зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Тарас Возняк

Що є мораль?

Що є мораль для людини? Як вона співвідноситься з Ніщо, яке розкривається для поетизуючої людини через прорив до нього? Запитання, «що є мораль», має кілька формулювань. Воно може постати перед власне поетом, людиною по-той-бічною (хоч, може, і не кожної миті її сущости), і людиною-в-світі, світовою (якою є сам поет у часі між осяяннями).

Гадаю, що для людини прориву будь-яке нагадування про мораль, із її заздалегідь фіксованими приписами, вписаними у книгу світового, і зобліковане її бухгалтерією просто не має сенсу. Потужні імпульси Ніщо не можуть ніяк кореґуватися з обіговими штампами мораліте. Навпаки – як світові, вони просто чужі істині прояснення. Вони не мають для поетизуючого власне якоїсь внутрішньо зобов’язуючої сили. Таку силу вони мають у світі. Причому це зовсім не сила позитивна, мораліте може спрацювати і мати вплив на людину-в-світі у своїх неґативних чи ще якихось похідних інваріантах. Будь-яка мораль, як сила, що спрямовує та обмежує, провокує ре-акції, а отже і якесь заперечення, а-моралізм (а, взявши до уваги множинність розв’язок новочасних логік, які, поза будь-яким сумнівом, є у світі – то й інваріанти набагато вишуканіші, ніж цей простий дуалізм класичної логіки). У момент осяяння зобов’язуючим для просвітлюваного є лише те, що розкривається йому у цьому виломі. «Є /не є» лише воно. Лише воно диктує йому і його актуальний на той момент «моральний імператив». Одразу ж хотів би запобігти й можливим закидам типу: «То що ж, усе дозволено?» Зовсім навпаки. Усе дозволено радше у світі, у сущому, де зобов’язуюча сила моралі не така вже й абсолютна. Тут людина бунтує властиво не проти самого буття, своєї свободи – а лише проти сущого. Суще заздалегідь несе у собі свою принципову подолуванність, здоланність. Воно провокує людину на подолання себе. Одним із аспектів такого сущого як світового і є звичне розуміння вжиткової моралі як принципу, що організовує світове. Однак у цьому світовому людина у остаточному результаті почуває себе покинутою. Немає того інтимного акту спілкування. Відсутня інтимність комунікації як така. Спілкування з иншими не відбувається у світі, якщо воно повинно включати у себе власне цю інтимність – стосовно цього не варто помилятися. З иншою людиною ми вступаємо у комунікацію по-справжньому як із иншим буттям не без допомоги сущої мови, однак лише нею це спілкування не обмежується. У випадку, якщо це було б так, ми мали б справу з комунікацією у межах замкнутої системи із заздалегідь відомими її конфіґураціями. Вона була б лише виявленням вже наявної канви всіх можливих комунікативних актів. Однак не все спілкування є настільки функціональним, не обмежується лише межами сущого. І тут, як буття, люди вириваються з холодного, формалізованого, неінтимного сущого, у якому, якщо бути послідовним, можливе лише передавання у різних формах уже існуючої інформації, її підтвердження в установленнях – у тому числі й у моральних. Та людина відчуває штучність цих світових установлень, що не мають актуального ось-тут-тепер (а радше