П’єр Бурд’є

Влада журналістики

Об’єктом нашого дослідження стане не «влада журналістів» – і тим більше не журналістика як «четверта влада» – але влада, яку механізми поля журналістики, яке все більше підкоряється вимогам ринку (читачів і рекламодавців) мають, у першу чергу, над журналістами (й інтелектуалами-журналістами), а потім, не без їхньої участи, над різними полями культурного виробництва: юридичним, літературним, аристократичним, науковим. Таким чином, ми розглянемо, як структурний вплив, який і є цим полем, під тиском ринку, більш чи менш помітно змінює силові відносини всередині різних полів, зачіпаючи те, що в них відбувається, викликаючи схожі ефекти в цих феноменологічно дуже різних універсумах. Роблячи це, ми намагаємось не припуститися однієї з двох протилежних одна одній помилок: ілюзії «досі небаченого» й ілюзії «незмінного».

Влада, яку поле журналістики і, за посередництвом останнього, логіка ринкових відносин мають над найбільшими незалежними культурними полями, не є чимось радикально новим: спираючись на тексти письменників минулого століття, можна було б намалювати цілком реалістичну картину загальних ефектів, які створюються ним в цих захищених універсумах [1] . Слід однак не забувати про особливості сучасної ситуації, яка, окрім подібностей – результат ефекту ґомології – володіє також безпрецедентними характеристиками: зміни, спричинені телебаченням в журналістському полі і через нього у всіх инших культурних полях. Ці зміни за своєю глибиною і розмахом не входять в жодне порівняння зі змінами, які пов’язуються із виникненням друкарської індустрії і масових друкованих видань, поява яких викликала у письменників того часу реакцію обурення, що призвело, за словами Реймона Віл’ямса, до сучасного визначення змісту «культури».

Поле журналістики чинить на инші поля культурного виробництва вплив, форма й ефективність якого визначаються структурою цього поля, тобто розподілом різних ЗМІ і журналістів згідно міри їх незалежности щодо зовнішніх видів тиску: тиск ринку читачів, з одного боку, і ринку рекламодавців – з иншого. Міра незалежности того чи иншого ЗМІ визначається часткою доходів від реклами і державних субсидій, а також ступенем концентрації рекламодавців. Що ж стосується міри незалежности того чи иншого журналіста, вона залежить, по-перше, від рівня концентрації ЗМІ (чим менше потенційних роботодавців, тим більший страх втратити роботу); по-друге, від становища газети, в якій він працює, стосовно до решти газетного простору, тобто від її відносної близькости чи то до «інтелектуального», чи то до «комерційного» полюсу; по-третє, від його становища в газеті (власний кореспондент, контрактник і т.д.), останнє визначає його статусні гарантії (зокрема, пов’язані із популярністю) та зарплату (яка виступає фактором захищености від м’яких форм суспільного примусу і меншої залежности від заробітків «халтурками», бо вони віддають його у владу замовників); нарешті, від його здатности до створення незалежної інформації (деякі журналісти є найбільш залежними, наприклад, ті, хто працює у сфері економіки чи популяризації наукових досліджень). Абсолютно очевидно, що влада, зокрема, урядові інстанції, діють не лише за допомогою свого економічного примусу, але й за допомогою різного роду тиску, пов’язаного із монополією на леґітимну інформацію – зокрема, на інформацію з офіційних джерел. Для урядової влади й адміністрації, наприклад, поліції, а також для влади юридичної чи наукової ця монополія є зброєю у боротьбі, що протиставляє їх журналістам, і в продовж якої вони намагаються маніпулювати інформацією й аґентами, завданням котрих є її передача. У свою чергу, преса намагається маніпулювати тими, хто володіє інформацією з метою як отримання самої інформації, так і набуття ексклюзивного права на її використання. Не можна також забувати про винятково символічну владу, якою володіють державні діячі в силу своєї здатности визначати своїми діями, рішеннями і втручанням у журналістське поле (інтерв’ю, прес-конференції і т.д.) порядок денний та ієрархію подій, які нав’язуються журналістам.

