Василь Барка

З поеми «Свідок»

Примирна розмова

747
«– Я вже злочинниця своєї долі,
бо проти заборони крок: недобрий,
     роблю! чуття – від мене дужче».
«– Я ждав, спішив і мучився в дорозі...»
«– Я передчула: на полон предовгий
     страшна розлука брати буде».
«– Забудь! не завжди люта невідомість...»
«– Гаразд; пройдімся в стороні дібровній,
     там наше місце неосудне:
здається, десь при течії далекій,
будинки в сонці станули, як скелі,
     а ми знайомимося вдруге».

Знайома круча

748
Пливли безмежно, як морська зеленість,
югою вгорнуті – степи вселенські,
     кудись під хмарні кораблі:
перед очима двох, що, в хвилі теплій,
стояли при гіллястім велетенстві
     на кручі згруджених дубів.
А клопоти відведено маленькі –
в надріччя! в листя, як стара злиденність:
     їх збір пилинками здрібнів.
Лиш тіні хмар повзуть синясто-млисті,
мов ніч, розірвана в димкі частини
     і звергнута степам на збіг.

Досвід серця I

749
«– Не ждала! звідки найстрогіший іспит
настане: серце в мучення спинити;
     але тепер за нього вдячна.
Бо в радості, незвіданій на світі:
моїй – через пожежу проступитись
     могла без страхів, крізь безчасся.
Побачила: нема мені стежинки,
крізь гибіль, над проваллями страшними,
     де тут під кожен крок чадяться, –
крім просвітку єдиного! в самотність:
назавжди – від любови, серце просить –
     і дістає; тропа дівчача...

Досвід серця II

750
Я взнала правду втратности смутної,
ніде не читану: йдучи наосліп,
     віджити, як великий біль.
Мені не відбереться кожен спомин
і знак – ні перед смертю в неспокої,
     так стали в світлості близькій...
Бо розпізнала вибір свій, на сповідь,
хай буде й суд мені в сім'ї престрогий,
     аби ти ввік мене любив».
«– Я йшов, здавалося, на вирок судний,
не знав, від заборон, твоєї думки,
     з надії світлик вів слабий...
Тепер ні через повені грядучих
погроз – душа від мрії не відступить:
     її, крізь іспит, я зберіг».

Згода заручених

751
Ніде листок пожовклий не поскарживсь,
і від городів не диміли ватри;
     згори вікно погляне сизе:
коли зустрілися, обом порадить,
аби вже вимовили згоду, ранні! –
     вікно дзвіничне в пам'ять візьме...
як споконвіку вінчаних, бо, справді,
і їх двозір'я тайно в небокраї
     гляділо: що подружжя згідне.
Невже, діливши, доля їх не прийме? –
бо розкидає сніп грози в поривне
     і лихо люте, як наїздець.

Близька світлість I

752
Чи з тіней прокидається сирітське,
самотнє сонце? і добріше стріне –
     безвинні погляди: в злиття.
Чи до стежини горнеться і рідне,
аж розсипами росяно нарине, –
     горючи, в зілля присвітля...
то ще любіше з ними білокринець
розкриється і радістю розбризне,
     де гляне сонце, як дитя;
з ним і щиріше гілка прощебече
в тумані ранків на неізреченне
     тепло, що з поля приліта.

Близька світлість II

753
Немає краще, і в гроби не щезне,
як – ожива любов: її зірчезне
     вино напроти тьми не в'яне;
що – розцвіта любов, то тихо в червень,
крізь смуток – небо, світлом невичерпне,
     прихилить, вівши серце зване:
хай знайде з непроказаних приречень
вино життя, палке і молодече,
     і чисте! питиме, як бранець...
коли і в погляді – воно полонить,
і вже очима, на одвічний спомин,
     з'єднає! в жар фіялок п'яне.

