РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Тарас Возняк (головний редактор)
Ірина Магдиш (куратор числа)
Андрій Садовий
Гунгард Маттес
Андрій Отко
Орест Друль
Ян Чайковський
Антон Борковський
Вальтер Моссманн
Володимир Єшкілєв
Софія Онуфрів
Алла Татаренко

незалежний культурологічний часопис «Ї»
число 29 / 2003
ГЕНІЙ МІСЦЯ. LEOPOLIS. ЛЬВІВ. LEMBERG. LWOW

Число вийшло за участю
Міжнародного Фонду "Відродження" (Київ)
Фонду Гайнріха Бьолля (Берлін)
Інституту розвитку міста (Львів)
Нового Міжнародного Симфонічного Оркестру INSO (Цюріх-Львів)

ЗМІСТ
АВТОРИ ЧИСЛА
ВІДГУКИ І РЕЦЕНЗІЇ
ПЕРЕСЛАТИ (PDF 3,0 Mb)

Переднє слово

Випускаючи число журналу, присвячене проблематиці міста, зосереджуючись саме на нашому місті, ми не можемо не усвідомлювати, що у цьому задумі, окрім гідного шани міського патріотизму, затаїлася і змія тяжкої поразки. Ми довго підходили до урбаністичної теми, аж поки врешті не опинилися у віртуальному кільці проблем, обнесених кількасотлітніми львівськими мурами.

Попередні числа журналу стосувалися проблематики розширення Европи і місця України у цьому процесі. Попри всі наші сподівання та посильні потуги, держава з назвою Україна все віддаляється від можливого, на нашу думку, европейського майбутнього (Журнали “Ї” №13 “Нова Европа”, №18 “Україна. Росія. Білорусь. Три проекти”, №19 “Глобалізація, Европейський Союз та Україна”, №20 “Україна, ЕС, кордон, 2000+?”). Об’єднана Европа просвітників на наших очах перетворилася у Европейський Союз дрібних крамарів. Згідно з актуальним рішенням Еврокомісії, проголошувана Вольтером свобода тимчасом має зупинитися на річках Сян та Буг.

Аналіз ситуації в самій Україні – особливо її розвитку, також вказував радше на сумні, ніж втішні результати (Журнали “Ї” №22 “10 років “Проекту Україна”, №21 “Громадянське суспільство. Україна 2001”). У країні не тільки постав, утвердився і почав успішно стагнувати олігархічний режим, але й закралися і сформувалися великі сумніви щодо того, чого ж прагне, чи чого може досягти уявлювана (за Бенедиктом Андерсеном) українська нація (Журнал “Ї” №26 “Топос поразки”). Значна частина суспільства зрозуміла безпомічність своїх спроб змінити бодай щось на краще. Багато хто відчув свою повну відчуженість від давно приватизованої держави з назвою Україна. Це і ветерани УПА, які не за таку державу проливали кров, це і дисиденти совєтської доби, які не за таку незалежність сиділи по таборах, це і ті молоді, і не тільки молоді, люди, що покидають її тисячами.

Люди почали відступати із загальнодержавної публічної сфери у регіональну, із суспільної – у приватну. Якщо ми в Україні є погорджуваною та безсилою меншістю, то відступім за Збруч, окопаймося в Галичині (Журнал “Ї” №23 “Федеративна республіка Україна”) – відродім Koenigreich Galicien und Lodomerien; якщо ми у Києві не можемо ні нащо вплинути, то спробуймо хоча б у Львові, Станіславові (“Наш Станіславів”, Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2002). Це безсумнівний відступ, шлях поразки. Зрештою, так трапляється – військо деколи довго і майже безнадійно відступає. Чи повернеться – хтозна. Виглядає на те, що на відступ приречені саме ті, для кого Україна не просто визискувана територія, а й майбутнє їхніх дітей.

