Ростислав Семків

Що робити з монстром?

У тенетах інформації

Платон вважав, що людство споглядає бутафорію світу, за якою криється справжній світ ідей. Зміна декорацій нашого життя є не більш як грою тіней без чітких обрисів та правильних взаємопереходів. Сьогочасне людство повертається до Платонової концепції у вельми специфічний спосіб: реальний перебіг подій ми бачимо найчастіше як гру відеообразів, створюваних і редагованих цілою низкою осіб, що перебувають між тією майже примарною дійсністю і нами. Операторне стільки знімає на плівку камери документальні свідчення, скільки “робить картинку” – обирає місце, час та ракурс зйомки, відсікаючи тим самим усе, що залишилося поза полем зору його об’єктива. Подія зводиться йому до мізансцени в окулярі відеошукача, численні деталі втрачаються. Пізніше монтаж відкидає всі “зайві”, “неякісні” та “нецікаві” кадри, а ще далі режисер відбирає лише ті матеріали, які (а) виглядають найбільш сенсаційними і (б) особисто для нього найбільше розповідають про подію, якої він не бачив. Редактор добирає “відповідний” текст. Більшість інтерв’ю наперед прописуються або суттєво перекроюються вже після розмови. Втім, ми не можемо сказати, що телебачення каже нам неправду – навпаки, воно пропонує нам саме правду, загострену і відредаговану до неправдоподібности. Це копія, – як сказав би Бодріяр, – більш справжня, ніж оригінал. Тому нас не оточують події – лише мерехтіння інформаційних іміджів. Свідок подій, переглядаючи їх відео, водночас забуває деталі баченого насправді – неймовірний випадок, коли гора породжує мишу.

Проте инших варіантів немає: людство завжди прагнуло розкриття таємниць і врешті, освітивши своєю увагою всі закапелки старого світу, випустило інформаційного монстра з лабіринту назовні. Тепер інформацію не потрібно шукати: у вигляді реклами, новин, спаму, телефонних дзвінків та численних ксерокопій вона приходить у кожен дім – бачить нас.

Телебачення і “Старший брат”

Фантазм Оруела не втілюється буквально. Спецслужби не монтують у кожній кімнаті “відеооко”, яке водночас дає інструкції й шпигує. Всюдисущість спецслужб – операційний міт ліберального суспільства, обов’язковий образ ворога, котрого необхідно повсякчас поборювати. Для втілення у життя системи шпіонажу, описаної в “1984”, потрібні не просто мегакомп’ютери (вони якраз існують), але “мегаоператори” – тисячовухі й тисячоокі аналітики, які шукатимуть крамоли у кожному кроці нашого життя. Інакше проконтролювати все можна, лише посадивши людину в зручну колбу – але це вже фантазм творців “Матриці”.

Наразі стеження не є тотальним. Найдосконаліші зі спецслужб діють фрагментарно, вибірково, виходячи з конвенційної логіки та складної аналітики. Але людина – се часом потвора вкрай нелогічна і занадто синтетична, аби її можна було такими способами “прорахувати”. Тому й 11 вересня... Тому й московський мюзикл...

Набагато страшніший контроль поступово витворюється всередині нашої свідомости. У “Злочинній цивілізації” Роберта Шеклі суспільство більше не знає поліцейського режиму – він просто не потрібен, бо кожен, хто тільки задумав вчинити злочин, одразу ж примушує себе добровільно здатися спеціальному роботові, котрий і ув’язнить його. Такий контроль не підкоряється жодній централізованій владі, адже тотальний контроль може бути лише тоталітарним, а отже й мусить загрожувати всім – і тим, кого контролюють, і тим, хто його організовує. З иншого боку, навіть створити таку систему всезагального знання і дізнання раціональними способами не вдається. Скільки зусиль і коштів витрачено на масований PR та рекламу – але враження таке, що людська спільнота уперто відкидає те, що їй нав’язують. Перемога на виборах не прямо пропорційна вкладеним у технології коштам, а шалений успіх того чи иншого виду товару іноді годі пояснити його рекламною кампанією. Саме слово “технології” щодо суспільних та маркетингових явищ позначає не способи ефективного впливу на цільові аудиторії, а лише инший міт – неймовірне бажання людини раціональної володіти такими способами. Так виглядають сьогодні пошуки “філософського каменя”.