Про деякі особливості поля журналістики

Щоби зрозуміти, яким чином поле журналістики сприяє посиленню «комерційного» аспекту та послабленню «некомерційного» у всіх инших полях, підтримці виробників, найбільш піддатливих спокусам з боку економічної і політичної влади за рахунок ущемлення інтересів тих, хто найбільш відданий принципам і цінностям свого «ремесла», – варто звернути увагу на те, що поле журналістики організоване згідно структурі, ґомологічній иншим полям, так і на те, що тиск «комерціалізації» виявляється в ньому з особливою силою.

Поле журналістики утворилось у ХІХ столітті на основі протистояння між газетами, що пропонують перш за все «новини» сенсаційного характеру і газетами, що публікують аналітичні матеріали і «коментарі»; останні прагнули підкреслити свою відмінність від перших, голосно проголошуючи свою «об’єктивність» [2] . Воно є місцем, де виявляє себе протистояння між двома логіками та способами леґітимації: визнання з боку рівних тих, хто найбільш повно поділяє внутрішні принципи і «цінності», та визнання з боку мас, яке матеріалізується у кількості читачів, слухачів і глядачів, а значить, у кількості продаж (best-sellers) і прибутку у грошовому еквіваленті; санкція з боку плебісциту є у даному випадку вердиктом ринку.

Рівно як літературне та художнє поля, журналістське поле – це місце, яке діє згідно специфічної, чисто культурної логіки, що нав’язується журналістам через механізми взаємного тиску і контролю, і дотримання якої (що нерідко набуває деонтологічного характеру) лежить в основі професійної честі і репутації. Крім випадків «підхоплення» [матеріалу иншими журналістами], цінність і значення яких залежить від розміщення в полі тих, хто їх робить, і тих, хто отримує з цього користь, існує дуже невелика кількість відносно безперечних позитивних санкцій. Стосовно неґативних санкцій (наприклад, стосовно до тих, хто забуває цитувати свої джерела), то їх практично не буває, тому існує тенденція цитувати журналістські джерела, особливо, якщо мова йде про незначні видання, тільки для того, щоби зняти з себе відповідальність.

Як і економічне і політичне поля, і значно більшою мірою, ніж поля наукове, художнє, літературне і навіть юридичне, журналістське поле постійно випробовується вердиктом ринку, чи-то через прямі санкції з боку клієнтів, чи-то опосередковано через механізм рейтинґу (навіть якщо допомога держави може забезпечити певну незалежність стосовно безпосереднього ринкового тиску). Журналісти тим більше схильні погодитись із вживанням «критерію рейтинґу» щодо виробництва (прагнути подавати «лаконічний» і «простий» матеріал) чи до оцінки продукції і виробників (матеріал, що розходиться «на ура», «прохідний» матеріал), чим вище їхнє положення (директор телеканалу, головний редактор газети і т.д.) і чим безпосередніша залежність органу преси від ринку, в якому вони працюють (комерційний телеканал чи культурний). Молоді журналісти без стабільного становища, навпаки, більш схильні протиставляти принципи і цінності своєї «професії» більш реалістичним та цинічним вимогам своїх старших колег [3] .

Згідно специфічної логіки поля, орієнтованого на виробництво такого специфічного, не здатного до тривалого зберігання товару, як новини, конкурентна боротьба за споживача набуває форми конкурентної боротьби за пріоритет, тобто за найсвіжіші новини, тобто за сенсацію – і це, природно, тим сильніше, чим ближче орган преси до комерційного полюсу. Тиск ринку чиниться виключно через реалізацію ефекту поля: в дійсності більша частина цього сенсаційного матеріалу, який можна назвати козирем в боротьбі за авдиторію, приречена на те, щоб не потрапити до уваги глядачів і читачів, і буде помічена лише конкурентами (журналісти – єдині, хто читає всі газети...). Будучи вписаною в структуру і механізми поля, конкурентна боротьба за пріоритет приваблює і надає перевагу аґентам із професійними диспозиціями, які схиляють їх проводити свою журналістську практику під прапором швидкости (чи поспішности) і постійного оновлення [4] . Ці диспозиції постійно підсилюються часовим аспектом журналістської практики, що змушує жити і мислити одним днем і віддавати перевагу інформації в залежності від її актуальности, сприяє свого роду постійній амнезії, що виступає зворотною стороною вихваляння усього нового. А також схильності судити про продукцію і виробників, виходячи з протистояння між «новим» і «застарілим» [5] .