Це регрес ще й тому, що містечкова, міська, регіональна ідентичність та патріотизм є пролегоменами ідентичности та патріотизму національного (знову у сенсі “уявлюваної спільноти” Бенедикта Андерсена ). З львівської, станіславівської та дрогобицької громад свого часу постала галицька спільнота. З галицької, волинської, слобожанської ідентичностей мала б народитися та розвинутися українська єдність. Однак, попри всі статистично-позитивістські реляції, я переконаний – ми відступаємо. Чи наступаємо. Але це вже з позицій тих, хто згідний з повторною постсовєтською совєтизацією та русифікацією в незалежній Україні. У цьому сенсі ми, без сумніву, єднаємось.

Отож, мусимо знову починати спочатку – з будинку, з вулиці, з Міста. Чи можуть хоча б вони стати нашими прихистками у час негоди? Чи насправді вони є нашою домівкою? Чи ставимося ми до них, як до нашої домівки?

У наших руках є Місто, успадкований від багатьох поколінь наших і не наших предків величезний архітектурний комплекс – складна машина для життя. Опанувати її, належно нею користатись, не об’єднавшись у громаду – неможливо.

Можна, звичайно, продовжувати гвалтувати це місто, так, як це робилося впродовж усього совєтського періоду. Що, зрештою, робиться і до сьогодні. Лють, з якою ми у ньому живемо тому свідоцтвом. У відповідь місто помирає. Просто закінчується фізичний ресурс поавстрійських водогінних труб і ренесансових будинків, від сирітства втомлюється і здиблюється божевільними брижами бруківка. Ми будуємо за спиною Адама Міцкевича гігантичний, обкладений туалетною плиткою мегаліт і відтепер на всіх фото поет буде вічним швейцаром при “Укрсоцбанку”. Може, у цьому наша остання помста решті не розвіяній вітром історії, тепер вже майже віртуальній польській людности нашого міста? Може, це і є конгеніальне втілення відчаю тих нещасних, що, загнані у безвихідь державою з назвою Україна (як тут не згадати славного львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха), відчайдушно не бачать ні краси, ні багатства цього, як колись, так і тепер поліхромного, як колись, так і тепер мозаїчного, різномовного і багатонаціонального міста. Що не відчувають його, хоча неначе в ньому і живуть. Не бачать його давно невидимих, однак ще й як реальних кварталів. Його підземних (Богдан Ігор Антонич) та горішніх (Бруно Шульц) страт/рівнів.

Місто постає, розгортається перед нами завжди як палімпсест – не потрібно й зусиль, – дощі змивають фасади і проявляються давні кольори, написи на тепер вже чужинецьких, ба навіть чудернацьких для нас мовах. Гортання фоліантів наповнює його давно забутим гомоном, ледь вгадуваними у нашій теперішній мові інтонаціями. У якихось забутих Протоколах дивними пагонами вибухає і його русинськість. Навіть своєю смертю Місто свідчить про колишню розмаїтість – під будинками, що падають, відкриваються то готичні пивниці німецького Lemberg’а, то жидівського схрону – останнього прихистку нещасних – часів останньої війни. Місто відтворює свої старі карнавальні традиції у спотвореній формі бу-ба-бістських вивихів, що цілком відповідають бенкету під час чуми.

Інколи Місто віддзеркалюється у чужинецьких очах – куртуазних (Джакомо Казанова де Фаруссі) чи втомлено-солдатських (Гюнтер Айх). Однак і їхнє бачення нашого Міста додає каменів у його підмурівок. Вони теж є його будівничими.

Місто є не тільки красивою чи потворною грудою каміння, спільнотою громадян чи "насєлєнієм", але й тією невидимою, віртуальною підбудовою та надбудовою, Мітом Міста, що єднає камінь і людей – тих, хто живе у ньому, і тих, кого давно у ньому немає. Ця симфонічна єдність (Франц Ксавер Вольфганг Моцарт) і творить, на наш погляд, Місто. Місто, що його мусимо щоденно мурувати як з профанної, шорсткої будівельної, так і з невидимої цегли. Бо це найближчий (як не хочеться, щоб він був останнім) редут.

Тарас Возняк

На головну сторінку | Зміст | Архів часопису | Пишіть нам