|
|
|
П’єр Бурдьє, Лоїк ВакантНова планетарна вульґатаВ усьому «просунутому» світі керівництво та службовці різних країн, медійні інтелектуали та журналісти високого польоту одностайно заговорили дивною новомовою. Її терміни ніби й вигулькнули нізвідки, проте лунають у всіх на вустах: «глобалізація» та «гнучкість»; «управління» та «зайнятість»; «underclass» та «exclusion»; «нова економіка» та «нульова толерантність»; «комунотаризм», «мультикультуралізм» та їх «постмодерні» родичі – «етнічність», «меншість», «ідентичність», «фраґментація» тощо. Поширення цієї нової планетарної вульґати, де красномовно відсутні поняття капіталізму, класу, експлуатації, панування, нерівности, які безапеляційно відкидаються як такі, що ніби вже зносилися чи виглядають нахабнувато, є продуктом власне символічного імперіялізму. Його наслідки ще більш відчутні та шкідливі через те, що розносять цей імперіялізм не тільки активісти неоліберальної революції, які під прикриттям модернізації мріють переробити світ, звівши нанівець суспільні та економічні напрацювання останніх сотень років соціяльних боїв, видаючи їх віднині за архаїку та гальмування для нового порядку, що народжується, але й культурні виробники (дослідники, письменники, митці) та представники лівих сил, які здебільшого вважають себе виразниками прогресивних настроїв. Як і у випадку пригнічення на рівні роду чи етносу, культурний імперіялізм виступає в ролі символічного насилля, яке спирається на відношення вимушеної комунікації з метою підкорення. Особливість цього підкорення полягає в тому, що воно універсалізує окремі прояви історичного неповторного досвіду, змушуючи його не «впізнавати» свою унікальність, а поставати в універсальному світлі [1]. Подібно до того, як у ХІХ ст. багато питань «філософського» плану, як, наприклад, шпенґлерівська проблематика «занепаду», що обговорювалась в усій Европі, походили з історично особливої конфліктної ситуації у спільноті німецької університетської професури [2], так само сьогодні усьому світові під вивіскою надісторичности нав’язується певна кількість тем, що безпосередньо стосується інтелектуальних конфронтацій, залежних від особливостей американського суспільства та його університетів. Сила переконання цих загальників, – в арістотелівському розумінні понять чи засновків, якими оперують, проте під сумнів не ставлять, – завдячує престижу віднайденого місця, з якого вони еманують. Поширюючись нестримним потоком від Берліна до Буенос-Айреса й від Лондона до Лісабона, вони повсюдно й одночасно присутні, міцно пов’язані з нібито невтральними інстанціями невтральної думки – з великими міжнародними організмами: Світовим Банком, Европейською Радою, Організацією Економічного Співробітництва та Розвитку (OCDE), з консервативною «скринькою ідей» (Manhattan Institute у Нью Йорку, Adam Smith Institute в Лондоні, Deutsche Bank Fundation у Франкфурті та колишньою la Fondation Saint-Simon у Парижі), з філантропічними закладами, освітніми владними закладами (Science-Po у Франції, London School of Economics у Великобританії, Harvard Kennedy School of Government в США тощо), з великими ЗМІ, невгамовними розповсюджувачами цієї lingua franca, що слугує універсальною відмичкою до ілюзії ультрамодерности для квапливих видавців та послужливих спеціялістів культурницького імпорту-експорту. Окрім автоматичного наслідку від міжнародного обігу ідей, що за логікою своєю намагається приховати умови та значення власного походження [3], гра завчасних дефініцій та схоластичних дедукцій підставляє на місце контингентности соціологічних необхідностей, яким відмовлено в праві на визнання, видимість логічної необхідности. Вона намагається приховати історичні корені усієї сукупности проблематик та понять – «ефективности» (вільного) ринку, потреби у визнанні (культурних) «ідентичностей» або ж новітнє підтвердження-величання (індивідуальної) «відповідальности», – хай вони будуть проголошені філософськими, соціологічними, економічними чи політичними залежно від місця та моменту сприйняття. Таким ось чином планетаризовані, глобалізовані в географічному плані, також департикуляризовані, ці загальні місця отримують універсальне значення завдяки масмедійному ремиганню; вони змушують геть забути про те, що найчастіше виражають – в урізаній та невпізнанній формі, навіть для своїх розповсюджувачів – складні та суперечливі реалії певного історичного суспільства, яке мовчазно зводиться у ранг взірця та міри усіх речей: американського постфордистського та посткейнсіянського суспільства. Для цієї виключної суперсили, символічної світової Мекки характерний рішучий демонтаж соціяльної держави та одночасне нечуване зростання держави карної, розчавлення профспілкового руху та диктатура концепції підприємства, заснованого єдино на «акціонерній вартості». Маємо й відповідний соціологічний наслідок: поширення нестабільної найманої праці та соціяльної незахищености є упривілейованим рушієм економічної активности. Це