відбувалися у Парижі і загалом у Франції, і постаті діячів того часу перегукуються із подіями в Україні початку 21-го сторіччя.

На постатях ми зупинимося иншим разом, а на події глянемо більш прискіпливо.

Отже, Франція, 1788 рік. Опозиція абсолютній монархії стає дедалі сильнішою, не дивлячись на утиски і те, що третій клас, буржуазія, платить обтяжливі податки і відповідає за суворими законами, а дворянство і духовенство податків не сплачують, проте мають величезні статки. Французькі олігархи щільним колом оточують короля, плекаючи його інтереси у своїх інтересах, країна потопає у казнокрадстві, бюрократії і крокує до фінансової прірви.

Луї XVI, себелюбний та м’який, і при цьому заздрісний і помстивий, залежний від думки наближених до нього осіб, монарх, який понад усе полюбляє полювання, аби хоч якось поліпшити стан казни, змушений призначити головою фінансового відомства – одного з найважливійших міністерств королівства – пана Некера.

Некер вже був головним фінансистом кілька років тому, і, будучи не в змозі бодай призупинити бюрократичну машину розкрадання держави, передчуваючи звільнення, оприлюднив бюджет, де ясно було видно, що головним винуватцем величезного дефіциту був королівський двір.

На роль загальнонаціонального лідера пан Некер, втім, не тягне, тим паче, що він є швейцарцем, проте він має величезну популярність у народі, і в ньому багато хто бачить того, хто поліпшить стан речей. Король змушений пристати на вимогу Некера скликати Генеральні Штати, що було надзвичайним заходом для вирішення економічних і суспільно-політичних проблем держави.

Зрозуміло, що король, та особливо його оточення, не збираються поступатися владою будь-кому, але згодні пограти у піддавки, трохи перетасувавши владні функції, задобрити народ, а потім повернути собі важелі впливу, які вже почали вислизати з рук. Такий собі варіант політичної реформи від короля.

Революційна напруга наростає мірою того, як одні накопичують все більше (матеріальних благ, прав, свобод), а иншим ці речі стають все менш доступними. Фундамент Великої Французької Революції було закладено абсолютною монархією Луї XIV – XVI, що не хотіла визнати прав міцніючої буржуазії.

В Україні ж відокремлена від інтересів народу компартійно-ново-українська влада стояла на горлі у національних сил та номенклатурною природою опонувала потребам молодому «класу клерків».

Отже, вибори у Генеральні Штати проходять і дають новоутворенню колосальний кредит надії. Народ чекає на зміни, прагне їх, і дедалі все більше хоче впливати на їх втілення у життя. Однак, королівська влада змін якраз і не хоче допустити: король відмовляється від кількісного підходу до голосування у Генеральних Штатах, де половину місць займають представники третього класу, а залишає «покласову» норму.

Таким чином 1% населення Франції отримує 2 голоси проти 1 голосу, що представляє 99% нації. Це є та межа, через яку французький народ вже не переступить за жодних обставин.

Лідери народного руху прямо закликають до збройної непокори. З кожним днем росте відчуття власної сили в третього класу і він починає власне політичне життя: частина депутатів Генеральних Штатів, що представляють третій клас, і частина прогресивних дворян і духівників, проголошують себе Національним зібранням і приносять клятву народу і вітчизні у залі для гри в м’яч.

Відставка Некера стає останньою краплиною, і у Парижі починається повстання, що швидко переростає у розбій, але потроху організовується новоствореною Національною гвардією. Пік повстання – взяття Бастилії. Революційна влада переходить до рук Національного зібрання.

За всякою революцією незмінно приходить контрреволюція. Після революційного ривка завжди з’являються сили, що прагнуть призупинити процес революційного поступу. З лав революційних лідерів виокремлюються ті, хто воліє надати процесові поступального характеру і задовольнити інтереси обох груп, що протистоять одна одній.

При гострому революційному конфлікті це неможливо, і нещодавні провідники революції за «ведмежої» підтримки контрреволюційних сил, критиковані своїми більш радикальними соратниками, опиняються по протилежному боці барикад та викинутими із процесу революції.

Як наслідок, революція природно радикалізується, поступово позбуваючись гальмуючих елементів. Вона намагається уберегти себе від поборників старого ладу, які, аби зберегти своє положення, швидко приймають революційні гасла, залишаючись, у своїй суті, контрреволюціонерами.

