Умберто Еко

(з книги “П’ять есе на теми етики”)

Про пресу

Вельмишановні добродії сенатори, я збираюся представити вам cahier de doleances (Книга скарг. – фр.) з приводу стану італійської преси, зокрема в її взаєминах з політичними колами. І роблю я це не заочно, а перед лицем представників преси; повторюю саме те, що писав і публікував з 60-х років і продовжую донині в італійській періодиці. Цим підтверджується, що ми живемо у вільній державі, де незв’язана і неупереджена преса виносить на суд всіх і вся й саму себе.

Функція четвертої влади, безсумнівно, – контролювати і критикувати три традиційних види влади (йдеться про владу політичну, влада економічну і владу партій і профспілок). Це, однак, можливо лише у вільній державі, де критика не виконує репресивну функцію. Засоби масової інформації впливають на політичне життя країни лише формуючи суспільну думку. У той же час і традиційні види влади контролюють і критикують мас-медіа лише за посередництвом тих же мас-медіа, у протилежному випадку втручання влади є санкцією – виконавчою, законодавчою чи судовою; а це може статися тільки тоді, коли мас-медіа порушують правопорядок чи розхитують політичну або державну стабільність.

Але оскільки самі мас-медіа, а в нашому з вами випадку преса, не повинні перебувати поза критикою, незаперечна умова демократії – щоб преса періодично ставила під питання саму себе.

Але однієї постановки під питання недостатньо. Що гірше, подібна поведінка може створити чудове алібі, чи, різко кажучи, працювати в сенсі “репресивної толерантности” (термін Маркузе): вчинивши акт самоїдної неупереджености, преса вже не відчуває потреби у самоперетворенні. Років двадцять тому журнал “Еспрессо” замовив мені велику критичну статтю про самого себе. Можете вважати це недоречною скромністю, але я переконаний, що якщо “Еспрессо” з того часу і поліпшився, заслуги моєї статті у цьому немає жодної, а є лише природна еволюція. Моя стаття, наскільки пам’ятаю, мала результат “де сядеш, там і злізеш”.

Зараз я не збираюся таврувати пресу за її нападки на політиків, представляти політичні кола як нещасну жертву сваволі з боку преси. Навпаки, гадаю, що політичний світ повною мірою розділяє з пресою відповідальність за ситуацію, яку я намагаюся окреслити.

Далі. Не нарікаю, як полюбляють робити провінціали, що зле тільки те, що діється на нашому хуторі. І не хотів би виглядати як та ж наша преса, яка часом впадає в таку ксенофілію, що будь-яка назва закордонної газети супроводжується прикметником “авторитетна”, інколи доходячи до абсурду на кшталт “авторитетне видання “Нью-Йорк Пост””, не знаючи, що “Нью-Йорк Пост” – третьосортна газетка, яку посоромилися б брати в руки навіть в Омаха, штат Небраска. Отож, хвороби італійської преси властиві в наш час майже що для будь-якої нації. І все-таки негативні приклади інших національних культур я намагатимусь наводити лише в крайніх випадках, оскільки від чужої дурости своя не зменшується. І навпаки, охоче скористаюся чужими реаліями, якщо побачу, що вони є позитивною моделлю для нас.

Остання передумова. Як основні джерела я буду використовувати “Репуббліку”, “Корр’єре делла Сера” і “Еспрессо”. Така вимога коректності:

у цих трьох періодичних виданнях я друкувався і продовжую друкуватися, а отже, моя критика не зможе виглядати упередженою чи злочинною. Але будемо мати на увазі, що виділені мною проблеми, стосуються всієї італійської преси.

Полеміка в 60-ті й у 70-ті роки

У шістдесяті і сімдесяті роки полеміка про характер і функцію періодичної преси в основному точилася у двох напрямах:

а) розмежування між інформацією і коментарем, а отже, заклик до об’єктивності;

б) преса – інструмент влади, тобто партій і економічних лобі. Головна її зброя – навмисне затемнення суті висловлювання, оскільки ідея полягає не в тому, щоб постачати інформацію читачам, а в тому, щоб через голову цих читачів подавати таємні сигнали іншим владним угрупованням. Мові самих політиків властива та ж зашифрованість, а чарівний фразеологізм “рівнобіжні конвергенції” зберігся в історії наших мас-медіа як символ спеціального жаргону, вживаний у кулуарах парламенту, але незбагненний для рядових телеглядачів.

Ми можемо переконатися, що обидві теми значною мірою відійшли в минуле. По-перше, пройшла широка полеміка про об’єктивність, у якій багато хто твердив, що (за винятком прогнозу погоди) об’єктивної інформації не існує й існувати не може. Навіть при педантичному відокремленні коментаря від повідомлення сам підбір повідомлень і їхнє розташування на шпальті містять імпліцитне судження. Так, в останні роки панує стиль “тематизації” – на шпальті збираються статті, об’єднані загальною тематикою. Ось приклад тематизації: стор. 17 газети “Репуббліка”, недільний номер від 22 січня. Чотири статті: “Брешія. Породілля убиває дитину”, “Рим. Дитина сама вдома грається на підвіконні, батько заарештований”, “Рим. Жінки мають право народити у пологовому будинку і відмовитися від дитини”, “Тревізо. Розлучена жінка не збирається бути матір’ю своїм дітям”.

Як бачимо, тут тематизується проблема нещасливого дитинства. Виникає питання: нам описують феномен, що виник саме цього тижня? Чи всі окремі випадки перераховано? Якщо чотири описаних епізоди – це усі, що є, можна вважати тему статистично несуттєвою. Однак, тематизуючись, ця ж інформація виступає у виді, що його юридична і судова риторика в класичні часи іменувала ехеmplum – окремий випадок, з якого виводиться (чи приховано підказується) правило. Якщо випадків усього-лиш чотири, газета наводить нас на думку, що їх набагато, набагато більше; якби їх не було набагато більше, у газеті б це не повідомляли. При тематизації чотири новини – це не просто чотири новини. На шпальті дуже сильно подається сигнал про гострі проблеми дитинства, чого б там насправді не хотів редактор, верстаючи цю 17-ту сторінку до пізньої ночі і не знаючи, що ж у неї запхнути. Усім цим я не переконую, начебто принцип тематизації помилковий чи небезпечний; я говорю лише, що він демонструє, як можуть під видом абсолютно об’єктивних новин формуватися активні судження.

