Орест Друль

Не так усе просто

Віддавна зрозумів второпність иншомовних слів до означування абстрактних понять – згущень чистої думки – без жодної побутової асоціації, що псує своїм втручанням хрустку семантику умоглядної категорії. Щоб намацально відчути цю здатність лексичних запозичень, варто прочитати свідчення очевидців наруги над українцями владою пізньої Другої Речі Посполитої і порівняти враження із делікатним окресленням цих злочинів абстрактним і відстороненим словом “пацифікація”. Щоб зрозуміти силу впливу слова, ще краще порівняти цю абстрагуючу дефініцію з кривавим означенням “різня на Волині”. Хто володіє правом називати речі – той володіє світом. Стара, але надалі актуальна істина.

Зараз нам оцінювати події минулих літ – це десь те ж, що й знайти вчорашню воду в Опорі: “Не можна двічі увійти у ту саму річку”. Ми можемо намагатися реконструювати дискурс, що згенерував ті чи инші події, ми можемо старатися шукати мотиви дій наших попередників, хоч наше нинішнє розуміння світу, а тим паче знання наслідків колись минулих подій влазить і влазить в оцю реконструкцію, суттєво її деформуючи.

Може – через, а може – попри розуміння цього, але я не вмію беззастережно засудити волинського селянина, донька чи дружина котрого була збезчещена і котрий десять років носив і плекав безсилу ненависть у собі, щоби виплеснути її на тих, з ким ідентифікував кривдника. Тобто для блага добросусідських відносин засудити зумію, але відчуваю змогу зрозуміти й історично конкретну лють рільника, в якого забрали колись його землю, зрозумію, бо бачив очі селянина, плуг сусіда якого (в часи колгоспної власности!) переорав межу. Руки його стискали вила.

Зрозуміти і виправдати суть різні речі: життя людське занадто цінне, щоб ним розплачуватися за чужі гріхи. “Не убий” – ця максима, а особливо в її мінімалістському трактуванні “не убий беззбройного” чи “не убий дитину, жінку”, проходить стержнем усіх історичних дискурсів післямойсеєвих цивілізацій, об’єднуючою засадою моральних імперативів нинішньої та минулих епох. Як H2O є підставовою основою ріки вчорашньої та завтрашньої.

Я прощаю історичні кривди абстрактному поляку, визнаю, що він для мене не несе колективної, польською це звучить навіть краще – “збірної” відповідальности за злочини того здичавілого часу. Зрештою, мені це прощення порівняно легко дається – пас, на якому повісили мого діда, не витримав ваги його тіла, знайшлися поляки, що зуміли пояснити натовпу своїх соплемінників, що вдруге вішати – суперечить традиції (як добре мати певну традицію!); не знаю, чи дідо мій полюбив усіх поляків, ненависти до них мені не прищепив, але пояснив – всюди є різні люди, головне, щоб люди були людьми навіть у натовпі.

Отож, прощаю успадкований жаль мого діда узагальненому полякові, навіть без його на те прохання, і тільки цинізм конкретної особи польської національности може стримати мене поширити на неї моє збірне прощення. І моє (хай суб’єктивне) усвідомлення непаритетности кривд лише посилює значимість факту прощення – рівно як і суб’єктивне усвідомлення поляком того, що біль, завданий його народом, дрібніє порівняно з болем зазнаним, мало б ублагородити потенційний факт його християнського прощення.

Але гризе мене в’їдливе питання: “Чи успадкував вину отой загальний поляк, що його мною пробачено?” Підозрюю, що в’їдливість питання має особистий вимір: чи маю каятись у гріхах, що їх чинили співносії моєї ідентичности, чи маю просити прощення – якщо не публічно, то хоча б у рамках нашої спільної конвенції – в молитвах до душ убитих? Виглядає, що коли так легко успадковуються історичні жалі, то мали б успадковуватися й національні гріхи; усвідомлення своєї приналежности до рідної нації не тільки надає нам гордощів за її велич, але й кладе на плечі хрест покути за її гріхи (не завше баланс виходить позитивним, і для його доведення до прийнятної кондиції стосують або самостійне розгрішення історичних провин, або роз’ятрювання національних кривд – державні прапори висять у нас із жалобною стрічкою чи не частіше, ніж без неї, а ще ж на черзі з півсотні державно невідзначуваних Скорботних Днів).

Аналогія не прояснює механізмів дії спільної етнічної відповідальности. Із співгромадянством простіше. Народ держави, що тихо мириться зі своїм урядом, несе відповідальність за дії свого уряду – він його вибирав. І зняти цю відповідальність може лиш активний протест – геть до “народ має право на повстання”. Ми всі несемо відповідальність за літак, збитий державною ракетою України, навіть ті ми, хто не голосував за президента чи урядотворчу більшість. Як і польські громадяни відповідальні за злочини державної пацифікації. Але чи винен поляк/українець за звірства одноплемінника в часи чужої влади? Чи ми несемо відповідальність за вчинки Онопрієнка?

Не маю однозначних відповідей, не знаю, чи існують вони в дихотомії особистого/колективного. Християнство вчить особистої відповідальности, але разом з тим, нам не байдужий гріх співвітчизника, оскільки він деморалізує суспільство, а через суспільні впливи – й нас. Канал цих впливів двосторонній – ми теж впливаємо на суспільство, тому несемо відповідальність за адекватність своїх впливів своїм можливостям, за змарновані шанси і за мовчання. Як і у випадку з поганим урядом, який легалізується нашим терпінням, ми несемо відповідальність за пануючі в українському суспільстві стереотипи, точніше не так за стереотипи, як за злочини, на їх ґрунті вчинені.

Можна доводити – “не ми перші почали” чи “нам більше кривди вчинили”, тільки це невдячний фундамент для взаємопрощення: стереотипи змінюються не бухгалтерією минулих кривд, а гарантованою неповторюваністю етнічних кривд у майбутньому. Направду, краще відзначати не 70-ліття етнічних чисток, а готуватися до святкування сімдесятирічного терміну без етнічних убивств. А гарантією його сто-двісті-тисячу років тривання стане, мабуть, не пам’ятник, що не дасть забути полякам у Варшаві про волинські події 43-го, а простий хрест, поставлений на польському цвинтарі у волинському селі з власної волі селянина – щоб не забути про плач невинних дітей, які б могли зараз прощати.