зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Андрій Кирчів

З життя львівських броварів

Наприкінці 19-го століття у Львові існувало 13 пивоварень. Як свідчать історичні джерела, одним із найпопулярніших та найуспішніших львівських броварів було підприємство Брауна. Саме там варили так зване англійське пиво і славнозвісний портер, тобто міцні і важкі сорти хмільного напою. Та з роками, чи то мода на пиво змінилася, чи то инші пивоварні стали достойними конкурентами, але бровар Брауна почав поволі занепадати, і врешті-решт збанкрутував.

Тодішнім звичаєм було називати підприємства прізвищем власника. Це було не лише даниною давній (либонь, ще від цехових часів заведеній) традиції, проте й цілком справедливим підходом, адже вигідний бізнес був приватною власністю, яку передавали кожному наступному поколінню спадкоємців і дуже рідко продавали.

Саме з прізвищем одного із власників колишньої єзуїтської пивоварні, придбаної паном Атлясом, пов’язана справжня легенда, яка лягла в основу пісні-гімну львівських пивоварів нинішньої доби.

А трапилося ось що. Десь у середині 19-го століття власником пивоварні на Клепарові був молодий заможний інженер Домс. Він вдало облаштував увесь процес виробництва і продажів, що при існуючих промислових потужностях не забарилося дати добрі плоди. Підприємство процвітало, і, судячи з тодішніх газетних повідомлень, за обсягами виробленого і проданого пива залишило далеко позаду инші пивоварні, які на той час ще залишилися в місті. Маючи стабільні немалі прибутки, пан Домс міг дозволити собі утримувати прислугу в своєму будинку, тут-таки, на території бровару. І треба ж було такому статися, що успішний і вмілий підприємець… закохався у власну служницю, юну панну Зосю, яка щодня готувала йому обід та спеціально приносила до трапези здоровенний кухоль пива! Хміль львівського пива змішався із почуттями і настільки заполонив розум і серце пана Домса, що той зважився на безпрецедентний крок: запропонував панні Зосі вийти за нього заміж. А що тогочасний консервативний бомонд ніколи б не прийняв таку пару, то молодий закоханий власник продав пивоварню й усе майно, яке у нього було, і подався геть із міста. Подейкують, що цю дивну залюблену пару бачили в далекій Швейцарії, на одному з численних мальовничих курортів поблизу Сент-Моріца.

Инші кажуть, що насправді в основі легенди лежить набагато пізніша подія, яка мала менш романтичне продовження. Наприкінці 19-го століття молодий і винятково здібний працівник броварні, який походив із знатного роду духовенства і дворян, ошелешив свою благородну родину твердим наміром одружитися із простолюдинкою. Гнів шляхетних родичів був не менш невблаганним: батьки зреклися сина, залишивши молоду пару на самих себе. Пройшло майже півстоліття, поки благородний душею талановитий виходець із львівського дворянства зміг довести всім, що і без титулів та гербів здатний посісти достойне місце в житті, зокрема – пивоварні, яка за ці літа стала для нього другою родиною. Принаймні тут завжди з любов’ю згадуватимуть ім’я одного з її головних пивоварів – Романа Бородайкевича…

А що було насправді – відомо лише історії, яка іноді вміло переплітає дійсність з вимислом, старанно ховаючи кінці правди у стрімкі води ріки Вічности. Нам залишаються лише захоплюючі спомини, та ще – віра у чудодійну силу пива, звареного львівськими майстрами броварства і оспіваного у не менш прекрасній пісні. А вже зовсім реальним осколком легенди про пана Домса та його юну дружину зосталася назва великого кухля пива, яка буквально прикипіла до нього і яку донедавна можна було почути у ресторані чи барі з уст львівських пивних гурманів старшого покоління: «А подайте-но мені ще «зосю» пива!»