Другою темою була закаламученість газетної мови; я сказав би, що наша преса потроху відійшла від цієї загадковости, що пов’язано зі зміною манери мовлення політичних ораторів: вони вже не читають з аркуша перед мікрофоном щось закручене і тяглисте, а говорять простими словами про те, що хтось з їхньої команди – підлий зрадник, а хтось інший тільки те і робить, що прославляє незрівнянні властивості свого репродуктивного чоловічого органу. Спостерігаємо радше не каламуть, а протилежні крайнощі: нинішня преса схиляється до мови тієї безформної єдности, що прийнято називати “народ”, причому передбачається, що народ мислить і висловлюється лише прислів’ями. Студенти мого семінару зібрали матеріал з італійських газет за календарний місяць. Виходило в такому от дусі (уривки з однієї і тієї ж статті в “Корр’єре делла Сера” від 11 січня 1995 року): “Надія вмирає стоячи”, “Ми затиснуті клінчевим зашморгом”, “Діні повідомляє: прийшов рік худих корів”, “Мешканці Квіріналу розкладають багаття на стежині війни”, “Зрубавши голову, не оплакуй шевелюру”, “Паннелла поціляє в саме яблучко”, “Час не чекає, коней на переправі не міняють”, “У парламенті розгортаються баталії”, “Пристали із ножем до горла, як вош до кожуха”.

У статті в “Репуббліка” від 28 грудня 1994 року ми читаємо, що “Треба рятувати і вовка, і овець”, “Поспішиш-людей насмішиш”, “А від друзів збережи мене Господь”, “Нове па цього балету”, “Фінінвест знову в боксерській стійці”, “Каша заварена, доведеться її хлептати”, “Знову розступилися небесні скрижалі”, “Бур’ян з поля геть”, “Вловити б, куди вітер дме”, “Телебаченню – лев’яча частка, нам перепадають крихти”, “Треба йти битим шляхом”, “Індекс популярности катастрофічно летить донизу”, “Проходить червоною ниткою”, “Хто має вуха, хай почує”, “Намацати пульс ринку”, “Ніж під ребро”, “Під прапорами такої-то ідеї... залишив у битві чимало пуху і пера”. Не газета, а казки Матінки Гуски.

Хочеться як мінімум, збагнути чи всі ці кліше більш зрозумілі, аніж “рівнобіжні конвергенції”, які хоча б “Червоним Бригадам” були втямки і дійсно стали для них керівництвом до дії.

Зазначимо, принагідно, що всі ці законсервовані вирази, ласощі для “народу”, на п’ятдесят відсотків творяться авторами передовиць, а на п’ятдесят відсотків черпаються з багатослів’я парламентарів. Як бачите, я теж схильний до готової схеми: “коло звужується”, і вимальовується тінь диявольського комплоту, у якому невідомо, хто ж спокушений, а хто спокусник. Таким чином, вичерпалася старожитня дискусія про об’єктивність і шифровані способи вираження. Зараз епоха нової проблематики. У чому вона полягає і відкіля народжується?

Щоденна еволюціонує в тижневик

У шістдесяті роки газети ще не страждали через конкуренцію з телебаченням. Один тільки Акілле Кампаніле ^[1] на конгресі з проблем ТБ у Гроссето у вересні 1962 року зробив блискуче передбачення: за старих часів газети були першими провідниками нових звісток, лише потім вступали видання іншого типу і заглиблено проробляли газетні теми. Газета була як телеграма, наприкінці тексту начебто йшов рядок: “Подробиці листом”. І раптом з 1962 року телеграфна новина почала з’являтися вечорами о восьмій годині в програмі теленовин. Ранком наступного дня газета передруковувала ті ж новини. Новини почали подаватися за формулою: “Далі буде (точніше, передує) телеграма”.

Чому тільки Кампаніле, геній комічного, помітив цю парадоксальну ситуацію? Тому що ТБ було ще обмежене одним, максимум двома каналами, які підкорялися режиму. Тому ТБ не вважалося (і значною мірою не було) достовірним джерелом: газети говорили більше і не настільки розмито; сатирики формувалися в кіно, у кабаре, не завжди вони потрапляли на телебачення; політична інформація поширювалася на площах з вуст у вуста за допомогою настінних плакатів; опитування суспільної думки в шістдесяті роки були прямими диспутами кількох політичних трибун, на яких, заради того, щоб пропозиції відповідали запитам середньостатистичного телеглядача, представники компартії говорили щось дуже схоже на те, що говорили християнські демократи, тобто розходження затиралися і кожен намагався виглядати позитивно. Тому полеміка і політична боротьба знаходили собі інший простір, здебільшого сторінки газет.

Потім був стрибок, кількісний (кількість телеканалів стрімко зросла) і якісний: навіть усередині державного телебачення визначилися три канали, кожен з особливою політичною орієнтацією. Сатира, жива дискусія, механізм роздування сенсацій перемістилися на екрани телебачення, телебачення скасувало навіть табу на сексуальність – у такий спосіб деякі програми пізнього вечора стали набагато відвертішими за чернечі обкладинки “Еспрессо” і “Панорами”, де фотокамера не мала права опускатися до рівня сідниць. Пригадую, ще на початку сімдесятих років, я писав в огляді про американські шоу як про показ цивілізованої, дотепної бесіди, що здатна утримувати глядачів біля екранів аж до глибокої ночі, і наполегливо пропонував їх як модель для ТБ італійського. Потім прийшов час, коли шоу усе більш тріумфально почали транслюватися на італійських телеекранах, але помалу вони ставали плацдармом лише розлючених боїв, що інколи переходили у рукопашні, і феєрверком ненормативної лексики (заради справедливости варто зауважити, що еволюція такого ж роду частково відбулася й у шоу на інших національних ТБ).