буттєвого ось-тут-тепер) значення для неї. Ці установлення не є безпосередніми одкровеннями ось-тут-тепер. Натомість імператив Ніщо, який постає у єдності людини-що-виривається і того сокритого від неї безміру, абсолютно обов’язковий, бо розкривається як істина, одкровення ось-тут-тепер. Його сакральність актуальна (буттєва для мене особисто, вона для мене абсолютно інтимна. Тут немає сумнівів, немає суперечки. Заперечувати тут немає чого, тут людина не має, тут людина є. У моменті прориву ми маємо справу з тотожністю, єдністю з істиною чи одкровенням. Це абсолютне «так», хоч, можливо, це слово не зовсім тут підходить, бо, радше, мова йде про якесь «так/ні» (з тих самих причин, що й у випадку «є/не є»). І про яку мораль тут може йти мова у нашому банальному сенсі? Що була любов до сина у Авраама, коли Господь просив у нього страшної жертви – життя сина? Але чи страшної? Так! Ще й якої страшної – жахливої. Жахливої для батька, що породив у світ свою дитину, для батька, суще якого невідривне від сущого сина. Але чи жахлива ця жертва для покликаного, що віддався на Волю Божу? Що буде відповіддю – «ні»? Це звучить жахливо, однак, напевно, слід зробити такий висновок зі Святого Писання. Імператив безпосереднього спілкування з Богом сильніший від зобов’язуючої сили обігової на той момент моралі, яка обмежена своєю світовістю. На цю ситуацію можна, ясна річ, дивитися двояко, у двох перспективах – із боку сущого і з боку буття. Коли ми говоримо про «зобов’язуючу силу», то тут нас просто зводить на манівці суща мова. Зобов’язувати можна лише у сущому, у мові, у світі. Тому з боку світу виглядає на те, що імператив Одкровення «зобов’язав» Авраама. При цьому підспудно мається на увазі, що Авраам у той момент був чимось абсолютно протилежним цьому «зобов’язуючому» його Ніщо. Тобто чинилося чисте насильство над світовою природою Авраама як сущого у світі. Однак при цьому упускається, що він є і буттям, тобто у чомусь до цього Ніщо причетним. І тоді ніякого насильства для його буття немає. Одкровення не вимагало від нього – він увійшов у нього, став ним, подолуючи свою сущість. Власне увірував – при-частився, став частиною Істини, тобто для нього абсолютно безсумнівного. Однак у тому і трагічність ситуації людини, що, при-чащаючись, вона не лише стає частиною Істини, а й залишається у сущому. Боріння цих двох первнів і є театром її життя. І не лише людини, й Бого-Людини. Про що говорить уже Новий Заповіт? Христос як людина, а, отже, сущий, страждаючий, як і всі ми, йде на хрест. Так, це Бого-Людина, але й Ecce homo, просто людина. Йдучи на хрест, вона долає його, долає свою сущість. Що заповідається і нам. Так, є момент відчаю, коли Бог-Отець неначе покинув Христа у Саду Гетсиманському, однак саме тоді воля, свобода бути покинутим робить цю жертву дійсно жертвою, а не просто законництвом чи сліпим виконанням імперативу. Не лише з боку Ніщо, й із нашого боку на вчинок потрібна воля і свобода. А отже, і відвага. Тут у своїх вчинках людина може покладатися лише на саму себе, бо й надалі існуватиме у світі. Світ переслідуватиме її завжди, доки вона буде людиною.