Виживання революції починає залежати від того, чи виявиться вона достатньо радикальною, щоби не загрузнути у гуманних розмірковуваннях і не приспатися улесливими епітетами на свою адресу від вчорашніх гонителів.

Ще у шкільному віці, прочитавши книжки Олександра Дюма, що описували події Великої Французької Революції, мені запам’яталося, яке піднесення і дух братерства панували на вулицях французької столиці, які гуманні ідеї висловлювалися їх тогочасними революційними провідниками, і як дружно діяли останні.

Вони були об’єднані спільною метою, бажанням змінити суспільний стан речей, який неможливо було більше терпіти, і джерелом їхньої рішучости і мужности були найвищі людські цінності.

Прості ж люди ходили вулицями і обіймали один одного, браталися і клялися у вірності французькому народу. Не цуралися плакати від щастя і із захопленням розповідали один одному наскільки ліпше житиметься надалі.

Свобода! Рівність! Братерство! Національне багатство на службі нації. Відсутність класової нерівности. Справедливі податки. Король не як помазаник Божий, а як виразник інтересів єдиної нації. Кінець корупції і бюрократії. Праведні суди. Рівність! Братерство! Свобода!

Однак, заволодівши владою, революційні вожді швидко розділилися на ворогуючі табори, а найавторитетніші з них перетворилися у поборників конституційної монархії і противників перерозподілу національного майна. Некер, Лафайет, Мірабо, Байї…

Взнаки далися принципова демократичність, навіть тоді, коли були необхідні різкі цілеспрямовані дії, інтелігентність і м’якість, що в революції аж ні до чого, зосередженість на власній славі і величі або ж незацікавленість у доведенні революції до логічного кінця. А найголовніше – страх остаточно зруйнувати існуючу систему і опинитися у невизначеному світі нових цінностей.

Инші дуже вправно почали перерозподіляти майно на свою користь. Деякі швидко заволоділи величезними статками, инші стали князьками у містах, куди були делеговані революційним урядом.

Часто центральна влада дуже довго зволікала із заміною «революціонера», що дискредитував себе, або просто заплющувала очі на беззаконня своїх делегатів, оскільки ті могли гарантувати бодай якесь виконання волі Парижу у більш глобальних питаннях. Насправді ж, таке потурання тільки підвищувало темпи девальвації революційних очікувань.

Врешті суспільну думку хильнуло маятником у бік радикалізму – занадто вже багато несправедливости і неправди натерпівся народ, щоби дозволити призупинити процес відвоювання собі прав і свобод. Процес ішов і змітав зі свого шляху тих, хто намагався його зупинити, шляху назад вже не існувало…

Конституційна монархія, накинута як компроміс 1789 року, коли усі втомилися і воліли осмислити те, що сталося, не вписувалася у прагнення народу, який, можливо, сам не усвідомлюючи, хотів справжнього очищення.

Знову підняли голову французькі олігархи, що попри скасування класових привілеїв, як не платили податки, так і не збиралася їх платити; знову король демонстрував повне нерозуміння прагнень народу і невміння їм слідувати. «Полум’яні» революціонери стрімко втрачали популярність і вплив на маси, будучи небезпідставно запідозреними народом у зраді його інтересів; наростали роздратування, недовіра і радикалізм.

Все б іще було нічого, якби ті самі лідери не намагалися приструнити народні потуги. Своїм авторитетом, заробленим на революційних подіях, вони прагнули зупинити її розвиток! При цьому вони апелювали до клятви у залі для гри у м’яч, і до чистого духу повстання 12 – 14 липня 1789 року (читай – до Майдану).

Більш радикальним провідникам Французької революції було дуже важко втриматися від критики своїх поміркованих товаришів. Мабуть, пишаючись відчуттям правоти і відчуваючи себе на гребні історичних подій, їх весь час заносило у популістські хащі.

Набирала оберти економічна криза – багатії бігли з країни, вивозячи свої капітали, про якісь «інвестиції» не могло бути й мови, розкручувалась націоналізація – тобто анексія майна у розпорядження нації. Дедалі частіше приймалися рішення, що виправдовувалися революційною доцільністю.