Так телебачення стало каналом поширення інформації з перших рук, а для газети залишилися, по суті, два шляхи: про першу з можливих варіацій (яку я поки що умовно назву “шлях розширеної уваги”) ми поговоримо трохи пізніше; але є всі підстави стверджувати, що преса у величезній своїй більшості рушила альтернативною дорогою, тобто “у напрямі тижневика”. Щоденна газета переймає і засвоює усе більше традиційних рис тижневика, відводячи величезний простір “всякому різному”, міркуванням із приводу побуту і людських вдач, політичним пліткам і видовищам. Це робить важким становище тижневиків вищого рівня (я маю на увазі “Панораму” і “Епоку”, “Еуропео” і “Еспрессо”). Їм теж залишається два шляхи: або “наближення до місячника” (але ця ніша зайнята щомісячними спеціальними виданнями: з вітрильного спорту, наручних годинників, кулінарії, комп’ютерах, виданнями, що опираються на вірних і відданих покупців/передплатників), або захоплення середовища світських пліток, яке належить або тижневикам середнього рівня, таким, як “Дженте” і “Оджи”, що смакують королівські весілля, або журналам низького штибу (“Новела 2000”, “Стіп”, “Ева Експрес”) – для фанатів великосвітських адюльтерів і мисливців за оголеними задами і грудьми, знятими прихованою камерою в півмороку ватерклозетів.

Однак, тижневики високого рівня не можуть опускатися ні до низького штибу, ні навіть до середнього, крім як на останніх сторінках, що вони і роблять: саме там варто шукати (і знаходити) груди, сердечні дружби і пишні весілля. З іншого боку, подібним чином вони втрачають обличчя перед власною публікою: чим більше тижневик високого рівня опускається до посереднього і низького рівнів, тим більше до нього долучаються споживачі, що не належать до його традиційного кола; журнал перестає розуміти, хто насправді є його середовищем, і опиняється в кризі: росте тираж, губиться обличчя.

Окрім того, журнали страшенно страждають через усі ці тижневі товсті кольорові додатки до щоденних газет. Єдиний для них вихід – рівнятися на видання на кшталт тих, що в Америці адресовані еліті, на зразок “Нью-Йоркера”, у якому містяться: репертуари театрів, інтелектуальні комікси, короткі поетичні антології і доволі часто – статті на два друкованих аркуші з біографією, скажімо, видавничої гранд-дами Хелен Вольф. Можна ще використовувати моделі “Таймс” чи “Ньюсуік”, що начебто погоджуються з роллю тижневиків, розповідаючи про події, які вже були подані в газетах і на телебаченні, але про ці події готуються вичерпні огляди, підбірки статей кількох журналістів, кожна з яких вимагає місяців напруженої роботи і редагується до нестями, так що дуже рідко буває, щоб у цих виданнях доводилося друкувати вибачення і спростування. З іншого боку, і “нью-йоркерівські” статті замовляються на місяці заздалегідь, а якщо статтю потім не приймають, то автору все ж виплачується гонорар (і чудовий), а статті кидають у кошик. Номери таких журналів дуже дорогі, розраховані на міжнародний ринок читачів англійською і немислимі для невеликого ринку читачів італійською, оскільки число італійців, що читають, дотепер залишається нескінченно малою величиною.

Тому тижневик хоче наздогнати щоденну газету тією ж колією, і кожен намагається переплюнути іншого, щоб відвоювати читачів. От через це і прогорів славний “Еуропео”, і тому “Епока” запекло шукає альтернативних шляхів і тримається завдяки телевізійним презентаціям; “Еспрессо” і “Панорама” б’ються за те, щоб відрізнятися один від одного, і досягають мети, однак публіка усе менше зауважує це. Багато моїх співрозмовників, зокрема інтелігентні, хвалили мою рубрику в “Панорамі” і навіть додавали, що щотижня купують “Панораму”, аби почитати мене [^2].

Ідеологія видовища

А щоденні газети? Щоб змагатися з тижневими журналами, газети товстіють, щоб товстіти, воюють за рекламодавців, щоби залучити рекламодавців, знову товстіють і вигадують різні подарунки. Треба заповнювати всі ці сторінки; вони повинні про щось говорити; щоб говорити, доводиться виходити за межі скупої інформації (яка, окрім того, уже прозвучала у теленовинах), так що газети наслідують тижневики усе більше і більше, а також змушені винаходити новини чи видавати за новини те, що новинами не є.

Ось приклад. Кілька місяців тому, коли мені давали премію в Грінцані, на урочистості про мене говорив мій давній колега і друг Джанні Ваттімо. Ті, хто розбирається у філософії, знають, що моя позиція і позиція Ваттімо дуже розрізняються, але проте ми ставимося один до одного із винятковою повагою. Багатьом відомо ще й те, що ми з ним близькі друзі з ранньої юності й обожнюємо підколювати один одного при будь-якому застіллі. У той день на нас з Ваттімо найшов саме такий застільний настрій: він сказав про мене кілька дотепних і дружелюбних фраз, на що я відповів не менш жартівливим чином, вимальовуючи в анекдотах і парадоксах наші віковічні дивергенції. . Наступного дня одна італійська газета запустила на повну смугу (“Культура”) новину про моторошну сутичку на премії Грінцані, що, на думку автора статті, символізувало якийсь новий драматичний і нездоланний розкол в італійській філософії. Автор статті прекрасно знав, що новини ніякої не було, нехай навіть і культурної. Він просто роздув сенсацію, причому на порожньому місці. Пропоную вам самим знайти подібні приклади в сфері політики. Однак, культурний приклад характерний: журналу потрібно було винайти сенсацію, щоб хоч чим-небудь заповнити надмірну кількість сторінок, відведених на всячину, культуру, мораль і пронизаних ідеологією видовища.

Візьмемо хоча б “Корр’єре делла Сера” (44 полоси) і “Репуббліку” (54 полоси) за понеділок, 23 січня. З огляду на те, що верстка в “Корр’єре” більш насичена, будемо вважати, що кількість матеріалу в цих номерах приблизно збігається. Понеділок – важкий день без свіжих політичних і економічних новин, у крайньому випадку можна відвести душу на спорті. В Італії на цей день припадає розпал урядової кризи, і обидва наших журнали мали нагоду віддати підвали темі дуелі Діні з Берлусконі. Теракт в Ізраїлі в річницю Освєнціма заповнив велику частину першої полоси. На додачу був процес Андреотті ^[3] і, у випадку “Корр’єре”, смерть довгожительки – старійшини родини Кеннеді. Була ще хроніка воєнних дій у Чечні. Чим заповнити решту газети? Обидва видання присвятили відповідно 7 і 4 сторінки розділу міських подій, відвели 14 і 7 – на спорт, 2 і 3 – на культуру, 2 і 5 – на економіку, 8 і 9 сторінки на звичаї, видовища і телебачення. В обох випадках з 32 сторінок приблизно 15 були віддані під огляди стилю “тижневика”.