Дійсність, втім, не менш цікава за легенду. Отож, як уже згадувалося, в середині 19-го століття у Львові більш чи менш успішно функціонувало кілька пивоварень. Окрім найбільшої, за традицією ще иноді званої «єзуїтською» на Клепарові, неподалік, на Жовківському передмісті (так званій Папарівці), діяв бровар давньої міщанської родини Кисельків. Окрім пивоварні, приміські володіння цієї родини славилися закладеним поруч із нею парком та ставками. Ці ставки невдовзі набули неабиякої популярності, як місця для лікувальних водних процедур місцевої знаті. Власник цього дивовижного комплексу, Кароль Киселька, впродовж 31 року (з 1849 по 1880) обирався радним міста Львова і славився своїм меценатством. Саме його коштом у 1885 році було споруджено військове казино при вул. Фредра (нині Шаховий клуб), водолікарня для потреб міста, а на спеціально виділені гроші (2000 злотих – солідна по тих часах сума!) у 1876 та 1880рр. у престижній школі св. Мартіна змогли навчатися двоє хлопців та двоє дівчат. Нині на місці закладу Кисельок розташувався Львівський завод «Галичфарм», однак серед його адміністративних будівель можна розпізнати й ті, які були зведені ще за існування тодішнього бровара.

Славилася якістю свого пива та смаженими курчатами до нього й пивоварня Грунда, що стояла на місці нинішнього заводу «Ензим», за Личаківською рогачкою, дорогою на Винники. Пиво від Грунда навіть порівнювали із знаменитим чеським праздроєм, його полюбляли смакувати у розташованому поруч з броваром ресторані львівські завсідники прогулянок до Винниківського лісу та Чортових Скель. Після І Світової пивоварню «перепрофілювали» на дріжджовий завод.

При вул.Личаківській існував ще один, менш відомий бровар, проте з добре відомим власником. Невелика пивоварня Гюбнера стояла на тому місці, де нині житловий будинок і гаражі на розі вулиць Вишенського та Солодової (ось так лише в назві вулиці й зберігся спомин!). Власник бровару, Фридерік Гюбнер, був вельми поважаною людиною в місті і також обирався радним.

Ще один поважаний у Львові чоловік, Ян Кляйн, володів славетним броваром на Погулянці, де варилося чи не найсмачніше на той час пиво у Львові. До родини Кляйнів, яка викупила це місце у 1848 році (саме в час буржуазних революцій практично в усій Европі – період так званої «Весни Народів»), Погулянкою з 1810 року володів відомий львівський любитель добряче «погуляти», адвокат Ф. Вєнглинський (припускають, що звідси й прийшла назва), а трохи згодом, з 1821 року – підприємець Я. Дістль. Останній навіть відкрив тут свою пивничку, але далі цього не пішов. Кляйн поставив все, як то кажуть, «на широку ногу», і невдовзі до знаменитого виробленого тут пива додалися не менш знамениті «кляйнівські» вареники, печеня, а також «льоди» (морозиво) на всякий смак, які пропонували у завбачливо розташованому поруч павільйоні цукерні Майзона. Популярність Погулянці, як місцю розваг і відпочинку, було забезпечено, а її власникові це принесло, окрім матеріальних вигод, ще й політичний успіх: Яна Кляйна, як К. Кисельку та Ф. Гюбнера, теж обрали радним.

На Байках діяв цілий комплекс, який складався з пивоварні, майданчика для розваг та невеликого ресторану. Цей заклад, відомий під назвою «бровар Прохазки», стояв приблизно на тому місці, де нині Львівський завод безалкогольних напоїв. Ще один невеликий бровар – Пензіаса – варив пиво під самою Святоюрською горою, при нинішній вул. Озаркевича, (тоді вона гордо звалася Пивоварською). Після пожежі 1887 року на його місці коштом Митрополита Шептицького згодом було зведено Народну Лічницю, а «сувеніром» від колишньої пивоварні залишився хіба що невисокий комин, на якому ще довго красувався флюгер – «ведмідь».

Невеликий, але продуктивний бровар Вікселя діяв приблизно на тому місці, де виріс перший трамвайний парк у Львові, поблизу перехрестя нинішніх вулиць Вітовського і Коперніка.

