Ірина Сабор

«Правописна криза»: норвезький досвід

Паніка, викликана 1999 року появою нової редакції українського правопису, підняла цілу низку питань, арґументів «за» і «проти», дискусій, стала інструментом політичної боротьби і поступово зайняла позицію вичікування «хто кого».

З одного боку, на шальки терезів лягли як відновлення історичної справедливости, так і потреба в осучасненні чинних правописних норм. З иншого боку, також цілком виправдано і впевнено виступили арґументи, що заторкують руйнування єдности української мови в умовах, які і без того не сприяють її розвитку. Залишаючи осторонь слушність арґументів обох сторін, слід все ж визнати реалії, що панують в літературі та ЗМІ на сьогодні: де факто, кожен послуговується тією редакцією правопису, яка або відповідає його ідеологічним переконанням, або ж розумінню історії, або, зрештою, регіональному полюсу. Така поліваріянтність, як зазначають противники нового правопису, і справді не сприяє уніфікації літературної мови. Але чи справді такий сценарій розвитку загрожує утвердженню української мови як державної, гуртуванню всієї нації, чого так бояться апологети «єдиного правопису для єдиної України»? Чи справді теперішній хаотичний розвиток літературної мови неґативно позначається на її статусі в державі? І чи здатна держава керувати поступом мови? Відповіді будуть суперечливими, як і самі питання. Проте завжди корисно проаналізувати досягнення та помилки инших у розв’язанні подібних проблем. Чи не хрестоматійною у цьому сенсі стала мовна ситуація в Королівстві Норвегія. Прослідкуємо її розвиток з початку зародження літературної мови в цій країні, – та аж до сучасних перипетій. І, як пощастить, вималюються певні висновки.

1. Праісторія норвезької мови та період розвитку в умовах колоніялізму

Приблизно до IX ст. древні скандинави залишали по собі писемні згадки за допомогою рунічного алфавіту, старших рун, – але це був, так би мовити, псевдоалфавіт, адже руни передавали передусім магічне значення, а кожен символ ніс автономне змістове навантаження. У часи вікінгів скандинавські мови поступово диференціюються і виокремлюється давньонорвезька, яку на письмі починають передавати молодшими рунами (їх шведсько-норвезьким варіянтом).

Розвій писемности прийшов до Норвегії разом з християнством, досить пізно – в XI ст., коли було запозичено латинське письмо. Проте вже у XIV ст. Норвегію охопила епідемія чуми, яка залишила по собі повний занепад королівства (деякі історики говорять про втрату близько двох третин населення), яке тепер підпадало під владу Шведської, а згодом Данської Корони.

З часу підписання Кальмарської унії (1397) Норвегія починає відлік своєї колоніяльної історії під гнітом Данії. Як наслідок, аж до 1814 року данська мова у царині політичній (адже владні структури Норвегії виконували лише представницькі функції Данської Корони), культурно-освітній (в Норвегії до 1811 року не було власного університету, і вся еліта виховувалася в традиціях Копенгаґенського університету, а перше видавництво з’явилося в Норвегії лише 1643 року), економічній (торговельними зв’язками Норвегії керував виключно данський королівський двір, який і розпоряджався багатими норвезькими ресурсами). Функціональність норвезької мови було зведено до мінімуму (подібну кризу функціональности переживає зараз і сучасна українська мова, практично виключена з економічного простору і з площини «великої політики»). Та Норвегія все-таки зазнала важчої наруги над своєю мовою, аніж Україна на той час: тоді, коли Котляревський творив свою «Енеїду», записуючи українську до кола літературних мов Европи, Норвегія писала данською. До того ж, читаючи данське письмо на норвезький манер, норвежці виробили своєрідний варіянт дано-норвезької, який став асоціюватися з мовою норвезьких аристократичних освічених кіл, передусім столичних, хоч і був нічим иншим, як перекрученою чужою мовою. А в той час, як соціяльні низи, периферія, спілкувалися сотнями діялектів, подекуди малозрозумілих центральним реґіонам країни в силу географічної розрізнености Норвегії, а проблема вироблення єдиного правопису, адекватного усім різнобарвам усної мови, не поставала як така через слабкість традицій писемности на периферії.

Тож по здобутті незалежности 1814 року Норвегія успадкувала цілком хаотичну мовну ситуацію: в столиці панувала дано-норвезька (в усній практиці), літературною мовою вважалася та ж дано-норвезька (данський правопис з окремими норвезькими лексичними та синтаксичними особливостями), освічена периферія вживала поряд з дано-норвезькою чимало діялектизмів, тоді як простий норвезький селянин взагалі не вмів писати й читати своєю мовою, а мову, якою в церкві читали Євангеліє після Реформації (данську), вважав зразком освічености й мудрости.