Порівняємо тепер з “Нью-Йорк Таймс” за той же понеділок. 53 полоси, 16 з яких пішли під спорт, 10 зайняті міськими проблемами і 10 – проблемами економіки. Залишилося 16 сторінок. Там у них ніякої кризи не було, Вашингтону теж не було чим особливо похвалитися, тому 5 сторінок під шапкою “National Report” були заповнені внутрішніми подіями. А потім, після опису ізраїльського смертовбивства, я побачив не менше десятка статей про Перу, Гаїті, про біженців з Куби, про Руанду, Боснію, Алжир, про міжнародний конгрес з проблем бідности, про Японію після землетрусу, про процес єпископа Гейо. Потім – дві густі полоси зі статтями коментаторів і політичних аналітиків.

Наші дві італійські газети не говорили ні про Перу, ні про Гаїті, ні про Кубу з Руандою. Допустимо навіть, що перші дві теми більше цікавлять американців, аніж европейців. Але в будь-якому випадку очевидно, що у світі відбувалися якісь міжнародні події і що італійські газети ними зневажили задля збільшення квоти видовищно-телевізійної тематики. “Нью-Йорк Таймс” як виняток заради понеділка присвячує дві сторінки медіа-бізнесу, але займається не розбазікуванням таємниць і не пліткуванням про відомих персон, а обмірковуванням і економічним аналізом проблем шоу-бізнесу.

Газета і телебачення

Італійська преса одержима телебаченням. Саме телебачення визначає лейтмотиви нашої преси. У жодній країні світу, у жодному виданні світу новини, що стосуються ТБ, не красуються, як у нас, у шапках перших шпальт (якщо тільки Міттеран і Клінтон не виступлять за день до того зі зверненнями до народу чи якщо в країні не поміняється керівник найбільшого національного телеканалу).

Не треба мені розповідати, що про ТБ пишуть, аби заповнити місце. А як же тоді “Нью-Йорк Таймс” за неділю, 22 січня? На загал – 569 сторінок, враховуючи рекламні вкладки, літературний зошит, тижневий додаток “Усяка всячина”, величезні розділи подорожей, автомобілів і т.і. Чи говориться що-небудь про ТБ? Як-не як не останній електропобутовий прилад в американському житті. Так, говориться. На сторінці 32 у додатку з мистецтва і видовищ є, по-перше, огляд з приводу расових стереотипів у програмах, а по-друге, велика рецензія на гарний документальний фільм про вулкани. Потім – вкладка з програмами, це зрозуміло, і, по суті, тема телебачення більше не виникає, не проглядається вона й у розділі побуту і звичаїв. Виходить, неправда, що про телебачення говорити обов’язково, щоб заповнити місце і зацікавити публіку. Виходить, це італійський варіант, а не сувора необхідність.

Того ж дня у нас в Італії газети багато займалися телепередачею, яку веде К’ямбретті (причому передачу лише очікували, отже безсумнівним був факт безкоштовного рекламування), де головний сюжет полягав у тому, що К’ямбретті поривався увійти з телегрупою до університетської аудиторії, де в той момент йшла моя лекція, а я, з поваги до місця і до процесу, його не впустив і дуріти на лекції не дозволив. Якщо новина була саме в цьому (а це дійсно новина, коли вдалося захистити, якесь святе місце від телеопоганення), вона заслуговувала чотирьох рядків у розділі курйозів.

А якби до мене на лекцію постукався з телекамерою хтось з політиків, а я запропонував би йому піти геть? Навіть не входячи в аудиторію, навіть не зблиснувши на екрані, цей політик потрапив би на перші шпальти газет. В Італії політики здобуваються на першочергову увагу журналістів у випадку, якщо промовлять щось з екрану ТБ (чи навіть тільки попередять, що хочуть промовити). Газети пишуть не про те, що відбувалося напередодні в державі, а про те, як про подію хтось висловився чи міг висловитися по телевізору. І якби тільки це! Безсумнівно, барвисті фрази політиків на ТБ у нас фігурують замість формального комюніке. Більше того, в Італії вважається придатним для першої полоси навіть обмін ляпасами між депутатами Д’Агостіно і Зґарбі в парламенті як політична новина.

Безумовно, у нашій країні, більше, ніж де-небудь, телебачення тісно переплетене з політикою, інакше не запроваджувався б принцип par condicio (рівних квот телечасу для кожного політичного об’єднання). Так було ще в часи державного телебачення, керованого Бернабеї, тобто задовго до приходу Берлусконі з його приватними каналами “Фінінвест”. Газети зобов’язані відображати цю переплетеність. Один знайомий іноземець прочитав наші газети за 29 січня і правильно помітив, що тільки в Італії може бути таке: на першій полосі і на сьомій полосі “Репуббліки” і на п’ятій полосі “Корр’єре” поперек багатьох колонок красується історична заява того ж телеведучого, К’ямбретті: “Не піду з передачі” (пов’язане з нападками иншого телеведучого, Санторо, що мали місце напередодні). Зрозуміло, особисті справи одного з конферанс’є не повинні б формувати головну новину дня в країні, особливо якщо цей конферанс’є не замишляє нічого нового, а спокійно продовжує робити те, що і робив. Говорять, що коли собака кусає людину – це не газетний факт, газетний факт – коли людина кусає собаку. У даному випадку на першій полосі виявився собака, що не кусав нікого. Але все не так просто. Ми пам’ятаємо, що та гаряча дискусія з приводу К’ямбретті, у якій брав участь і знаменитий журналіст Енцо Біаджі, була сигналом глибинного неблагополуччя, і полеміка дійсно мала політичне забарвлення. Так що, чесно кажучи, газети були просто зобов’язані винести це на першу полосу, винуваті не газети, а стан справ у Італії. У той же час відважуся заявити, що відповідальність за подібний стан справ у Італії чималою мірою несе та ж преса.