Трунок юности і зустріч очей I

754
Це відчиняються не двері зовні,
але – від суджености: що наповнив
     безвинно змістик таємниць.
Не скривлений ні криками на позві,
також ні каменями з низькобрових
     дворів, що помста їх каснить.
Ні помислами соромів не зловить –
спокуса, хлюпаючи тіні жовті,
     не брані в квітковий словник.
А заручила роджена, як річка,
приносячи прозір, і невечірня –
     жага, що гріх не знавіснив.

Трунок юности і зустріч очей II

755
Бо виправдана: з повеління жити
і дозволів душі нецьогосвітніх:
     незраджену побрати в радість.
Аби, над мертвістю землі, мов листик,
що рветься з бризок, грозовито литих
     до гілки! – втішеннями страдний:
самому кликаному серцю битись,
як випивати втішний дар обітниць,
     передчуваючи назавжди.
А тільки очі суджені посвідчать,
повіривши до дна, відколи рідна
     призначилася вістка справді.

Трунок юности і зустріч очей III

756
Чи скований з нещастя, не надіявсь,
без ланцюгів, що змора їх подвійна,
     знайти знаття з криниць очей?
Відтіль, виднівши, течія не зблідла,
і як топаз і колоска подіб'я –
     достигши, віями тече,
і віями: до чебреців сусідня!..
зіниці місяців огонь відчинять,
     бо вже і сонце йде з ключем,
і голоси відімкне білі – з болю
(хоч і негоду, як біду холодну,
     терпіння не спиня річне).

Трунок юности IV

757
Дивитимуться ввічі: все – з собою,
і все – потайненістю молодою
     одне до одного найближчі.
Над мову, до незгоди неголодну,
самою добрістю святого плоду
     наситять серце: ніби з вишні.
Та очі та прикликувана доля –
відкрити з крови втішення дозволять,
     як і росинку крин залишив,
і маківки – з дощу, в грозі останні,
коли їх ластівка крилом привласнить,
     а звіщення настигли більші.

Єдина доля

758
Ніхто не покорив і при нещасті
ні їх нагоди: звіку не віднятись –
     не з волі! як і сонце йде...
зведе долоні в пбсвіти посвятні –
ласкати, де забули болі наспіх,
     а житиме: огнем одне.
І ним не мерехти могил сприйняти,
а збудеться, крізь світлоту пристанків,
     що сховано в кутки сердець.
І ним, над очі блискавок, бистріше –
запалить, і неначе дві сколише,
     в життя дві свічки: небліде.

Зв'язок сердець

759
Ви – і не з воску, і не найгрішніші,
серця, поставлені: терпіть! горівши,
     як передвіщено з початків...
бо громовиця набіжить на щирих
і мертвоту несвічення понищить
     відразу – з огнища вінчавши:
міцнішого від ланцюгів нашитих;
і вкріплено свічки в бенкет пашіти,
     до шлюбу: парі непечальних.
Бо вириває з смерти, наче сниться,
одна – та надсузірна вогневиця:
     любов, до вічности квітчати.

Спорідненість

760
Очима читана з очей сторінка –
від подруги, що добрістю рідниться,
     тобі довірившися вкрай.
Так і торік: вона, в родині стрічна,
при ясені білянкою звесніла,
     де подих півдня розгоряв.
Дорога при обриві камениста,
і душі відділявши, ліс ленився:
     пересвітами в любий страх.
Але ні сніг не розділя сьогодні –
ні двох морів, ні колосків голодних,
     що торкнуті росою враз.
І вікна тайности душа знаходить:
     відкрити, ніби книгу з правд.

Приватна книгозбірня

761
По змисні повісті: про мир голінний!
до приятеля, в повнім безгомінні –
     на згір'ї вечора сходжати.
Тоді багрець між сутінки олійні
в вікно бринів, як вічечко бджолівні;
     а небо – огняні скрижалі.
Ось двері й стукай! клямки незалізні
впустили: всюди книги на долівці –
     приковують зіниці жадні.
До стелі зводяться колірні стоси:
на роки доброго читання досить
     понавишукував книжатник.