Однак, як бути з мораллю? Ми так чітко і не сформулювали, чому «не все дозволено». Та тому, що дозволено лише те, у випадку поетизування, що випливає, що імперативиться з Ніщо. А отже, зондування його безодень не є свободою-у-світі, яка є перекомпонуванням, заперечуванням чи утверджуванням чогось у сущому, чи й самого порядку цього сущого. Властиво, будь-яка такого роду діяльність у світі не є ніякою свободою, а, радше, комбінаторикою вже наявних сущостей, грою у бісер, яка аж ніяк не може породити якоїсь нової якости. У світі усе заздалегідь задане. Як мовив Екклезіаст: «Все вже було», – однак, було у тому сенсі, що вже було закладене у світі як потенція з самого початку. І зовсім інакше у такому невільному світі виглядатиме й мораль, у якому вона буде організуючою структурою, як омертвілий прорив, як ті десять заповідей, що відкрилися Мойсею і закам’яніли у скрижалях. Симптоматичний і сам образ тих скрижалів – висічених із каменю брил. Чи може бути переконливіший образ закону, закону світового? Власне матеріальности, закам’янілої світовости. І байдуже, що у своєму гніві на невірний народ він розбиває їх. Вони вже «є» у цьому світі й будуть його організовувати. Яке довге і недолуге слово! Від грецького organon – знаряддя, інструмент, який власне й інструменталізовує людину у світі як людину сущу. Підлаштовує один інструмент під инший, укладає систему – порядок із певним правильним, а отже, моральним алгоритмом. А, оскільки ці моральні засади «є» у світі, то їх належиться дотримуватися, їх не можна не дотримуватися, бо вони «є», бо вони дані й проголошені, проголошені – отже, о-мовлені. Ми можемо дотримуватись їх, як уже зазначалося, у різний спосіб. Або буквально у позитивному їх прочитанні, або ж у неґативному, як порушник чи бунтар проти них, чи ще у яких-небудь інваріантних ключах. Однак «у світі» їх не оминути, через їх наявність усі наші дії у світі є або підтвердженням, або запереченням заповідей цієї моралі, бо вже заздалегідь, тим, що ми є у світі, ми втягнуті у орбіту моралі. Вирватися з неї лише у рамках світу ми не у силі. Хоч можем шарпатися як завгодно, впадати то у дияволізм, то у аморалізм, антихристиянство чи безбожництво. У сущому ми є у моральній – бо воно у принципі організоване (не організованого його немає) – ситуації. Моральна ситуація і є однією з детермінант людини у світі. Хоч, ясна річ, це справа зовсім не приємна. Радше – навпаки. Однак і неуникненна. Інша річ, що наше ставлення до заповідей теж ще не означає, що ми їх сповнили у звичному сенсі. Та й чи маємо ми силу дотримуватися їх у цьому світі? Ми можемо різною мірою сповнити їх, якщо підходити до цього сповнення як з-дійснення дослівно, але ми всі, підкреслюю – усі, сповнюємо ці заповіді, оскільки ми приналежимо світові. Вже існуючи у світі, ми поставлені у ситуацію якогось ставлення до них (зрозуміло, що про це може йти мова лише після їх провіщености, що й було здійснено Мойсеєм), а, отже, попри всю свою неначебто волю у світі, попри усе своє неначебто своєвілля у ньому, ми «сповнюємо» ці заповіді. Тобто ми поставлені у ситуацію, коли ми стоїмо щодо цих заповідей у певній позиції. Вирватися поза цю «поставленість» перед ними ми не можемо, оскільки сам світ накидає нам це. І, як би ми до цього не ставились, ми перебуваємо у ситуації морального вибору. Вона нам дана, поставлена перед нами заздалегідь. Закон, мораль проголошені. Вони знайшли своє відображення у сущій мові, де є і добро, і зло. Де, відповідно, є і винагорода, і покарання. Але це лише у сущій мові, у світі. Натомість те, що залишилося поза ним, – нам невідоме. Воно – сокрите. Приховане настільки, що нам навіть думка про нього просто не може прийти у голову. Імператив Ніщо, поклик Божий, Його Любов, втрапляючи у нас, розкриватимуться для людини поетизуючої і вибраної тим покликом і любов’ю, так як і Він обраний нами, коли ми Йому віддаємося, віддаємося, не розраховуючи ні на що, бо віддаємося невідомому. Саме цей момент невідомости і є у майбутньому передумовою заслуги і винагороди. Тут немає місця для торгів. Уже потім весь цей акт фіксується у відпадах від нього – у мові. Слово Боже зафіксувалося у Писанні як Закон, мораль. Властиво сам Бог є Слово (LogoV). Зафіксувався цей Закон у небаченій до того інваріантності, однак живе спілкування з Богом аж ніяк не обмежилося цим і не припинилося. Вірення розбудовується у Ніщо, кореґуючи тим і моральні засади, однак жодної довільности, ще раз наголосимо, тут немає, тут немає жодного свавілля. Тут є свобода буття, свобода прориву, яка з боку сущого виглядає, радше, на несвободу, дивацтво чи аморалізм, бо ніяк не вкладається у суще, а, відповідно, і у рамки моралі.