От уже скільки років преса, щоб прихилити до себе телеглядачів, створює образ ТБ як головного політичного простору, тим самим постійно рекламуючи свого природного конкурента. Політики зробили з цього належні висновки: вони серйозно поставилися до телебачення, вони засвоїли телевізійну мову і телевізійну манеру будучи небезпідставно впевненими, що лише цим шляхом вони завоюють вигідне висвітлення в пресі.

Преса надає видовищу безмірної політичної ваги. Стає зрозуміло, чому політики, намагаючись привернути до себе увагу, протягували до парламенту порнозірку Чиччоліну. Випадок Чиччоліни – характерний, тому що через інстинктивну сором’язливість (pruderie) телебачення не освітило Чиччоліну так масовано, як щоденна і щотижнева преса.

Інтерв’ю

Будучи залежною від ТБ усією своєю формулою, преса вирішила наслідувати телебачення і стилістично. Найбільш типовим шляхом подачі будь-якої інформації – політичної, літературної, наукової – стало інтерв’ю. Інтерв’ю необхідне для телеекрану, де неможливо говорити про когось, не показуючи його, але для преси інтерв’ю було інструментом, що у минулому використовувався надзвичайно обережно. Адже брати інтерв’ю у будь-кого означає дарувати йому простір, де він буде говорити те, що хочеться йому. Подумайте про те, що відбувається, коли хтось публікує нову книгу. Читач хотів би отримати від газет і журналів оцінку цієї праці, він довіряє думці знаменитого критика або покладається на серйозність друкованого органу. Але в наш час газети сприймають як поразку, якщо їм не вдається заанонсувати у першу чергу інтерв’ю з автором цієї книги. А що таке інтерв’ю з автором? Неминуче – його самореклама. Важко уявити, як автор заявить, що написав препогану книгу. А отже, починається і прихований шантаж (знаю з досвіду, те ж трапляється і в інших країнах): “Якщо не даси інтерв’ю, не надрукуємо і рецензію”. При цьому часто газета, задоволена своїм інтерв’ю, про резензування вже і не піклується. У будь-якому випадку втрачає читач: рекламна акція випередила чи замінила собою критичне судження, і часто критик, коли він нарешті береться писати, перейнятий уже не книгою, а тим, що автор сказав про неї у своїх різноманітних інтерв’ю.

Ще більшою мірою інтерв’ю з політиком мало б ставати подією знаменною: або воно інспірується самим політиком, що шукає на друкованій сторінці простору для самовираження, або ініціюється редакцією газети, яка прагне заглиблено окреслити політичну позицію цього діяча. Серйозне інтерв’ю вимагає тривалої підготовки, а той, хто дає інтерв’ю (як відбувається практично в усьому світі) повинен, по ідеї, прочитати і затвердити усе, що “у лапках”, тим самим застерігаючись від плутанини і майбутніх вибачень/виправлень. Наші ж газети друкують десятки інтерв’ю за раз, вимучених і заклішованих, де опитуваний пережовує усе, що він уже говорив в інтерв’ю іншим виданням. Однак конкуренція – справа поважна, і, щоб набирати бали, треба, щоб інтерв’ю було ефектнішим, аніж в інших газетах. Виходить, фокус полягає в тому, щоб видоїти з політика якесь напівзізнання, здатне, при роздутій його подачі, викликати черговий скандал.

Виходить, політик, що дав інтерв’ю і вічно зайнятий на наступний день спростуванням того, що він нібито виголосив попереднього дня, – жертва акул пера? Давайте тоді його запитаємо: “Навіщо ж ти даєш ці інтерв’ю і не користуєшся найбільш ефективним прийомом no comment?!” У жовтні минулого року видавалося, що глава “Ліги” ^[4] Умберто Боссі взяв на озброєння саме цей прийом, заборонивши своїм депутатам розмовляти з журналістами. Чи було це провальне рішення, тому що привело до атак з боку преси, чи це було переможне рішення, тому що подарувало Боссі не менше двох повних полос протягом двох днів у масштабі всієї національної преси?

Журналісти, що ведуть хроніку парламентського життя, стверджують, що в ста відсотках випадків обурених спростувань політик, що обурюється, насправді сказав саме це, вірніше, натякнув на щось таке зумисне, щоб фраза пішла до друку і щоб наступного дня почати її спростовувати; але при цьому пробну кулю все-таки ним запущено і інсинуація чи погроза загалом досягла мети. Давайте тоді запитаємо постраждалого парламентського журналіста, обманутого підступним політиком: “Чому ж ти береш ці інтерв’ю і не вимагаєш, щоб він перечитав і підписав готовий текст?!”

Відповідь на все це проста. У подібних іграх виграють усі, і не програє ніхто. Гра засмоктує, декларації і спростування лавиною надходять день у день, читач втрачає лік, він уже не пам’ятає, що ж там говорилося; а журнал знай собі волає про новини, а політик, у свою чергу, досягає цілей. Очевидна мерзенна змова (pactum sceleris) супроти читачів і громадян. Це настільки поширено, це так загальноприйнято, що ми вже не реагуємо ні коли в газетах “протягують”, ні коли “пересмикують”.

Але, як і будь-який злочин, справа ця непродуктивна. Розплатою і для друкованого органу, і для політика бувають втрата довіри і пофігізм читачів. Додаткового присмаку інтерв’ю додає, як уже говорилося, радикально перероджена політична мова, що, переймаючи манери і трюки телевізійної дискусії, перестає бути традиційно обачною і стає барвистою і безпосередньою. Ми так довго ремствували на те, що італійські політики вміють тільки бубніти з папірця щось скупе і занудне, і милувалися політиками Америки, що виступають перед мікрофонами начебто без підготовки, імпровізуючи і при цьому пересипаючи свої промови влучними формулюваннями. Так от, підготовка в американців насправді буває, і дуже ґрунтовна: велика частина цих політиків натренувалася в університетських speech centers, де вчать ораторству ніби з Божої милості, а насправді розрахованого до коми; вони вставляли і вставляють у мову (за винятком накладок) жарти, вивчені у спеціальних підручниках чи заготовлені безсонними промовописцями (ghost writers).