Ось ще один приклад доволі парадоксального ефекту поля, мало придатного до встановлення як індивідуальної, так і колективної незалежности: конкурентна боротьба змушує тримати під постійним наглядом (який зокрема може набути форми взаємного шпіонажу) діяльність своїх конкурентів з тим, щоби скористатися їх прорахунками, уникнути таких же помилок, понизити їх успіх, спробувавши скористатись пропонованими інструментами цього успіху: підхопити теми спеціальних випусків, розповісти про книги, про які «не можна не згадати» тому, що їх помітили инші, запросити до студії того-то, «опрацювати» ту чи иншу подію, про яку розповідали инші і навіть переманити до себе того чи иншого журналіста, причому не стільки із задоволення мати його в себе, скільки із бажання завадити в цьому конкурентам. Таким чином, у цій галузі, як і в инших, конкуренція, замість того, щоби породити щось ориґінальне та відмінне від инших, стимулює однаковість пропозицій. У цьому можна легко переконатися, порівнявши зміст великих тижневиків, чи масових телеканалів та радіостанцій. Наслідок від дії цього дуже потужного механізму – непомітне нав’язування полю в цілому інструментів поширення, найбільш прямо пов’язаних із ринком, наприклад, телебачення. Воно сприяє орієнтації продукції в цілому на збереження існуючих цінностей, як про це свідчить, наприклад, той факт, що періодичні рейтинґи, за допомогою яких інтелектуали-журналісти намагаються нав’язати иншим своє бачення поля (за логікою «надання взаємних послуг» заручитися визнанням собі подібних) розміщують в одному ряду авторів культурної продукції нетривалого зберігання, доля яких – протриматися за їх допомогою декілька тижнів у списку бестселерів, і визнаних авторів, які одночасно є «незаперечними величинами», що засвідчують хороший смак тих, хто їх обирає, та авторами-класиками довготривалих бестселерів. Иншими словами, хоча ефективність механізмів, притаманних полю журналістики, виявляється в результаті діяльности окремих індивідумів, інтенсивність і спрямованість цих механізмів, а також ефектів, які спричиняють в инших полях, визначається характерною для них структурою.

Ефект втручання

Влада журналістського поля посилюється у всіх полях інституції й аґентів, розташованих поблизу від полюсу, найбільш підвладного впливу ринку та узалежненого від кількости [глядачів, читачів, продаж...]. Цей ефект виявляється тим сильніше, чим більшою мірою підпорядкована цій логіці структура підвладного йому поля і чим більше журналістське поле, в своїй структурі найбільш підвладне його дії порівняно з иншими полями культурного виробництва, у той чи инший момент виявляє свою підпорядкованість зовнішньому тиску. Зараз ми стаємо свідками того, як внутрішні санкції втрачають свою символічну силу, а «серйозні» журналісти і газети поступово втрачають свій характер і змушені іти на поступки логіці ринку і маркетингу, запровадженій комерційним телебаченням, і поступатися новому принципу леґітимности, який полягає у визнанні в залежності від кількості читачів і «популярності в пресі». Такі принцип і логіка можуть стати для деяких продуктів (культурних і навіть політичних) і «виробників», на перший погляд, демократичним субститутом специфічних санкцій, що діють всередині спеціалізованих полів. Деякі спроби «аналізу» телебачення зобов’язані своїм успіхом у журналістів, особливо у тих з них, хто виявляє найбільшу чутливість до ефекту рейтинґу, тому факту, що вони піддають демократичну леґітимність логіці комерції, задовольняючись перекладанням в політичних термінах (плебісцит) проблеми виробництва і поширенням культурної продукції [6] .

Таким чином, посилення влади журналістського поля, у свою чергу все більш підпорядкованого прямому й опосередкованому пануванню комерційної логіки, може стати загрозою для незалежности різних полів культурного виробництва, посилюючи всередині кожного з них позиції підприємств і аґентів, найбільш схильних поступитися спокусі отримання вигоди «ззовні», оскільки найменш багаті специфічним капіталом (науковим, літературним та ін.) та найменш впевненні в отриманні специфічного прибутку, що його надає поле або в безпосередньому майбутньому, або по завершенні певного терміну.