Звісно ж, ми свідомі неможливости створення “повного реєстру”. Теорія ігор, інтуїтивні прийоми пошуку є свідченнями постійного змагання людства з власною потенційною неописуваністю. Раціональний аналіз відступає усе далі. Кажуть, що й аґентам FBI рекомендують стріляти насамперед у терористів-жінок – вважається, що вони менш передбачувані у своїх діях...

Втім, тотальний контроль, який не вдається спецслужбам, навпаки, є невід’ємною рисою сучасного інформаційного простору: інформація повсюдна, проте ми не знаємо емпіричних характеристик більшости речей, про які маємо уявлення. Для людини минувшини світ поставав цікавою таємницею, а знала вона про кілька предметів довкола. Для нас світ – затерта відеокасета, про нього ми “знаємо” все, хоча реально довкола нас залишаються усе ті ж кілька предметів.

Інформація спонукає нас до дій не в залежності від чийогось одного глобального плану: інформаційні потоки є вислідами багатьох планів, які змішуються в різних пропорціях, посилюючи і послаблюючи одне одного. Нашу свідомість контролює хаос повідомлень, ми ж не здатні зупинити його, прикипівши поглядом до своїх екранів та моніторів.

Проект “За склом”: концепція

Проект каналу ТВ-6 повторював основні моменти транснаціонального reality show “Старший брат” (“The Big Brother”), створеного за мотивами роману Оруела. У Москві, в готелі “Россия” телевізійники винайняли крило першого поверху і змоделювали в ньому простору квартиру площею 150 кв. м. Одна зі стін квартири – прозора, так що кожен з вулиці може спостерігати все, що відбувається у кімнатах. Шестеро осіб всередині живуть 2 місяці у повній ізоляції, для них вітрина є непрозорою. Окрім вуличного “перегляду” є ще й телевізійний, оскільки у кожній кімнаті встановлено відеокамери, з яких тричі на день у прямий ефір запускають зображення того, що відбувається в той час у квартирі.

Подібні проекти ґрунтуються саме на симуляції контролю. Їх “родзинка” у тому, що контроль тут водночас і цілеспрямований, і хаотичний. Кожен, хто підходить до вікна-вітрини, за яким “життєдіють” учасники експерименту, кожен, хто тричі на день вмикає телевізор, щоби переглянути реальне відео на ТВ-6, почувається (ексклюзив!) аґентом спецслужби, що має владу стежити за приватним життям инших. А от учасники експерименту точно знають, що за ними стежать. Тим часом, у житті все навпаки: ми лише підозрюємо про шпигування. Отож, експеримент водночас дає владу кожному і виказує її, робить явною, тобто демістифікує.

Найповніше виражається влада аудиторії у можливості приймати рішення про виключення того чи иншого гравця з експерименту, що, звісно ж, моделює ситуацію таємної й безликої екзекуції – ще однієї нав’язливої фобії ліберальної спільноти.

До того ж, влада у “За склом” має підкреслено еротичний характер – це право бачити те, що за звичних умов побачити неможливо. І аудиторія, й учасники від початку не мали сумніву, що саме рано чи пізно має відбутися всередині. Уже десь за тиждень чекання “на это” склалася цікава двозначна ситуація: з одного боку глядачі почали вимагати “продолжения банкета” (хоча учасники всередині чути натовп на вулиці не могли, зовні скандували: Жанна, крошка, не забудь обнажить сегодня грудь! Всех девчонок за стеклом покажите голяком! Нас реклама уж достала, в передаче секса мало! і т. д.), з иншого – аудиторію цікавило, власне, полювання на секс: кожен приходив до вітрини готелю чи сідав перед телевізором не з розрахунку, що там весь час демонструватимуть “порнуху”, але щоби зловити мить, коли учасники таки зійдуться одне з одним. Власне, можна сказати, що всередині “застеколья” відбувався один довжелезний стриптиз, тим цікавіший (цю особливість стриптизу підкреслював Бодріяр), чим довший. З огляду на це, ролі глядачів та учасників перерозподілено ще раз: перші набувають недоступного для більшости статусу VIP-клієнтів, для яких танець стриптизерші (чи стриптизера) триває майже вічність, а момент остаточного оголення все відтягується, а другі отримують досконалу можливість реалізувати всі (і психологічні також) свої ексгібіціоністські нахили.

Втім, повторюсь, будь-яка влада тут є симульованою. Насправді проект ТВ-6 демонструє можливість контролю лише у штучно створеному середовищі – на обмеженій площі й з обмеженою кількістю учасників експерименту. З иншого боку, в ситуації “за стєклом” перебувають всі особини сучасної людської спільноти: докладну інформацію про кожного з нас отримати надзвичайно легко, вона доступна для багатьох – проте за нами стежать не аґенти, лиш безлика множина випадкових глядачів.