Вирвавши з етикетних пут Першої Республіки, політики нашої Другої базікають дійсно що Бог на душу. Тепер вони говорять зрозуміліше, але більш безвідповідально. Звичайно, для газет, тим більше для таких, що тяжіють до “журналізації”, це просто манна. Вибачте за принизливе порівняння, але ситуація схожа до сільської корчми, де, якщо хто хильнув зайвого і розгулявся, уся компанія його під’юджує, смакуючи, чого ж він смішного накоїть. Такою є динаміка провокації й у телевізійних шоу, і в розмовах хронікерів з політиками. Половина явищ, що ми називаємо “деградацією політичного спілкування”, випливає з цієї неконтрольованої динаміки. Як я вже говорив, вчадівши, усі давно забули про конкретне висловлювання, і залишилося тільки загальні враження й інтонація, що наводить на думку, що все дозволено.

Преса про пресу

У цій виснажливій гонитві за висловлюваннями відбувається от що: усе частіше газети пишуть тільки про інші газети. Усе частіше стаття в газеті А сповіщає, що певне інтерв’ю з’явиться завтра в газеті Б, і усе частішають спростування, що такий-то ніколи не повідомляв газеті А про інтерв’ю для газети Б, слідом за чим з’являються відповіді журналістів, що стверджують, буцімто факт повідомлення газеті А про інтерв’ю в газеті Б підтверджується газетою В, не надто переймаючись тим, що і до В висловлювання заблукало непрямим шляхом з газети Г.

Преса, коли вона не пише про телебачення, пише про саму себе: навчилася від телебачення, що говорить здебільшого про телебачення. Ця ненормальна ситуація викликає не занепокоєння і не обурення, а грає на руку політикам, для яких зручно, що тільки одне повідомлення в тільки одному засобі інформації миттєво набуває резонансу у всіх інших існуючих засобах. У такий спосіб мас-медіа з вікна в реальність перетворюються в дзеркало, глядачі і читачі споглядають чистий акт самозамилування преси: “Любе дзеркальце, скажи...”

Хто видумує сенсації?

Журнал “Еспрессо” нерідко виступав ініціатором кампаній, що визначали стиль часу, для прикладу давня і знаменита “Корупція столиці – хвороба нації”. Як технічно організовуються подібні кампанії? У мене є тільки один повний комплект “Еспрессо” – за 1965 рік, і днями я його переглянув. З номера 1 до номера 7 основні статті присвячені то політиці, то звичаям. Нічого екстраординарного. У номері 7 поміщений репортаж Яннуцці “Гросбух св. Петра”, де Ватикан звинувачено у приховуванні сорока мільярдів лір, що призначалися для скарбниці Італії як податки за останні три роки. Усе це друкується в період проведення Ватиканського собору, тобто момент обраний досить гострий. У номері 8 тема податків не виникає. Натомість є стаття про п’єсу Хохгута “Вікарій”, постановку якої було заборонено римською квестурою, і стаття Скальфари на ту ж тему. Ще є стаття без підпису про певні аспекти Ватиканського собору. Ненав’язливо, навіть майже непомітно розмова про п’єсу “Вікарій” знову виникає в театральному відділі, де надрукована замітка Сандро Де Фео. У номері 9 починається серія репортажів Камілли Чедерна про закулісні ігри навколо Ватиканського собору, і серія ця тягнеться аж до номера 13.

Тільки в номері 13, тобто майже два місяці по тому, журналіст Лівіо Занетті програмною статтею відкриває політичну дискусію (про необхідність змінити умови конкордату з Ватиканом) і тільки наприкінці знову торкається теми можливих порушень Ватиканом податкового законодавства. Нова луна цієї проблеми – у номері 14, але на першу полосу вона не винесена. У номері 15 тема Церкви звучить у статті Фальконі про священиків-дисидентів і в повідомленні про нове на ті часи явище – церкви Барбіана ^[5]. Тільки у номері 16, у редакційній статті, на першій полосі йде мова про політичне підґрунтя візиту Пенні до Ватикану. Як Італійській державі домогтися поваги до законів і прав Італії?

З номера 18 головна увага приділяється новій кампанії, присвяченій судочинству.

Журнал у ті часи безсумнівно мав чітку стратегію, було ясно, що “Тримай злодія!” можна кричати не щотижня, пафос дозувався, інформацію подавали продумано, читачам давали змогу виробляти власну позицію поступово, правлячі кола могла відчути усю важливість ненав’язливого, але наполегливого аналізу, і журнал давав відчути, що при необхідності цілком спроможний знову винести тему на перший план.

Чи міг би якийсь тижневик у наш час повестися аналогічно? Ні, не міг би. По-перше, “Еспрессо” у ті часи був націлений на правлячі кола, про що свідчать і тираж, і графічне оформлення. Зараз його читачів принаймні уп’ятеро більше. Тепер журнал не може використовувати техніку тонкого, поступального і розміряного переконання. По-друге, на першій же фазі сенсаційний матеріал був би підхоплений і роздутий іншими виданнями і засобами комунікації, і, щоб мати змогу повернутися до теми, журналу довелося б відразу піднімати планку, знаходити ще більш гарячі факти, а отже, видавати недостатньо перевірену інформацію. По-третє, у політичному середовищі і на телебаченні ця тема неминуче переросла б у скандал. Предметом обговорення виступало б не підозрюване ухилення від податків, і не проблематика папського конкордату, а мальовниче рукоприкладство, що спалахнуло через цю проблематику; та й журнал би повідомляв тільки про те, як висловилися інші журнали і тележурнали на дану тему. По-четверте, нарешті, не можна не враховувати, що однією з головних змін у журнальній і газетній справі виявилося принципово нові взаємини із слідчими органами. Раніше преса виявляла те, що замовчувалося політичними структурами і не лежало в полі зору прокуратури. У ході антикорупційної боротьби останніх років наші слідчі і прокурори настільки посилили обвинувачувальну активність на всіх рівнях, що пресі майже нічого викривати. Їй залишається тільки переспівувати (чи передбачати, жадібно винюхуючи будь-який витік інформації) обвинувачення, що йдуть від прокуратури, чи навпаки, таврувати ту ж прокуратуру, тягнучись при цьому в кільватері телепередач. Раз так, взаємодія сторін стає конвульсивною. А ці конвульсії вихолощують його змістовне наповнення, іншими словами, єдиним сумарним його змістом стає вульгаризація політичного процесу.