2. Мова і національна ідентичність

Саме в цей час в Европі поширюються ідеї (як ніколи актуальні в нинішніх українських умовах) виняткової ролі мови у становленні нації. У передових колах Норвегії точаться дискусії навколо мовного питання. По здобутті відносної незалежности країна розділилася на два табори: один із них очолив видатний педагог і мовознавець Кнуд Кнудсен (1812-1895), започаткувавши рух «норвегізації» дано-норвезької мови – модернізації правопису шляхом заміни ряду данських слів специфічними норвезькими, а також впровадження властиво норвезьких граматичних та фонетичних форм. Його ідеї підтримували й широко пропагували класики норвезької літератури – Ю. Лі, А. Х’єлланд, Г. Ібсен, Б. Бйорнсон (останні брали активну участь у театральному житті країни, а тому боролися за перемогу норвезької вимови на сцені).

Цілком иншу ідею запропонував Івар Осен. Він вірив у те, що кожна нація має право на власну мову й власну писемність. І у 40-х роках XVIII століття він добився урядової стипендії на подорож країною, об’їхав практично усі регіони Норвегії, вивчив більшість діялектів, розробив на їх основі (а головно спираючись на західно-норвезький діялект, яким спілкується другий за чисельністю населення регіон Норвегії після південно-східного – ареалу навколо Осло) нову літературну мову, landsmål (буквально «сільська мова»). Дано-норвезьку відповідно охрестили riksmål («державна мова», «мова королівства»). Однак фактично ляндсмол зі своїм істинно норвезьким правописом (фонетичним) безпосередньо не співвідносився із жодним діялектом, оскільки був синтезом більше ніж ста норвезьких діялектів, а тому йому відразу приклеїли ярлик штучности, вигадки, навіть авантюри. І хоча цей варіянт літературної норвезької є набагато ближчим до давньонорвезької мови, аніж дано-норвезький, освічені кола чи не одностайно опротестували право ляндсмолу на існування, закидаючи йому присмак провінційности й простакуватости (до речі, у галицькій периферійності звинувачують і нинішній проєкт правопису української мови). Тож глибока дослідницька розвідка Осена могла залишитися в історії просто експериментом (як і не прижилася у нас, скажімо, «драгоманівка»), якби не сталося диво і ляндсмол не підхопили самі майстри слова – письменники. А. Віньє одним із перших обрав саме цей варіянт літературної норвезької мови. Він вірив у витіснення ріксмолу ляндсмолом, переконуючи у цьому в своїх чисельних статтях. Тоді як, наприклад, видатний прозаїк та драматург Б. Бйорнсон не визнавав за ляндсмолом права використання на державному рівні: «Я знаю цілу низку найліпших селянських родин в Норвегії. І всюди я, як і инші, переконувався, що у тих із них, які не послуговуються ріксмолом, рівень освіти сягає лише певної межі, а поза тією межею виступає ріксмол; і ті, хто отримав вищу освіту, засвідчують, що без ріксмолу їм би це ніколи не вдалося»1.

Та все ж наведена цитата служить доказом лишень високого статусу ріксмолу, його перспективности, тоді як другосортність ляндсмолу випливала не із інтелектуальної бідности цієї норми літературної мови, а зі стереотипів, що побутували у суспільстві.

Наприкінці XIX ст. мовне питання, окрім національного, набирає ще й соціяльного забарвлення. Якщо з ляндсмолом асоціювала себе передусім сільська периферія та соціяльні низи у містах, а ріксмол був символом елітарних кіл найбільших міст, а тому і мовою, якою послуговувалася владна верхівка суспільства, то проблема мови поступово входить у площину політичну, займаючи – відтепер назавжди – своє місце у політичних програмах партій.

Консервативна партія (De Høyre) 1884 року на виборах до Стуртинґу поступилася лібералам De Venstre. Як наслідок, 1885 року ляндсмол отримує статус другої державної мови в Норвегії. Так упродовж цілих 40 років літературна мова, побудована на основі істинно норвезьких говірок та діялектів, була змушена виборювати собі статус національного варіянту літературної мови, в той час як по суті своїй данська мова безперешкодно розвивалася на норвезьких теренах – вже понад пів століття після розірвання унії з Данією.

3. Мовний конфлікт

Відповідно до закону 1885 року в школах діти могли вибирати, яким варіянтом мови навчатися, тоді як читати мусили вміти обома. Зважаючи на чималі розбіжності у правописі текстів, які учні читали, та правопису, яким вони повинні були користуватися на письмі, у свідомість норвежців поступово закладалася певна анархія правописних норм, фактично документально закріплена у документі 1893 року «Положення про свободу вибору».