також стосується туманних та млявих дебатів навколо «мультикультурности» – поняття, що надійшло з Европи для позначення культурницького плюралізму в громадянській сфері, натомість як у Сполучених Штатах термін відсилає (у самому русі, яким він це маскує) до безперервного виключення чорних та кризи національної мітології «американської мрії» стосовно «можливости для всіх». Остання співвідносна з банкрутством, що зачіпає систему публічної освіти в часи, коли посилюється конкуренція за культурний капітал і карколомно зростають класові нерівності. Прикметник «мультикультурний» затемнює зазначену кризу тим, що штучно розташовує її в суто університетському мікрокосмі та демонструє її в підкреслено «етнічному» регістрі. Тоді як його справжнє значення полягає не у визнанні марґіналізованих культур з боку академічних канонів, а в доступі до інструментів (ре)продукування середнього та вищого класів, а також Університету в контексті активного та масованого звільнення від обов’язків держави. Американський «мультикультуралізм» – це ані поняття, ані теорія, ані соціяльний чи політичний рух, хоч і прагне бути усім цим водночас. Це – дискурс-ширма, інтелектуальний статус якого походить з гігантського ефекту національної та міжнародної аллодоксії [4], який збиває з пантелику як тих, хто ним користується, так і тих, хто далекий від нього. До того ж це дискурс американський, – хоч і сприймається або подається він як універсальний, – де представлені специфічні протиріччя ситуації університетської професури. Інтелектуали, позбавлені доступу до публічної сфери та залежні від сильної диференціяції в своєму професійному середовищі, не мають иншого місця для інвестування свого політичного лібідо, ніж місце кампусних суперечок, виряджених в шати концептуальних епопей. Це означає, що «мультикультуралізм» повсюдно, де він експортований, приносить із собою три порочні вади американської національної думки: а) «групізм», що реїфікує соціяльний розподіл, канонізований державницькою б’юрократією, у закони пізнання та політичної вимоги; б) популізм, який підмінює аналіз структур та механізмів домінування віншуванням культури тих, що домінують, та їх «точки зору», виведеної у ранг прототеорії в дії; в) моралізм, що стає на заваді триклятущому раціональному матеріялізмові в аналізі соціяльного та економічного світу та прирікає на нескінченне обговорення необхідности «визнання ідентичностей», тоді як в сумній повсякденній реальності проблема взагалі не постає на цьому рівні [5]: в той час, як філософи любомудро розводяться про «культурне визнання», десятки тисяч дітей, які належать до домінованих класів та етносів, витіснені поза стіни початкової школи через нестачу місця (цього року тільки в самому Лос-Анджелесі таких дітей було 25 000 [писано в травні 2000 року – пер.]), а також один юнак із десяти, що походить з сім’ї, середній заробіток якої становить менше 15 000 доларів щорічно, вступає до університету поряд із 94% дітей, сім’ї котрих заробляють більше 100 000 доларів. Можна було б навести подібні свідчення щодо такого досить багатозначного поняття як «глобалізація». Її ефектом, якщо не функцією, є виставляння наслідків американського імперіялізму у вигляді культурницького ойкуменізму та економічного фаталізму, також формування сприйняття транснаціонального силового відношення як природної необхідности. На довершення символічного повороту, заснованого на натуралізації неоліберальних ідей, що запанували за останні двадцять років, дякуючи роботі консервативних think tanks та їх союзників на політичному та журналістському полі [6], перемоделювання соціяльних відношень та культурних практик відповідно до північноамериканського патрона, що здійснювалось у розвинутих країнах шляхом пауперизації держави, переведення публічних благ на ринкові стосунки та поширення заробітної незахищености, прийняті зі смиренністю – якщо взагалі не з баранячим ентузіязмом – як свідчення необхідного довершення розвитку національних держав. Утім, емпіричний аналіз розвитку провідних економік протягом тривалого часу показує, що «глобалізація» не є новітньою фазою капіталізму, а радше «реторикою», якою послуговуються уряди для виправдання свого добровільного упокорення перед фінансовими ринками. Далекі від того, щоб бути, як не стомлюється дехто повторювати, фатальним наслідком зросту зовнішніх обмінів, деіндустріялізація, зростання нерівностей та звуження соціяльної політики постають із внутрішньополітичних рішень, що відображають нівеляцію класових відношень на користь власників капіталу [7]. Нав’язуючи решті світу гомологічні категорії сприйняття соціяльних структур, Сполучені Штати перекроюють світ за своїм зразком: ментальна колонізація, що здійснюється шляхом поширення істинних-хибних понять, може лишень призвести до чогось на кшталт узагальненого, ба навіть спонтанного, «консенсусу по-вашинґтонськи», як це можна сьогодні побачити в царині економіки, філантропії чи викладанні