Якщо в старі часи газети засилали вивідачів у кулуари римських палаців влади з метою вивудити хоч якісь обережні напівзізнання у поінформованих людей, то зараз газетам доводиться відбиватися від тих, хто з власної ініціативи приносить їм апетитні досьє, які, якщо надрукувати їх без скрупульозної перевірки, перетворять видання в гучномовець брехні і підірвуть його авторитет. Грати доводиться майже завжди в захисті, відбивати подачі ззовні. Стиль Пекореллі, що грав на майданчику між хронікою, політикою, аналізом і сенсацією, здобув перемогу над стилем Арріго Бенедетті, який бачив у журналістиці суверенну “четверту владу”.

Під чужими небесами стан речей, по суті, такий ж, як у нас. У Франції недавно з гіркотою спостерігали, як у гонитві за сенсацією були зламані найінтимніші таємниці президента Республіки. Що ж до реальних результатів цієї біганини за скандальними фактами, показовим є зіставлення Ніксона з Клінтоном.

До появи уотергейтских публікацій у газеті “Вашингтон Пост” історія не знала прямих нападок на честь і на особу президента США, допускалися лише нападки політичні. У випадку Ніксона характер інкримінованого злодіяння дозволяв йому легко відмитися, зіпхнувши провину на запопадливих співробітників. Однак, він круто помилився, застосувавши насамперед неправду. Схопившись за це, журналісти заголосили: президент Сполучених Штатів – ошуканець! От Ніксон і програв, не тому, що був опосередковано винен у порушенні прав людини, а тому що попався на брехні. Нападаючі вибрали позицію чітко, впевнено, обдумано і саме тому мали успіх.

Водночас, кампанія проти Клінтона була набагато слабкішою й конвульсивною: їй потрібен був щоденний скандал; щоб розкрутити його, преса приписує Клінтону і Хіларі всі смертні гріхи – від спекуляцій нерухомістю до утримання кішки на казенний кошт. І втрачає міру. Суспільна думка травмована всім цим і сприймає факти скептично. Результатом є вульгаризація політичної боротьби: тепер лідера можна поміняти, тільки посадивши його за грати.

Що робити?

Для виходу з цього протиріччя преса може обрати один з двох шляхів, однаково нелегких, бо навіть за кордоном видання, що обрали ці шляхи, зараз змушені змінювати тактику відповідно до нових часів.

Перший шлях умовно назву “Фіджійский варіант”. У 1990 році я провів майже цілий місяць на островах Фіджі, а в минулому – місяць на Карибах. У тих широтах єдине до читання – місцева газета. Вісім-десять сторінок, майже цілком заповнених рекламою ресторанів і новинами місцевого масштабу. А тим часом, коли я був на Фіджі, починалася війна в Перській затоці, а на Кариби я потрапив, коли в Італії мали прийняти декрет Бйонді ^[6].

Що вам сказати? Про всі найбільші новини планети мене повідомили! Злиденні сторінки, що живуть насмикуванням фактів з телеграфних агентств, примудрялися кожен день друкувати набір усіх першорядних світових новин. І у цій далечині я усвідомлював, що те, про що газета острова Фіджі не згадала, не може бути аж такою карколомною новиною.

Фіджійский шлях, безсумнівно, прирікає газету на катастрофічне падіння продажів. Газета стає бюлетенем для еліти на зразок “біржівки”, бо для того, щоб оцінити новину, подану в телеграфному стилі, потрібне натреноване око. Політики терплять від страшної втрати, вони позбавляються критичної уваги преси. Найповерхневіші з них можуть, звичайно, відповісти, що їм і телебачення вистачає. Однак телебачення, як і будь-яке видовище, зашарпує людей. Фанфані ^[7] протримався значно довше Нілли Піцці [^8]. Політики повинні дозрівати і рости під впливом критики, кваліфікованої, спокійної і розважливої, котру тільки газета приймає і розміщає. І у нинішній ситуації, коли щоденна преса зведена до тижневика і розчавлена телебаченням, передовсім страждає прошарок політиків. Може, бувають якісь плюси, але лише для небагатьох і ненадовго.

Другий варіант я на початку цього нарису умовно назвав “шлях розширеної уваги”. Нехай щоденна газета не прагне до моделі тижневика, перейнятого побутом і звичаями. Нехай вона стане чітким, авторитетним джерелом інформації про усе, що діється у світі. Нехай вона не тільки оповіщає читачів, що вчора в державі третього світу сталася революція, а приділяє розвитку справ у цій країні постійну, рівну увагу, у тому числі на етапі, коли події тільки починають назрівати, і пояснює при цьому читачу, з яких економічних чи політичних інтересів, у тому числі істотних для нашої нації, варто було б придивлятися до певних фактів, що є там у них. Але цей тип газети вимагає і від читачів певного вишколу. Але в Італії, перш ніж перевчиш читачів, втратиш їх усіх до одного. Навіть у “Нью-Йорк Таймс”, що має дуже підготовлений контингент читачів і є практично монополістом в Нью-Йорку, зараз з’явився, строкатий і легший конкурент “US Тоdау”, що перетягає до себе читачів.

Існує ще один прогноз. З розвитком інформатики й інтерактивного телебачення у близькому майбутньому кожен з нас натиснувши кнопку дистанційного керування зможе випускати і друкувати у власному помешканні, власну щоденну газету, куди він підбере матеріал з мільйона комп’ютерних джерел. Це буде смерть щоденних газет – хоча, напевно, залишаться видавці, що продовжать торгувати інформацією, нехай і за іншими розцінками. Але така домашньої випічки газета здатна говорити тільки про те, чим читач вже колись цікавився, і виключає споживача з усього того обігу новин, суджень, застережень, необхідних для формування його кругозору. Не перегортаючи газети від початку і до кінця, читач позбавляється новин несподіваних чи небажаних. Так виділиться еліта високоінформованих споживачів, що знають, відкіля і коли треба одержувати інформацію, і залишиться маса інформаційних люмпен-пролетарів, що жадають знати обставини народження в їхній околиці двоголового кабана, але не відають, що робиться в цілому світі. Приблизно такою є вже зараз картина в американських газетах, крім центральних: нью-йоркських, сан-франциських, лос-анджелеських, вашингтонських і бостонських.

