Василь Барка
Переклад "Божественної комедії" Данте Аліґ'єрі (фраґменти)
ПЕКЛО
ПІСНЯ І
Проникливий і дотепний, як сатана, Вольтер, затрудняючися звизначенням,
в якому роді написана «Божественна Комедія», сердито говорив: ні в якому!
Справді, ця поема мало схожа на стару епопею; вона й починається без традиційного
заспіву, в якому автор зазначає, що, мовляв, оспіваю такого то й такого
героя. Перший рядок її якийсь і простий і загадковий: Nel теzzо del
саттіп di поstrа Vіta... (На середині дороги нашого життя...). І вся
вона і картинна і символічна, і героя в ній ніби немає, хоч насправді
сам поет проходить як осередня дієва особа свого твору.
Серед темного лісу, «в напівдорозі нашого життя», він загубив прямий,
правдивий напрямок, мандруючи до вершини, зодягнутої в промені сонця.
Потроху заспокоюється після жаху, а спочивши, простує далі, – на згір'я.
Та ось йому заступає шлях плямиста пантера; потім являється лев, такий
страшний, що навіть повітря затремтіло; а слідом надходить вовчиця, –
худа і голоднюща. Цей третій звір примушує поета відходити туди, де,
як сказано, сонце мовчить: вниз, у темінь. Тоді завдяки турботі трьох
«благословенних жінок»: Приснодіва, Лючія, Беатріче, які – «при дворі
неба», з'являється, з кола «невирішених», визвольник Верґілій, чий голос
занепав від довгої мовчанки (призабутий поет).
1 В середдорозі нашого довіччя
я проступився в ліс один похмурний,
там прямовинна путь була зничіла.
4 О, як сповім! бо вкрай пригоддя трудні! –
предеревистий ліс, держкий, дебризний,
вже й подуми про нього – страх вернули.
7 Там – жах; і в смерті небагато гірший;
а що добро вістити: звідти знахід, –
слід речі другі спершу призорити.
10 Як там зайшов я, – мова'не дозначить:
тоді бо важко вглиблювався в сонність,
відгублюючи напрям правдовказний.
13 А при холмі діставшися основи,
де дограничена сама долина,
відкіль я встрашеністю серце сповнив,
16 аж бачу, взрівши вись:
холма рамнів'я зодягнено у промені планети,
що всім кермує з нею путь прямниста.
19 Уже мій страх помалу спомеженивсь,
бо – в серця озері мого тривавить крізь ніч:
її віджив я – так терплений!
22 Мов той, хто збитим подихом невсправі,
крізь бурхіт вирвавшись на берег з моря,
зір обернув на води, аж звіраві, –
25 отак душа моя, ще в збіг мов скора, –
зверта назад: на просмичин глядіти,
де ввік ніхто живий пройти не впоравсь.
28 Спочинний тілу давши трохи віддих,
знов побираю путь на склон-пустельність,
і опір у стопі: щовниз – твердіший.
31 А глянь! сливе в зачин холма схиленний,
там – рись проворна та багато бистра,
покрита в хутряну – рябий плямезник.
34 3-поперед мене вже не зворотилась,
а впроти – так мій напрям напастує,
аж відстаю повторно від крутиння.
37 Був час – почаття на світанок сутнє,
а сонце між тими встає зірками,
що – з ним: відколи склала в рух, як струнець,
40 любов божественна: їх стрій, прекрасних.
Мені й спричинюють надію добру, –
хоч звір плямисто шкірою яскравнить: –
43 тут і година й ніжна смуга року.
Але не так, щоб знову страх не всиливсь,
бо видно: лев мені з'явля нагрозу.
46 Цей двигається супротивно – злісний:
підвівши голову, а голод бішен,
аж, відай, і повітря в тремти хвилить.
49 Тут і вовчиця! втяжена найбільше
всіма жадобами – в своїй худнечі;
і многі люди змусила в бідище.
52 Мене звела в такий пригніт сердечний
жахищем, що з її очей полоще,
аж я згубив надію в вись піднестись.
55 Мой той, хто вскринював охітно грошей,
а в час, як наскарбоване втрачати,
думкам – плачі й печалення все довше:
58 так я! коли звірюг безмирно-чварний
мене, надвигшись проти ступнем, ступнем:
в глибінь, де вже мовчіє сонце! вирячив.