Домінування поля журналістики над иншими полями культурного виробництва (зокрема, в тому, що стосується філософії і соціяльних наук) виявляється в основному у виді втручання виробників культурної продукції, розташованих десь між журналістським полем і спеціалізованими полями (літературним, філософським тощо). Вплив, спричинений цими інтелектуалами-журналістами [7] , які користуються своєю подвійною приналежністю для ухиляння від специфічних вимог цих універсумів та для того, щоби користуватись в кожній з них владою, більше чи менше набутою в иншому полі, може призвести до котрогось із двох основних видів наслідків. З одного боку, це може запровадити нові форми культурного виробництва, розташовані десь між університетським езотеризмом і журналістським екзотеризмом, з иншого – нав’язати, зокрема через свої критичні судження, такі принципи оцінки культурних творів, які, ратифікуючи ринкові санкції із своїм уявним інтелектуальним авторитетом і посилюючи мимовільну схильність деяких категорій споживачів до allodoxia, посилюють ефект рейтинґу і списків бестселерів на сприйняття культурних творів, а також, непрямо й через деякий час, на їх виробництво, направляючи вибір (наприклад, видавців) на твори, які є більш доступні і які ліпше продаються.

Вони можуть розраховувати на підтримку тих, хто, прирівнюючи «об’єктивність» до свого роду вміння жити в світі злагоди й еклектичної нейтральности із всіма зацікавленими сторонами, сприймають культурні твори середнього рівня як шедеври аванґарду чи відкидають результати аванґардного пошуку (і не лише в тому, що стосується мистецтва) в ім’я цінностей здорового глузду [8] . Ці останні можуть розраховувати на схвалення та спільництво споживачів, які, як і вони, схильні до цього в силу своєї віддалености від «епіцентру культурних цінностей» і зацікавленого прагнення приховати від самих себе обмеженість власної спроможности до їх засвоєння – слідуючи логіці self deception, яку добре ілюструє фраза, часто вживана читачами науково-популярних журналів: «це науковий журнал дуже високого рівня, доступний всім».

Таким чином, можуть опинитися у небезпеці ті досягнення, що стали можливими лише завдяки незалежності поля та його спроможності чинити опір світському попиту, символом якого тепер є рейтинґ і проти якого виступали письменники минулого століття, що повстали проти ідеї того, що мистецтво (можна те саме сказати і про науку) може підпорядковуватись вердикту всезагального голосування. Проти цієї загрози існують дві можливі стратеґії, більш чи менш часто вживаних в залежності від поля та міри його незалежности: суворо обмежити простір поля і спробувати відновити кордони, поставлені під загрозу втручанням журналістського способу мислення і дії; або спробувати вийти з вежі слонової кістки (за прикладом Золя), щоби нав’язати ззовні цінності, народженні в цьому затворництві, та використати всі доступні як всередині спеціалізованих полів, так і за їх межами, зокрема і в самому журналістському полі, засоби з метою нав’язати зовнішньому світу досягнення, що стали можливими завдяки незалежності.

Існують економічні і культурні умови доступу до освіченого наукового судження, тому не можна чекати від всезагального голосування (чи опитування громадської думки) вирішення наукових проблем (хоча инколи опосередковано та неусвідомлено це відбувається саме таким чином), не руйнуючи цим самим самі умови наукового виробництва, тобто вхідний бар’єр, покликаний захищати наукове (чи мистецьке) товариство від руйнівного втручання зовнішніх, а значить не відповідних і недоречних, принципів виробництва та оцінки. Виходячи з цього, не варто робити висновок, що цей бар’єр є нездоланним в иншому напрямку і що абсолютно неможливо діяти з метою демократичного перерозподілу досягнень, що стали можливими завдяки незалежності. Але це можливе лише за умов зауваги, що дія, спрямована на поширення самих рідкісних досягнень передової науки та культури, передбачає руйнування монополії на інструменти масового поширення цієї інформації (наукового чи культурного характеру), якою фактично володіє поле журналістики. Необхідним є критичний погляд на уявлення про масові очікування, конституйовані комерційною демагогією тих, хто володіє можливістю встати між виробниками культурної продукції (серед яких в даному випадку потрібно врахувати політичних діячів) і масовим споживачем.