У цьому випадку головну підніжку підставили б політикам, загнаним на телебачення: встановився б режим плебісцитної республіки, у якій виборці чутливі винятково до емоцій поточного моменту – від передачі до передачі і від години до години. Деяким така ситуація може видатися ідеальною, однак у цьому випадку не тільки окремим політичним персонажам, але й угрупованням і політичним рухам буде відміряно віку менше, аніж манекенниці.

Майбутнє залишається, зрозуміло, за Інтернетом, і такі політики, як Ел Ґор, уже давно це усвідомили. У мережі інформація поширюється по незліченних незалежних каналах, система не має голови і не підвладна контролю, усі полемізують з усіма, кожен окремо не тільки реагує на будь-які опитування в реальному часі, але приймає повідомлення, у тому числі висококваліфіковані, втягується в ритм пізнавання; кожен встановлює стосунки і бере участь у дискусіях у жвавішій формі, ніж дозволяла парламентська діалектика, не кажучи вже про застарілу традицію журнальної полеміки.

Але варто зауважити, що від сьогодні і ще на довгі роки:

а) інформаційні мережі залишаться надбанням окультуреної, молодої еліти, недосяжним ні для богомольної домогосподарки, ні для тих соціально незахищених, до яких апелює наша нинішня компартія, ні для пенсіонерів, до яких волає “Партія лівих”, ні для міщанки, що ходить на мітинги правоцентристського “Полюса”. Жарт, жарт, не лякайтеся, але є в ньому зерно істини: інформаційна мережа на нинішньому етапі ймовірно дасть владу зовсім не вам і не вашому традиційному електорату, а студентам мого семінару, що за дві хвилини налагодять комп’ютерний міст із “яппі” з Уолл-Стріт;

б) ніким не доведено, що ці мережі так і залишаться неочоленими і ніяк не контрольованими зверху. Вже і зараз в Інтернеті вистарчає перенаселености і заторів, а завтра якийсь Великий Брат може накласти лапу на канали доступу, і тоді дискутуй – не дискутуй про політичну квоту участи...

в) безліч інформації, якою нафаршировані електронні мережі, сама змусить до цензурування з причини перенасичення. Недільна “Нью-Йорк Таймс” збирає в собі дійсно аll пеws that’s fit to print – “абсолютно все, що придатне до публікації”, тобто не сильно відрізняється від “Правди” сталінських часів, оскільки її неможливо прочитати усю навіть за сім днів, а отже інформація начебто проходить цензуру. Перенасиченість інформацією приводить чи до очевидної випадковості добору, чи до винятково кваліфікованої селекції, яка під силу лише високоосвіченій еліті.

Чим завершити цю тему? Я думаю, що преса в її традиційному виді, тобто газета чи журнал на паперовій основі, які ми добровільно купуємо у кіоску, все ще виконує свою першорядну функцію, основну не тільки для нормального розвитку цивілізованого суспільства, але і для нашого задоволення і втіхи, оскільки уже кілька століть ми, слідом за Гегелем, вважаємо, що читання газети – ранкова молитва сучасної людини.

Але при нинішньому розвитку подій італійська преса відображає на своїх сторінках неблагополуччя, не знаючи, як від нього рятуватися. Оскільки альтернативні варіанти, як ми бачили, організувати важко, варто сподіватися на повільну трансформацію, що не може не зачепити і політичний світ. Не можна вимагати, щоб преса цілком заблокувала процес “ожурналення” газет; але не можна заохочувати її до публікації лише тільки придворних пліток чи до описування яскравих скандалів. Тому що в обох випадках є небезпека колапсу.

Інколи від політичних діячів приходять до газет листи і їх поміщають під грифом “Редакція одержала листа і з задоволенням друкує”. Дивно. У такий спосіб до нас доходить інформація для роздумів, а політик бере на себе відповідальність за усі свої висловлювання. Попросимо політиків читати всі приписувані їм інтерв’ю і візувати фрази в лапках. Можливо, інтерв’ю стануть коротші і не такі часті, але ставлення до них споважніє. Від цього виграють і газети, справою яких перестане бути фіксація перепадів настрою, що вловлюються між ковтками кави. А чим накажете пресі заповнювати порожнечі? Мабуть, нехай шукає нову інформацію, шукає в цілому світі, за межами кварталу, що веде від верхньої палати італійського парламенту до нижньої палати. Цей квартал для сотень мільйонів людей не має жодного значення. Навпаки, ці сотні мільйонів мають значення для нас, і газети повинні були б нам більше про них розповідати, і не тільки тому, що кілька тисяч наших співвітчизників вирішили будувати десь щось у якійсь країні, а тому, що від їхнього розвитку в цій країні залежить майбутнє нашого суспільства.

От до чого я закликаю і нашу пресу, і наших політичних діячів, нехай побільше вдивляються у світ і поменше – в дзеркало.

---

¹ Акілле Кампаніле (1900-1977) – італійський письменник-гуморист, автор романів і оповідань в абсурдному стилі.

² Упродовж останніх 30-ти років Еко веде постійну рубрику не в “Панорамі”, а в “Еспрессо”.

³ Судове розслідування в справі про корупцію, що торкнулося колишнього міністра (незмінно з 1954 р.) і прем’єр-міністра (неодноразово) Італії Джуліо Андреотті (нар. у 1919), обвинуваченого у зв’язках з мафією.

⁴ Йдеться про сепаратистську партію північних провінцій Італії (П’ємонт, Ломбардія, Венеційська провінція; під назвою “Ломбардська ліга” – з 1987 р., під назвою “Північна Ліга” – з 1990 р. 20-30% голосів на регіональних виборах).

⁵ Церква Барбіана – новаторський для 1960-х рр. педагогічний експеримент – парафіяльна школа дона Лоренцо Мілані для найбідніших селянських дітей.

⁶ Постанова уряду Берлусконі (літо 1996) про припинення розслідування справ про корупцію; викликала протест італійського суспільства і призвела до падіння уряду.

⁷ Амінторе Фанфані (нар. у 1908) – з 1954 р. – секретар христ.-дем. партії, багаторазово – міністр уряду Італії, голова Сенату Італійської Республіки.

⁸ Нілла Піцці (нар. у 1919) – популярна на телебаченні 50-х рр. естрадна співачка.