менеджменту. Насправді цей двоїстий дискурс, заснований на віруванні, наслідує науку, долучаючи до соціяльного фантазму господаря видимість розуму (особливо економічного та політологічного). Обіймаючи достатню владу для спонукання з’яви бажаних для опису реальностей, цей дискурс діє за принципом самопроголошуваного одкровення. В головах політиків та економістів, людей, які підлягають під сферу їх діяльности, він слугує інструментом побудови публічної та приватної політики, в той же час інструментом оцінювання політики. У дусі мітологій про вік науки нова планетарна вульґата спирається на ряд опозицій та еквівалентів, що підтримують одне одного, відповідають одне одному задля опису сучасних перетворень «просунутих» суспільств: звільнення від відповідальности держави в галузі економіки та посилення її поліційних та карних складових, дерегуляція фінансових потоків, розкадровування ринку зайнятости, редукція соціяльної захищености та моралізаторське уславлення «індивідуальної відповідальности»:
Імперіялізм неоліберального розуму інтелектуально виповнюється у двох нових зразкових фігурах культурного виробника. По-перше, експерта, який у затінку міністерських чи керівних куліс, або ж з темників think tanks, готує досить технізовані документи, присмачені економічним чи математичним жаргоном. По-друге, маємо радника на зв’язку з державцем; сам із університетського світу, він перейшов на службу до тих, що домінують. Його місія полягає у тому, щоб надати академічної форми політичним проєктам нової державної та підприємницької шляхти. Планетарною моделлю, без будь-яких особливих заперечень, виступає британський соціолог Ентоні Гідденс, професор Кембриджського університету, голова лондонської School of Economics та батько «теорії структурації» – схоластичного синтезу розмаїтих соціяльних та філософських традицій. Можна також побачити втілення – у повному сенсі цього слова – хитрощів імперського розуму у факті, що Велика Британія, розташована, з історичних, культурних та лінгвістичних причин, в посередницькій, невтральній – в етимологічному значенні – позиції між Сполученими Штатами та континентальною Европою, підсунула світові Троянського двоголового коня. Одна голова його – «політична» – в особі Тоні Блера, инша – «інтелектуальна» – Ентоні Гідденса, самопроголошеного «теоретика» «третього шляху», що, за його власними словами, які варто цитувати буквально, «займає позитивну позицію щодо глобалізації»; «намагається (sic) реагувати на нові форми нерівности», проте й відразу попереджаючи, що «бідні сьогодення не схожі на бідняків минулого (однаково як багаті вже не такі, як були колись)»; «приймає ідею, що чинні системи соціяльного захисту та державні системи загалом – це джерело проблем, а не просто спосіб їх розв’язання»; «підкреслює той факт, що економічна та соціяльна політика пов’язані між собою» для кращого підтвердження, ніби «соціяльні витрати мають бути оцінені відповідно до наслідків для економіки в її загалі»; нарешті, «переймається механізмами виключення», які він віднаходить «у низах суспільства, одначе й у верхах (sic)»; переконаний, що «перевизначення нерівности відповідно до виключення на цих двох рівнях» «суголосне з динамічною концепцією нерівности» [8]. Господарі економіки можуть спати спокійно – тепер у них є свій Панглос. 1. Відразу зазначимо, що не тільки у Сполучених Штатів бачимо претензії на універсальне. Низка країн – Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Японія, Росія – впроваджували чи іще намагаються впроваджувати – у межах їх впливу – форми культурницького імперіялізму з подібними рисами. З тією лишень різницею, що уперше в історії одна-єдина країна нав’язує свою точку зору на світ усьому світові. 2. Див. Fritz Ringer, TheDecline of the Mandarins, Cambridge University Press, Cambridge, 1969. 3. Pierre Bourdieu, «Les Conditions socials internationale des idées», Romanistische Zeitschriftfur Literaturgeschichte, 14–1/2, Heildelberg, 1990, p. 1–10. 4. Аллодоксія – приймання однієї речі за иншу. 5. Як і глобалізація матеріяльних чи символічних обмінів, розмаїття культур не вигулькнуло щойно у нашому столітті – воно коекстенсивне історії людства; це вже зазначали Еміль Дюркгайм та Марсель Мос у «Нотатках про поняття цивілізації» (Année sociologique, n 12, 1913, p. 46–50, vol. III, Editions de Minuit, Paris, 1968. 6. Читай Keith Dixon, Les Evangélistes du marché, Raison d’agir Editions, Paris, 1998. 7. Про «глобалізацію» як «американський проєкт», спрямований на утвердження концепції «акціонерної вартости» на підприємстві. Див.: Neil Fligstein, «Rhétorique et réalités de la «mondialisation»«, Actes derecherche en sciences sociales, Paris, n 119, septembre 1997, p. 36-47). 8. Уривки запозичені з каталогу школярських дефініцій теорії та політичних поглядів, що їх запропонував Ентоні Гідденс у рубриці «FAQ» (Frequently Asked Questions) на його сайті: www.lse.ac.uk/Giddens/ Переклав з французької Андрій Рєпа |
 ч
|
 |
|