Комерційний ефект і ускладнення психіки

Виходить, що цей та инші (“Останній герой”, “Спецназ”, “Гарем”) проекти демонструють правду нашого життя. Втім, звісно ж, організаторів аж ніяк не цікавить з’ясування меж суверенности сучасного індивіда. Згадана симуляція еротичної влади дозволяє ефективно продавати власний час глядачів спонсорам, нав’язуючи першим перегляд все більшої кількости реклами. Реклама сприймається як ще одна пауза в стриптизі, а тому додатково загострює еротичний інтерес аудиторії. Власне отут і випливає на поверхню експлуататорський характер шоу: організатори знають, чого чекатиме публіка, а тому шестеро учасників не просто живуть всередині скляної квартири – вони змагаються (знаково, що й призом є квартира), а отже мусять намагатися бути цікавими аудиторії, щоби залишитися, а тому неминуче використають найефективніші засоби зацікавлення – еротику й аґресію. Так, організатори подібних шоу виробляють людську аґресивність. Нам демонструють, як за якийсь час гостра конкуренція може обернути нормальних людей на злих параноїків – таке шоу легко продати, хоча воно, пардон, нагадує змагання за повітря в газовій камері. Жанна, Анатолій, Ольга, Макс, Ден, Марґо – і ті з них, хто вибули, й ті, хто переміг, за запевненнями організаторів на початку гри були “не найкрасивішими, і не найрозумнішими, а найтиповішими” звичайними людьми, проте до кінця експерименту перетворилися, як мінімум, у неврастеніків, для яких депресивний стан тепер, схоже, стане нормою. Відсутність зовнішньої інформації, постійна переконаність, що за тобою спостерігають, і гостре суперництво доводили учасників аналогічних західних шоу до божевілля, а то й самогубства. Можна не вагаючись сказати, що перед нами жорстокий психічний бокс, раунд в якому може тривати навіть після нокауту гравця.

На таку направду антигуманну сутність подібних передач уваги чомусь не звертають: більшість закидів стосується аморальности у найзагальнішому сенсі – мається на увазі лише пуританське розуміння непристойности сцен – і такі закиди легко долаються суспільством, яке виправдовує цей психічний канібалізм, вважаючи його просто ще одним еротичним фільмом.

Проте це дуже специфічний “фільм”: адже чомусь ніхто не береться, навпаки, перетворити групу випадково зібраних бомжів на симфонічний оркестр – така просвітницька передача жодного еротичного інтересу не викликала б, а отже й продати свій час рекламодавцям аудиторія б не погодилася. “За склом” пропонує нам більш рафіноване шоу: перед очима публіки поступово відбувається деградація людської особини. І ми готові платити, щоб нас переконали, що все це відбувається не з нами і не насправжки.

Спонука до насолоди

Жижек називає спонуку сучасного суспільства до насолоди “притлумлюючою десублімацією”. Супер-Еґо сучасної моралі вже не каратиме нас за непристойне, не вимагатиме сублімувати “низькі потяги” у твори мистецтва чи иншу конструктивну працю. Навпаки, сповнене інформацією суспільство щокроку демонструє нам все нові способи отримання насолоди – от хоча б відеокасети з еротичними сценами з шоу “За склом” або платні онлайнові відеокамери для перегляду “За склом-2”. Немає сумніву, що ми потрапили в ситуацію, коли людська спільнота водночас боїться власних психічних імпульсів, але й зовсім не бажає стояти їм на заваді. Самотність, непевність, конкуренція, що атакують кожного з нас, повинні бути заступлені якоюсь яскравою ширмою, яка продемонструє нам зовсім инших жертв. Діонісійський шал, з котрим глядачі reality show переживають відчужену колізію саморозпаду, на момент рятує їх від занурення у прірву власної реальности. Уявний контроль, що його глядач “За склом” здійснює над групою учасників експерименту, є зворотнім боком страху сучасного індивіда перед безликою хаотичністю контролю тотального інформаційного суспільства. Мінотавр медіа вийшов з лабіринту і настирливо стукає до помешкання кожного добропорядного громадянина. Парадокс у тому, що ми впускаємо його навіть тоді, коли точно знаємо, яка небезпека чатує на нас за дверима.