Така мовна ситуація хвилювала державних мужів перспективою низького рівня грамотности нації. У 1907 і 1917 роках Сутртинґ провів дві послідовних правописних реформи на зближення обох мовних варіянтів, вводячи подвійні форми вживання, написання та відмінювання слів.

А в цей час в інтелектуальних колах, навпаки, визрівала суперечка навколо правописних варіянтів норвезької літературної мови. Чи не до особистого рівня доходила вона поміж Нобелівським лавреатом К. Гамсуном та А. Ґарборґом (норвезьким письменником, який за життя також був досить відомим українцям), які від теплих дружніх стосунків перейшли до взаємних уїдливих зауважень власне в контексті мовної суперечки. Обоє з початку своєї літературної діяльности орієнтувалися на «норвегізацію» літературної мови, пліч-о-пліч витримуючи нападки консервативної старої гвардії, апологетів «чистого ріксмолу». Проте з часом погляди А. Ґарборґа еволюціонували у бік радикальних мовних реформ, і він починає писати винятково ляндсмолом, тоді як Гамсун поступово ставав його ідейним опонентом. Позиційну конфронтацію між двома видатними діячами свого часу загострили державні спроби скорегувати розвиток обидвох мовних норм у напрямку уніфікації стандартів літературної мови, аж поки це протистояння не вилилося у т. зв. «мовну суперечку» на сторінках національної преси. 1918 року у провідній норвезькій газеті консервативних поглядів «Афтенпостен» К. Гамсун опублікував полемічну статтю «Sproget і faret» («Мова у небезпеці»), де гостро розкритикував реформи радикалізації ріксмолу, та й загалом ляндсмол і його апологетів. Наведемо хоча б оцю цитату, аби зрозуміти його позицію: «Літературна мова є вищою од розмовної, зовсім не нижчою, і анітрохи їй не рівною, а таки вищою, бо перша є власне літературною мовою, а друга – засіб спілкування, швидка допомога в біді, усний інструмент комунікації між людьми. Що то за культурна мова, яка пишеться як говірка?…

Використовувати мову – це не просто піддаватися своїй потребі говорити, висловлюватися, давати язикові волю. Ті, хто працює зі своєю мовою, і працює над своєю мовою, знають різницю, а ось більшість у Стуртинґу, навпаки, нічого не хочуть знати. Одне – це мова, инше – діялекти, розмовна мова, вульгарна говірка, арґо, сленг… Де ж то чувано, аби дозволяти купці людей леґалізовувати свій спосіб висловлювання яко мову! Щоби вони потім виправляли священиків, лікарів та письменників, адже то саме цей люд не вміє як слід говорити: «Диви-но сюди, як я пишу!» (остання фраза наведена новонорвезькою)2.

Відповіддю на статтю Гамсуна став лист Ґарборґа до редакції газети. Коротенька цитата задля ілюстрації гостроти суперечки: «Він [Гамсун] хоче возсідати як божество на своєму норвезько-данському культурному престолі: бо ж провінційна данська – це не просто мова, це абсолютна мова, мова Кнута Гамсуна… Суть же в тому, що норвезька мова впустила глибші корені у норвезьку землицю, аніж Гамсун бажає визнавати…»3

Та держава, все-таки, і далі вела боротьбу за рівноправність та зближення обох варіянтів. 1929 року Стуртинґ перейменував ляндсмол на «нюношк» (новонорвезька), а ріксмол на «букмол», стираючи у такий спосіб всі образливі відтінки з самих понять. Ортографічна реформа 1938 року скоротила кількість подвійних форм у букмолі та новонорвезькій, перенісши їх частину у ранг «побічних» форм (т. зв. форм у дужках), маючи на меті скерувати розвиток обох мовних норм до єдиної – у далекому майбутньому.

4. Ситуація на сьогодні

До завершення ХХ століття в результаті цілої низки державних ініціятив букмол та нюношк частково наблизилися одна до одної, проте так і не втратили свого самостійного значення, зберігши самобутній колорит. Державна програма, скерована на об’єднання обох варіянтів літературної мови, зазнає поразки.

По-перше, близько 82% норвезьких школярів навчаються на букмолі, а 28 – послідовно обирають нюношк. І цей відсоток упродовж останніх 50 років є переконливо сталим. Одні періодичні видання друкуються винятково чистим букмолом, инші новонорвезькою, а ще инші дозволяють собі плутанину букмолу, нюношку та діялектизмів.

По-друге, в апологетів новонорвезької, як і у кожної порядної меншости, виросло болюче почуття образи. Спроба стерти їхню ідентичність викликає у них моральний спротив, що вже глибоко вкоренився у генотипі норвежця – прихильника нюношку. Окрім того, доморощені націоналісти та ксенофоби використовують нюношк як аргумент боротьби з напливом еміґрантів, котрі не бажають вчити обидві норми літературної мови.