Париж 1789 – 1791 років був цікавим суспільним утворенням – тут поруч у стані холодної війни існували революційна доцільність, новий суспільний лад, заснований на принципах рівности і демократії, та старий монархічний устрій.

Довго так не могло тривати, і розстріл демонстрантів на Марсовому полі у липні 1791 року став реваншем контрреволюції і кінцем відносно мирного співіснування. Ситуація при цьому серйозно підігрівалася тим, що провідні монархії Европи оголосили Франції війну.

Після Марсового поля старому ладу не варто було сподіватися на милосердя з боку власного народу. Народ немов збожеволів і очищав себе і свою країну від усього, що нагадувало минуле: монархія, церква, король, королева, метрична система, календар…

Примітно, що найбільш талановиті революційні керманичі дуже пильно відстежували чаяння народу і віртуозно грали свою гру на настроях натовпу. Народ платив суспільним благом, стабільністю у країні, жертвував гроші на революцію, проливав кров, віддавав життя.

Може здатися, що люди виявилися використаним в інтересах можновладців, проте, якщо глянути більш абстрактно, стає очевидним, що народ крок за кроком, потрясіння за потрясінням, розчарування за розчаруванням, йшов до мети – забезпечення своїх прав і свобод. Це прагнення, що визріло і було усвідомлене критичною масою людей в країні, вперто реалізовувалося, і не могло бути ні зупинене, ні спотворене будь-якими випробуваннями.

Лідери думали, що вони опанували суспільними настроями і керують ними, проте народ возвеличував їх лише для того, щоби скинути як тільки ті починали проявляти ознаки відступництва, надаючи ще один урок приниження тим, кому він довірив себе представляти.

Народ привчав поважати себе, вчив працювати на себе і у своїх інтересах. І часи імперії, і повернення до монархії, я вважаю, були своєрідним періодом інкубації вже досягнутих змін у суспільстві і суспільній свідомості, щоб потім змінитися черговими революційними проривами.

Альфонс Ламартін так писав про ті часи: «Це історія, що повна сліз і крові, повна також і уроками для народів. Ніколи, мабуть, стільки трагічних подій не відбувалося у такий короткий час, ніколи так швидко не виявлялося таємне співвідношення, яке існує між діями і їх наслідками.

Ніколи із більшою швидкістю слабкості не тягли за собою помилки, помилки – злочини, злочини – кару. Ніколи ще із більшою очевидністю не виявлялася та правосудна відплата, яка, подібно сумлінню, нерозривно пов’язана із нашими діями і здійснюється навіть більш невідворотно, ніж фатум у древніх, ніколи моральний закон не отримував більш блискучого підтвердження і не мстився за себе із більшою жорстокістю.»

Чи не дивно, наскільки подібна описана вище ситуація до нині існуючої в Україні? Те, що відбувалося двісті років тому у Франції, можна, як аплікацію, накласти на сучасну Україну.

Якщо побудувати аналогії, і вони хоча б на декілька відсотків виявляться «прямими», можна, зазирнувши у майбутнє, сказати, що шлях, на якому перебуває Україна, ще тільки-но почався.

Нас чекають: ідеологічні і економічні розчарування → зневіра → апатія → обурення → черговий Майдан → нова надія, радість і → черговий рівень самоповаги.

Спостерігаючи за Україною, стає зрозумілим, що український народ прийняв не усвідомлене, але остаточне рішення домогтися місця своїй гідності. Таке рішення є негласним запитом, що виштовхуватиме на арену історії нові і нові постаті, які вестимуть народ, коли старі лідери будуть втомлюватися і зраджуватимуть справі. Цей шлях для українців мінімум у декілька десятиліть, але він вартий того. Самоповага формується повільно, проте, кажуть вчені, передається далі у генах.

Якщо побудовані аналогії виявляться дещо «непрямими», то український народ здійснюватиме революцію відповідно до свого духу – м’яко, але без зупину, із зовнішніми ваганнями, проте із внутрішньою твердістю.

Саме український національний характер дасть змогу уникнути серйозних жертв і ламання багаточисельних доль, що вдасться довершити революцію так, щоби нам не треба було повторювати слова Манон Ролан, сказані понад двісті років тому: «Які злочини ми здійснили в ім’я свободи!»

Для Української правди, 02.08.2005


ч
и
с
л
о

40

2005

на початок на головну сторінку