63 Вже вергнусь на погиб'я вниз, темнюче, –
а перед очі хтось мені поставивсь,
німотний здовга, і мов квілля вчутне.
64 Загледівши його в пустелі встрашній,
волаю я: «До мене милосердься,
хоч хто – чи тінь, чи ти людина справді!»
67 Відмовив: «Не людина; був то – зперва;
батьки мої ломбардяни прижизно
обоє й мантуанці з горожденства.
70 Я роджений за Юлія, хоч пізно;
і в Римі жив при Августі-добротстві:
під час богів, що злуда й зман-мерзінок.
73 Поетом був; правдивцеві, чий, з Трої,
отець Анхіз, – хвали я склав співучі,
як Іліон вже зогнено гордотний.
76 А ти чого в таку запав бідучість? –
чого не зводишся на гору милу:
всіх радостей почин, істок даючий?»
79 «Чи ти Вергілій? в силу-джерелизну
аж так велико вивів річку мови?» –
бентежу відповідь, чолом поклінну.
82 «О, честь поетів, їхнє світло вповні,
ти зглянься! – вглиблення й любов найдужча
мене все до твоїх горнула творів.
85 Наставник мій і автор, що я вчуся,
ти одинокий, в кого я спозичив
свій добрий стиль: він честь мені стаюча.
88 Гляди ж, он звір! я звівсь від нього в ничінь;
врятуй від лютого, мудрець славетний,
бо тремти в жили він і в живчик чинить».
На благання поета про порятунок, говорить, що для цього треба пройти
з ним спершу в вічний город страждань, безнадійного крику нещасних душ,
а після того – в місця, де душі мають певну надію приєднатися до блаженних.
Ця вступна картина-алегорія надзвичайно важлива для розуміння поеми: в
ній подана, якщо можна так сказати, історична й етична концепція, яка
потім утворить підґрунтя всього змісту трьох кантик. В аду, чистилищі
і раю розгорнеться думка про спасіння всього земного люду, який поет своєю
особою умовно репрезентує в творі.
ПІСНЯ IV
118 Спрямна мені на морогві смарагдній –
там духи звиділись великородні;
аж я, споглянувши, захватно радий.
121 Електру бачив і багато в спровід,
там я впізнав, крім Гектора й Енея:
з очима лазурними Цезар збройний.
124 Каміллу бачив; там Пентезілея;
царя Латіна в другій бачив груш
й дочку Лавінію, – сидінь сімейна.
127 Там Брут, хто геть Тарквінія спротурив;
Корнелья, Марцья, Юлія чеснотні
й Лукреція! – та Саладін безгуртний.
130 Коли я трохи вгору зводив очі,
то видно: Вчитель відданих пізнанню
в родині любомудрів, сидя, чолить.
133 Глядять на нього всі і всі – в пошану;
Сократ, а поряд і Платон ясниться:
стоять з-перед близьких, до нього прагнуть.
136 Там Демокріт, хто світ з'яснив з трапнинства;
і Діоґен, Фалес, Анаксаґорас,
Зенон – крім Емпедокла й Геракліта.
139 Значний збирач прикметностей поростя –
Діоскорід отож; Орфей і Туллій,
мораль – Сенека, й Ліній там пристояв;
142 і Птолемей, Евклід – змірник при кулі,
і Авіценна, Гіппократ і Ґален,
Авероес: великий дав витлумник.
145 3 незмоги – всіх довчислити незладен,
бо довга тема підганяє строки,
слова ж мої від діл коротші в складень.
148 Шестинний збір до двох, до нас, розкроївсь,
путь іншу вождь мудрець мені сповідав:
від тиші – до повітря вжаско в дрожі.
151 Я відійшов на часть, котра – без світла.
Позаду залишається цивілізація старого, греко-римського світу, представники
якої, зокрема Верґілій, довго, цілі віки зоставалися забуті (автор «Енеїди»
охрип від довгого мовчання). Правдива путь була втеряна в дикому лісі
сучасного Дантові гріховного життя. На думку поета, людство заблукало,
і треба було його рятувати. Людський рід спроможний досягти цього дорогою,
що трудна, крута і довга: через три» різні «царства», три стани буття.
Врятувавшись від смертельного лиха, зможеться пройти її на дві третини
тільки за допомогою державної, життьової мудрості, яка в поемі уособлена
в постаті Вергілія.
© Василь Барка, 1978
|
ч
и
с
л
о
35
2004
|