Дистанція відокремлення професійних виробників (та їх продукції) від простих споживачів (читачів, слухачів, глядачів, а також виборців), основою якої є незалежність спеціалізованих полів виробництва, є більш чи менш значимою, більш чи менш тяжкоздоланною і більш чи менш припустимою з точки зору демократичних принципів в кожному конкретному полі. Однак, всупереч очікуванням, вона спостерігається і у сфері політики, вступаючи у суперечку із задекларованими нею принципами. Хоча аґенти, залучені у журналістське і політичне поля, перебувають у постійній боротьбі і конкуренції один з одним, а журналістське поле виявляється до певної міри включеним у політичне поле, здійснюючи на нього потужний вплив, спільною для цих двох полів є їхня пряма і сильна залежність від влади ринку і плебісциту. Внаслідок цього вплив журналістського поля посилює схильність аґентів, залучених до поля політичного, до підпорядкування очікуванням і вимогам мас, иноді гарячим і непродуманим, часто висловлюваних в пресі у виді мобілізуючих вимог.

Крім тих випадків, коли преса використовує критичні можливості, надані їй власною незалежністю, вона діє в тому ж напрямку, що і опитування громадської думки, з якими їй доводиться рахуватись.

Хоча опитування громадської думки може використовуватися і як інструмент раціональної демагогії, що прагне до замкнености всередині самого себе в політичному полі, з його ж допомогою встановлюється прямий, неопосередкований зв’язок із виборцями, ставлячи в положення поза грою всіх індивідуальних і колективних (наприклад, партії і профспілки) аґентів, наділених соціяльним мандатом для вироблення і пропозиції продуманих поглядів та ідей. Він позбавляє всіх наділених подібним мандатом лідерів права претендувати (з яким у минулому погоджувалися головні редактори серйозних видань) на монополію леґітимного вираження «громадської думки» та одночасної можливости працювати над критичною розробкою (иноді колективного характеру, як, наприклад, на законодавчих зборах) реальних чи припустимих думок тих, хто надав їм цей мандат.

Внаслідок чого постійно зростаючий вплив журналістського поля, в свою чергу, все більш підпорядкованого тиску комерційної логіки, на політичне поле, завжди схильного поступитися перед спокусою демагогії (особливо, коли опитування громадської думки дозволяє йому набути раціонального характеру), сприяє послабленню незалежности політичного поля і виникненню можливості, наданій представниками (політичними і не тільки), апелювати до компетенції експертів і авторитету охоронців громадської думки.

Як не згадати на завершення про положення юристів, які ціною «побожного лицемірства» отримують можливість підтримувати видимість того, що в основі їх вердиктів лежить не поступка зовнішньому тиску, зокрема, економічному, але вищі норми, охоронцями яких вони є? Юридичне поле в дійсності не є тим, чим себе вважає, тобто простором, вільним від компромісів з політичною чи економічною необхідністю. Але те, що йому вдається домогтися, щоб його визнали таким, спричиняє цілком реальний соціяльний ефект, в першу чергу, щодо тих, чия професія – тлумачити право. Що ж станеться із юристами, цим доволі щирим втіленням громадського лицемірства, якщо всім стане відомо, що замість того, щоб служити вищим і універсальним цінностям й істинам, вони, як і всі инші соціяльні аґенти, підвладні тиску, зокрема, спричиненому, всупереч всім процедурам та ієрархіям, економічною необхідністю та спокусою успіху в журналістів?

Невеликий нормативний постскриптум

Розкрити прихований тиск, жертвами якого стають журналісти, які, в свою чергу, поширюють його на инших виробників культурної продукції, не означає – чи варто нагадати про це? – викриття відповідальних осіб і бойкотування винних [9] . Це спроба надати їм можливість через усвідомлення проблеми звільнити себе з-під влади цих механізмів, а також запропонувати можливу програму організації взаємодії між художниками, письменниками, вчителями і журналістами, наділеними майже монопольними інструментами масового поширення інформації. Лише подібна співпраця дасть змогу проводити ефективну роботу щодо поширення найбільш універсальних досягнень різного роду досліджень, а також почасти щодо практичної універсалізації умов доступу до універсального.

Переклав Олександр Сорба

---