Склалося так, що в силу різних ринкових умов та фінансових спроможностей наприкінці 19-го ст. у Львові залишилося чотири бровари. Однак не слід недооцінювати їхньої потужності: саме тут виготовлялося майже 16% всього пива, яке варилося в тогочасній Польщі! Щоб і надалі успішно протистояти ринковій конкуренції, пивоварні Кляйна, Грунда та т.зв. «єзуїтська» (на Клепарові) об’єдналися у 1897 році у Львівське Акціонерне Товариство Броварів, 60% акцій якого належали місту Львову. У відповідності до статуту Товариства, у його розпорядження відійшли ґрунти у Винниках та Лисиничах з будинками та пивоварнею, які на той час були власністю Галицького Кредитового Банку, ґрунти (50 моргів на Погулянці) і броварня фірми «Ян Кляйн», якою на той час володіли Роберт та Юліан Кляйни, а також бровар і землі з будівлями (10 моргів під самою пивоварнею і 15 – на ділянці між нинішніми вулицями Клепарівською, Янівською та Золотою) на Клепарові під назвою «Львівська спілка броварів» (ще раніше – «Лілієнфельд і спілка»), співвласниками якої були Герш Горовіц, Еміль і Філіп Ямполєри, Симеон Шаф та Герман Клярфельд. Броварня Макса Вікселя не приєдналася до Акціонерного Товариства, продовжуючи самотужки утримуватися на пивному ринку. Невдовзі, однак, Віксель визнав, що затія була марною, але замість податися до ЛАТБ, взагалі припинив власне пивоваріння і помалу змонополізував гуртово-роздрібні продажі імпортних пив у Львові, а також вин різних виробників під фірмою «Віксель і син». Фірма навіть мала гордий статус «цісарсько-королівського постачальника напоїв»!

Статут ЛАТБ передбачав досить широкий спектр діяльностей, та насамперед – виробництво пива на всіх трьох підприємствах. Окрім того, Товариство мало право на заснування, придбання, орендування та ведення пивоварних заводів, солодовень, а також закладів з утилізації відходів і побічних продуктів броварства, виготовлення необхідного обладнання для перелічених видів діяльності, торгівлю продукцією власних та орендованих підприємств, придбання та оренду пунктів збуту пива, готелів, окремих пивниць тощо. Основний капітал заснованого на необмежений час Акціонерного Товариства оцінювався у 5 млн. корон, розподілених у 10 000 акцій по 500 корон кожна. Загалом акції Товариства Броварів, досить високо котувалися на біржах як Львова, так і Відня, насамперед – через прибутковість пивного об’єднання. Тим більше, що за дозволом уряду Товариство могло збільшити акціонерний капітал.

Механізм функціонування тогочасного акціонерного товариства давав значні можливості для його розвитку, стимулюючи пошуки новаторських підходів як до виробництва, так і до збуту продукції. На ринку досить серйозними конкурентами Львівського Товариства виступали, зокрема, Окоцімський, Живецький та Калуський бровари, а після І Світової війни до них долучився потужний варшавський завод Габербуша. Окрім того, намагалися здобути тут свою нішу і такі вже відомі на той час броварні Східної Галичини, як Буська, Коломийська, Пониквівська, Радехівська, Роздольська, Бродівська, Добромильська та Станіславівська. Словом, на ринку ставало все тісніше, тому львівські пивовари все активніше, хоч і несміливо, намагалися робити свої перші кроки у напрямку реклами.

Слава львівського броварського об’єднання поширювалася просторами Австро-Угорської імперії разом із її знаменитою продукцією. Охочим поласувати львівським пивом, кажуть, виявився навіть «найясніший цісар» Франц Йосиф І під час свого нетривалого, але історичного візиту до Львова на початку 20-го ст. Тоді вперше столиця королівства Галичини і Лодомерії (формальної адміністративної одиниці Австро-Угорщини) вітала тріумфальною аркою біля головного вокзалу, морем квітів, оркестрами і військовими парадами свого імператора.


ч
и
с
л
о

36*

2004

на початок на головну сторінку
Бетонные плиты перекрытия на www.psk-gbi.ru.