Річард Сеннет

Тиранія інтимности

Як приклади тиранії інтимности на думку насамперед спадають дві картини. Одна з них – це життя, присвячене вихованню дітей, купівлі будинку на виплату, суперечкам з чоловіком чи дружиною, візитам до ветеринара, дантиста, щоденним пробудженням в усталений час, поспіху при добиранні на роботу, щоб устигнути на потяг, поверненням додому, педантичному випиванню двох мартіні та викурюванню восьми сигарет як денної норми, хвилюванню через рахунки. Цей перелік домашньої рутини швидко перетворюється на зразок інтимної тиранії – це клавстрофобія. Така ж тиранія інтимности може означати певний тип політичної катастрофи, поліцейської держави, де всі дії людини, її друзів, зумовлені їхніми переконаннями, просіюються через сито державного нагляду. Ця інтимна пригніченість пов’язана також із постійним страхом висловити думку, через яку людину негайно вкинуть до в’язниці, що діти можуть ляпнути в школі те, чого не слід, що хтось може ненавмисно скоїти злочин проти держави, до якого сама держава спонукає формою свого існування. Мадам Боварі є символом першого виду тиранії інтимности; легенда сталінських часів про хорошого хлопчика-комуніста, який видав таємній поліції своїх батьків, котрі збилися з істинного шляху, – другого.

Обидва зразки не цілком адекватні. Домашні обов’язки – недостатній елемент для визначення почуття клавстрофобії, яке нині пригнічує стількох людей. Фашистський нагляд – це образ, який легко вводить в оману, адже якщо фашизму немає, то відразу здається, що інтимний політичний контроль послаблюється, тоді як насправді він набирає инших форм. Ці два зразки недостатні тому, що вони є тираніями жорсткого примусу. Тоді як тиранія може бути чимось підступнішим.

Одне з найдавніших застосувань слова «тиранія» в політичній думці – це використання його як синоніма до слова «суверенність». Коли вирішення всіх проблем зводиться до загального суверенного принципу чи особистости, то цей принцип чи особистість тиранять життя суспільства. Таке управління багатьма звичками та діями за допомогою одного єдиного самодержавного авторитету не обов’язково виникає як наслідок жорсткого примусу; так само воно може виникнути завдяки спокусі, через яку людям хочеться, щоб ними керував один-єдиний авторитет, що стоїть понад усім. Ця спокуса теж не мусить зводитися до однієї особистости в ролі тирана. Єдиним джерелом авторитету може слугувати інститут влади; єдиним стандартом для оцінки реальности – вірування.

Інтимність є тиранією такого штибу в буденному житті. Це не примус, а радше пробудження віри в єдину стандартну істину для виміру складности соціяльної реальности. Тут суспільство оцінюється у психологічному вимірі. І що більше спокуса тиранії здобуває успіх, то серйозніша деформація заторкує суспільство. Я в жодному разі не хочу сказати, що з інтелектуальної точки зору ми розглядаємо інституції та події виключно в рамках вияву особистости, бо це не так; однак ми починаємо цікавитись інституціями та подіями тоді, коли можемо розгледіти залучені чи втілені в них особистості.

Інтимність – це режим людських відносин, який уможливлює передбачення та очікування. Це така локалізація людського досвіду, коли все, що близьке до умов життя, набуває першочергового значення. Що сильніша така локалізація, то більше люди шукають засобів здійснювати тиск одне на одного, щоби прорватися через бар’єри звичок, манер та жестів, котрі перешкоджають щирості та взаємній відкритості. Передбачають, що коли стосунки тісні, вони теплі; люди прагнуть тіснішого спілкування, намагаючись усунути бар’єри заради інтимного контакту, однак дії перекреслюють це очікування. Що ближчі стають люди, то менш дружніми і більш хворобливими виявляються їх стосунки, тим більше в них небезпеки братовбивства.

Консерватори стверджують, що досвід близьких стосунків руйнує виплекані нами очікування інтимного спілкування, тому що «природа людини» в своїх глибинах така хвороблива та руйнівна, що коли люди відкриваються одне одному, вони оголюють всі дрібні ґанджі, які в менш інтенсивних формах спілкування глибоко приховані. Гадаю, що поразка, якої завдає суспільству інтимний контакт, – це радше результат тривалого історичного процесу, при якому сам стан людської природи перетворився у те індивідуалістичне, нестабільне і заглиблене в себе явище, яке ми називаємо «особистістю».