Чи не є це черговим аморалізмом? Чинення згідно зі своєю внутрішньою свободою буття з боку світу може виглядати саме так. Однак слід підкреслити найголовнішу відмінність такого імперативу, – тут зовсім не йдеться про мораль – поет, справжній поет не має з мораллю жодних стосунків. Маю на увазі саме момент прориву чи, якщо хочете, натхнення. Тут він вільний. Крига сущого огорне його потім – відразу після того, як він буде покинутий своїм; великим Співрозмовником. У момент творення поет викинутий поза світ, а отже, і поза мораль. Так-так – «по той бік добра і зла». І там він не один, бо там він у свободі, а не у свавіллі, у свободі прориву у Ніщо, йому просто не до порожнього свавілля. Він і не пробує до нього вдатися. Свавілля взагалі є прероґативою світу. Поза світом воно неможливе. Лише світ і закон породжують саму можливість їх порушувати. Вони власне є великою провокацією – великою спокусою. Дійсно, лише у світі людина може стати порушником. Лише тут актуальним стає послух. Поза світом про нього не може бути й мови. У світі людина, як буття, ди-стансується від свого сущого, має можливість від нього дистансуватися, а тому може чинити з ним (і зі світом, і з собою) свавільно, хоч це її від сущого не звільняє. Якісь реґули (принаймні у їх позитивному виконанні) вона може порушувати. Однак не так є поза світом. Самоочевидність розкриття істини, осягнення суті тут настільки очевидні, що ні про що инше йтися не може. Перед людиною постає здатність витримати напір порожнечі. А це дано далеко не всім і не рівною мірою. Я вже не говоритиму про проблему заслуги, бо й не кожному свобода розкривається – потрібно, щоб у тебе потрапило Слово Боже, а цей вибір – це справа від людини не залежна. З-буваючи (знову від «бувати», на противагу «існуванню») свій прорив, буття властиво й реалізовує свій шанс на свободу. Однак у тому з-буванні, конкретному його акті, людина тотожна своєму прориву. Вона мусить чинити у світі саме так, як їй відкрилося, вона творить ще одну цеглину світу саме так, як їй вона була дарована. І у цьому зафіксовується вже відпад від її свободи. Бо тут (у світі) вона вже не є цим чимось, істиною, а мусить виконувати це щось, вона поза істиною і мусить їй коритися. Так, це лише сліди свободи, що застигають у вигляді моральних засад світу. Відпавши у світ, слова через усю безліч (хоч, ясна річ, скінченну, як і все у світі) своїх кореляцій і посилань окреслюють і моральні основи цього світу. Кожне слово, натяк, зворот чи конструкція у своєму змістовному наповненні ставлять окреслюваний ними об’єкт (об’єкт, що є у світі) і у певну, у тому числі й моральну, позицію. Усе морально детермінується у світі мови чи просто у світі. Тут, у світі, ми й маємо царство моралі. І тут дійсно стають можливими аморалізм чи нігілізм. Тут для цього є ґрунт, бо все у ньому, попри його волю втягнуте у велику гру моралі, хотіло б воно того чи ні, все втягнуте у неї через мову як систему. Вирватися з цієї гри воно не може, бо не може вискочити поза своє існування. Якщо що-небудь є, то, отже, воно підлягає моралі. А вже питання, чи відповідає воно їй у позитивному сенсі чи ні, чи ще як-небудь, – це вже справа инша. У світі моралі ми можемо шукати таких чи інакших підходів та рішень. Властиво – займатися комбінаторикою з уже наявною кількістю компонентів, бо усі вони вже є у світі. Досягнути чого-небудь у якісному плані таке моралізаторство чи моралізаторське компонування вже заздалегідь не у змозі. Якісних осягнень у цій справі ми добиваємось саме через прорив, через Одкровення, через дарування нам цього закону, щоб ми йому у світі улягали (знову ж під уляганням я розумію все багатство можливих сповнень цього закону). Тут ми виходимо на одвічну проблему обґрунтування морального закону. Звідки і навіщо він береться? З одного боку, його виводили з простої утилітарности, розумности, що неначе панує у світі (чи у ньому не панує, однак повинна запанувати через той закон). Та хотілось би заперечити: світ не настільки розумний, радше слід говорити, що він о-мовлений, а, отже, певним чином заздалегідь заданий. І у ньому дійсно мають ґрунт закон, мораль. Однак, чому вони є саме такими? На це зсередини світу відповіді розумнішої і очевиднішої, ніж просто: бо так є раціонально – не знайдеш. Можна сказати: бо так належиться. Однак, чому у цьому світі належиться саме так? Можна послатися на трансцендентальний імператив. Та знову – погляд з боку світу і жодного пояснення. Натомість, відповідь самоочевидна: обґрунтування будь-якого морального закону – лише у Одкровенні. Іншого шляху, окрім як цей, для чогось, що з’являється у цей світ, у тому числі й для моральних законів, немає. У ньому і їх основа, і їх джерело, яке так часто забувається. Та й не дивно – у світі є доволі турбот і простору. Для людини, особливо для діяльної у світі людини. Наша метушня у ньому затуляє від нас джерело, звідки усе витікає. І коли така діяльна у світі людина задається запитанням – звідки ж випливають усі, такі незаперечні (бо дійсно незаперечні у світі) моральні закони, то шукає відповіді довкола себе – у світі. І не знаходить. Або неначе знаходить у раціональності, природному стані справ і т. д. Тобто власне лише у світі, забуваючи про Ніщо чи про Бога. Людина боїться такої відповіді на своє запитання – відповідальність, ясна річ, справа нелегка. Не кожен відважується ризикувати, віддаючи на заклання свого сина. Світові цього не поясниш, бо це у світі непоясниме. А отже, і не моральне, воно поза мораллю, бо поза світом. Усе це дійсно повинно стати посполитішим, простішим, щоб знизитись до світу, щоб стати для нас у ньому приступним...

Львів, 1989


ч
и
с
л
о

33

2004

на початок на головну сторінку