По-третє, на сторожі недоторканости обох літературних норм стоять письменники та культурні діячі з обох сторін. А як зауважив Гамсун, саме вони насамперед працюють з мовою. Митці слова керуються постулатом «дві мови – дві літератури» – і творять кожен свою історію. Співвідношення друкованої продукції на сьогодні 90:10 на користь букмолу. Хоча це цілком справедливо, якщо вірити фактам, згідно з якими близько 20% норвежців послуговуються новонорвезькою на письмі. Кожна з літератур має свої тенденції і напрямки розвитку, свої періоди розквіту та занепаду. А на зламі XX-XXI ст. новонорвезьку літературу нанесла на карту світу слава театру абсурду Йона Фоссе, якого західні критики охрестили спадкоємцем Ібсена (не так за жанрову схожість, як за ступінь популяризації норвезької літератури у світі). Окрім того, кожна література є надзвичайно своєрідною, і це перевага існування фактичної двомовности. Норвежці говорять навіть про неперекладні моменти при перекладі з новонорвезької на букмол і навпаки. Так, скажімо, Б. Бйорнсон ще 1907 року писав: «Візьмемо, скажімо, останнє оповідання К. Гамсуна, без сумніву, найбільшого майстра слова серед молодого покоління, і саме в цьому оповіданні він найбільше наблизився до ляндсмолу, – і все ж, якщо б перекласти його на ляндсмол, то неодмінно втратимо цю постійну гру поміж забавкою та серйозністю, що вже давно стало його стилем»4.

І все-таки, справедливости ради, наведемо і слова нашого сучасника Йона Фоссе про переклад його п’єси «Хтось має прийти» на букмол, які також досить красномовно описує існування феномену двох літератур у Норвегії: «Новонорвезькою вона [п’єса] була коричневувато-фіолетовою, букмол же перетворив її у жовтувато-білу»5.

5. А що у нас?

Як в Норвегії існують об’єктивні причини для паралельного розвитку двох форм літературної мови, так і використання двох варіянтів правопису в наших умовах теж цілком логічно пояснюється. У західних регіонах України, де хоч і жорстко координували писемну мовну практику, все-таки не переривалися традиції розвитку правописних норм, письмова мова застосовувалася в активному вжитку, а тому і потребує декларування змін, що вже давно назріли за роки тоталітарного ведення мовної політики. Тоді як поза межами цього регіону ситуація цілком відмінна, не кажучи про особливості правописних традицій української діяспори. Отож потреба модернізації правописних норм є не однаково актуальною для всього ареалу використання української мови. Тому говорити про єдиний для всіх правопис не варто. Слушним було б затвердження проєкту нового правопису як документу дорадчого характеру. Це стало б правдивою констатацією правописної ситуації, що склалася на сьогодні. Адже держава не може керувати розвитком мови. Вона може затверджувати мовну політику як документ, в якому лише декларується офіційне ставлення до мовного питання в державі. А ось власне мову збудувати адміністративними методами неможливо. Світова практика регулювання мовного питання свідчить про хибність абсолютизації ролі держави у мовному процесі. Адже численні мовні реформи в Норвегії були ефективними тільки тоді, коли вони лише декларували об’єктивний стан мовної ситуації, инакше суспільство їх або проігнорувало, або й геть відкинуло. Але такі висновки, звісно ж, справедливі тільки за умови демократичної форми державного управління.

У такому разі, звісно, постає контрарґумент щодо так званого «хаосу» у писемній мовній практиці. Але цей «хаос» уже закрався у мову ЗМІ, у літературу, ба навіть у повсякденний вжиток. І зветься така ситуація не «хаосом», а логічно-плюралістичним розвитком літературної мови, зумовленим ланцюжком об’єктивних обставин. І не варто лякатися плюралізму. Поліваріянтність абсолютно не прирікає на хаос та поступове вихолощення. Зовсім навпаки – поліваріянтність правописних форм передбачає правдивість, вона стирає з літературного слова пилюку штучности, бо дає можливість висловитися так, як хочеться, а не так, як встановлено рамками. Плюралізм правописних норм – сприятливий ґрунт для творчого злету, стилістичних варіяцій, барвиста ґама для влучної передачі діялектів. Тож нетерпимість і антагонізм, котрий існує поміж прибічниками нового проєкту правопису та їх опонентами, нічим не обґрунтовані.

Бо ж мають, зрештою, норвежці дві норми літературної мови, сотні діялектів і – найбагатшу країну, де кількість виданих на душу населення у рік книг, до речі, сягає чи не найвищого у світі показника.

ч
и
с
л
о

35

2004