Така історія поступової руйнації тонкого балансу, який підтримував суспільство в перший період розквіту його світського та капіталістичного існування. Це був баланс між публічним та приватним життям, баланс між сферою неособистісного, в яку люди могли вкладати один вид пристрастей, і сферою персональною, в яку вони могли вкладати инші пристрасті. Така географія суспільства ґрунтувалась на уявленні про людську природу, де за основу бралася ідея вродженого людського характеру. Цей характер не формувався досвідом цілого життя, а лише виявлявся в ньому. Він належав Природі та відображався в людині. Коли в минулому сторіччі світськість та капіталізм виникли в нових формах, ідея трансцендентної природи поступово втратила своє значення. Люди дійшли до висновку, що вони – творці власного характеру, що кожна подія в їхньому житті повинна мати значення в рамках власного самовизначення; але окреслити це значення було тяжко через нестабільність та суперечність їхнього життя. Проте щире зацікавлення та увага до питань особистости безперервно зростали. Поступово ця таємнича та небезпечна сила – самість – стала визначати соціяльні стосунки. Вона перетворилася в соціяльний принцип. Відтоді публічна сфера неособистісного змісту та неособистісної дії згасає.

Суспільство, в якому ми живемо нині, несе тягар наслідків цієї історії, підміни поняття res publica переконанням, що соціяльні значення породжують почуття індивідуальних людських істот. Ці зміни затінили для нас дві сфери соціяльного життя. Одна з них – сфера влади, инша – поселень, у яких ми живемо.

Ми розуміємо, що влада – предмет національних та інтернаціональних інтересів, взаємодія класів та етнічних груп, конфлікт реґіонів та релігій. Однак ми не діємо під впливом цього розуміння. Наскільки культура особистости керує нашими віруваннями, так ми й обираємо надійних, чесних кандидатів, котрі виявляють самоконтроль. Ці особистості апелюють до широкого розмаїття інтересів. Класова політика занепала, тоді як клас, який формується у ХХ сторіччі, перепідпорядковується вираженню вроджених здібностей особистости. Місцевий патріотизм та локальна автономія стають широко розповсюдженими політичними кредо, ніби досвід власних стосунків має більше людське значення, якщо їх масштаб інтимніший – хоч реальні структури влади все більше переростають в інтернаціональну систему. Община стає зброєю, скерованою проти суспільства, основним недоліком якого сьогодні є його безособовість. Однак спільнота влади може слугувати ілюзією лише в індустріяльних суспільствах Заходу, де стабільність досягається через розширення структур економічного контролю до міжнародних масштабів. Отже, віра в те, що безпосередні людські стосунки ґрунтуються на інтимності, відволікла нас від того, щоби моделювати наше розуміння реалій влади та визначити власну політичну поведінку. За відсутности цієї сформованої поведінки нема кому кинути виклик силам владарювання та нерівности.

По-друге, віра в те, що реальні людські стосунки – це відкриття однією особистістю иншої, спотворила наше розуміння мети міста. Місто – це інструмент неособистісного життя, форма, в котрій багатоманіття та складність особистостей, інтересів та смаків стають доступними як соціяльний досвід. Страх безособового руйнує цю форму. У своїх гарненьких, акуратних садочках люди обговорюють страхіття Лондона чи Нью-Йорка – адже тут, в Гайґейті чи Скарсдейлі, кожен знає своїх сусідів; і хоча в цих місцях нічого особливого не відбувається, зате життя безпечне. Це ніщо инше як повернення до племінного життя (retribalization). Терміни «урбаністичний» та «цивілізований» тепер означають витончений досвід представників нечисельного класу, і наділені нотками докору в снобізмі. Саме страх перед безособовим життям, надання особливої цінности інтимному спілкуванню і визначають поняття цивілізованого існування, при якому люди з різноманітним досвідом почувають себе затишно і дійсно отримують задоволення від такого спілкування – можливість, доступна лише багатому та добре вихованому панству. В цьому значенні заглиблення в інтимність – ознака нецивілізованого суспільства.

Ці два види тиранії, два шляхи заперечення реальности та цінности безособового життя мають свої подібності та відмінності. Реконструкція міста, відмова від пут місцевого колориту, програми, задумані у ХІХ сторіччі, що тепер перетворилися в кредо, – це також оновлення принципу політичної поведінки. Міра, до якої люди можуть навчитися агресивно обстоювати свої інтереси в суспільстві – це також міра, до якої вони привчаються діяти неособово. Місто ж повинно прищепити людині таку модель поведінки, стати форумом, де можливе спілкування та єднання з иншими людьми без необхідности зближення на особистісному рівні. Не думаю, що це – лише порожня мрія; протягом вікової історії цивілізованого людства місто слугувало зосередженням активного соціяльного життя, місцем конфліктів та взаємодії інтересів; тут кожен міг в повній мірі випробувати свої можливості. Однак саме зараз про це почали забувати.

Переклала Софія Скачко