Мар’ян Долішній, Володимир Симоненко

Макрореґіоналізація України як основа здійснення реґіональної політики

© М.Долішній, В.Симоненко, 2001

Останніми роками в Україні значно пожвавився науковий і практичний інтерес до проблем її реґіоналізації. Це питання розглядають у різних ракурсах, зокрема і в політичному, що пов’язано з дискусіями навколо ідеї щодо майбутнього федеративного устрою держави. В контексті ж реґіональної політики проблема макрореґіоналізації країни означає передусім її економічне районування. “Сучасна національно-державна мета реґіоналізації, – пише О.І. Шаблій, – полягає в обґрунтуванні такого поділу України на макрочастини, щоб реґіональна національна, демографічна, соціальна, економічна, екологічна та екістична політика забезпечила гармонійний і сталий розвиток суспільства в цілому, створила умови нормальної й духовної життєдіяльности людини” [1].

Аналіз наукової літератури свідчить, що єдиних підходів до районування України немає. А тому й не дивно, що кількість мереж районування відповідає кількості авторів. Сьогодні очевидною стала також потреба критичного осмислення теорії районування, розробленої в радянські часи, обґрунтування нових принципів макрореґіоналізації країни.

З огляду на закономірності районоутворення – об’єктивний процес формування і розвитку районів як інтеґральних суспільно-територіальних систем – можна сформулювати такі принципи соціально-економічного районування. Одним із найсуттєвіших є принцип змістовности. Він означає, що соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсь ознакою (дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльности. На жаль, чітких критеріїв єдности, цілісности ще не розроблено. Переважають емпіричні трактування.

Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв’язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Уже відомо багато випадків, коли підприємства працюють повністю на давальницькій сировині, а всю їхню продукцію вивозять за межі реґіону. Отже, зовнішня зв’язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району є інтенсивніші зв’язки, ніж поза ним, зараз певною мірою треба переглянути.

З наведеного принципу випливає, що інтеґральне соціально-економічне районування не можна виконати тільки за допомогою узагальнених кількісних показників, тут обов’язково потрібно зважати і на якісні неформальні моменти, структурне наповнення виділених таксонів.

Перспективний характер районування. Цей принцип визначає часову властивість мереж районування. Він відображає націленість кожної з них на майбутнє: за допомогою районування треба вирішувати і прогнозні соціально-економічні завдання. Теоретично районування може реконструювати минуле, відбивати стан соціально-економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції. Всі три формулювання правомірні. Однак у разі соціально-економічного районування треба орієнтуватись на останній, третій, варіант. Це зумовлено конструктивною спрямованістю цього типу районування на вирішення соціально-економічних проблем у реґіонах України.

Принцип ставить вимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часову стійкість, відображати довготривалі процеси. Визначена мережа районування повинна зберегти значення у майбутньому.

Проблемність районування – це націленість його на виділення соціально-економічних проблем у різних реґіонах України. Цей принцип визначає цільову спрямованість розробок щодо соціально-економічного районування. Суть його полягає у тому, що разом з районуванням повинні бути визначені і реґіональні соціально-економічні проблеми. Іншими словами, соціально-економічне районування є засобом територіального впорядкування і типології, а отже, і систематизації відповідних проблем.

Об’єктивною ознакою соціально-економічного районування є диференціація соціально-економічних умов життєдіяльности населення на території. Тут треба зауважити таке. Є два протилежні погляди на соціально-економічний район. Перший ґрунтується на положенні, що район функціонує цілком об’єктивно, незалежно від свідомости, повністю визначений у своїх межах. Завдання дослідника полягає у визначенні цього району. Такі погляди висловлювали П.М. Алампієв, Ю.Г. Саушкін. Серед українських географів цю позицію займав В.А.Поповкін [2].

Другий погляд полягає у тому, що район вважають суто розумовою, інтелектуальною конструкцією, яка дає змогу досліднику впорядкувати інформацію у територіальному відношенні. Кількість варіантів районування теоретично обмежена лише кількістю дослідників. Кожен із варіантів має сенс тільки у контексті питань, які ставить конкретний дослідник. Безумовно, така позиція не може бути прийнятна, оскільки вона суперечить діалектико-матеріалістичному способу пізнання. Однак і перший погляд є не однозначним. Зокрема, Д.Л. Арманд висловив думку: якщо щось і є об’єктивне у районуванні, то це – визнання його суб’єктивности. З.Є. Дзеніс відмітив можливість меж бути детермінованими і стохастичними, варіювати від різних ліній розмитих перехідних смуг [3].

Принцип відповідности соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України. Дослідники вже давно звернули увагу на недосконалість сучасного адміністративно-територіального устрою держави. У майбутньому його одиницями можуть стати такі соціально-економічні райони, як краї або землі. Багато пропозицій висувають про федеративний устрій України. Однак більшість науковців визнає, що сьогодні цей принцип не буде працювати на користь держави. Він веде до внутрішнього соціально-економічного розбалансування, прояву сепаратистських тенденцій. Тому провідні економісти, географи, політологи вважають, що в найближчі 15-20 років наша держава повинна бути унітарною. Ліквідація сучасних областей означатиме створення в державі ще й територіального хаосу.

Одиницею інтеґрального соціально-економічного районування повинна бути область, яка тривалий час є одиницею територіального управління, і яку характеризує внутрішня організованість і спільність. Для прикладу можна взяти хоча б мережу транспортних комунікацій і маршрутів, єдине управління. Така організованість є і в інших аспектах життєдіяльности. Тому межі соціально-економічних районів повинні збігатися з межами областей. Більшість підходів щодо соціально-економічного районування України спирається на цей принцип.

Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники пропонують такі: 1) зміцнення територіальної єдности держави і вдосконалення її територіальної організації; 2) врахування історико-географічних особливостей українських земель, національного й етнічного складу населення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливости для комплексного економічного та соціального розвитку територій; 4) збереження єдности локальних систем розселення; 5) вибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів [4].

О.І. Шаблій виділяє такі ознаки районів, які певною мірою можна вважати принципами районування:

1. Тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв’язок території району з головним ядром – її найбільшим за кількістю населення містом.

2. Формування у великому реґіоні територіальної соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, у якому на засадах їхньої взаємопов’язаности, збалансованости і взаємодоповнюваности створено оптимальні умови для життєдіяльности суспільства.

3. Спеціалізація району в загальноукраїнському (загальнодержавному) поділі та інтеґрації праці.

4. Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання та координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському рівні [5].

Наведені вище принципи були закладені в основу соціально-економічного районування України. При його здійсненні враховувалось також і те, що виділені макрорайони повинні мати значний демографічний, природно-ресурсний та економічний потенціал і досить велику територію, а їхня кількість повинна бути невеликою. Оптимальною визнано шестичленну мережу соціально-економічних районів (табл. 1.1.).

Кожний з районів об’єднує різну кількість областей: Центральний – шість. Західний – сім, Харківщина – три, Донеччина – дві, Придніпров’я – три, Причорномор’я – три області й Автономну Республіку Крим. Області, які належать до того чи іншого району, відрізняються між собою за площею, населенням, густотою населення, показником урбанізації. Із табл. 1.2 видно, що найбільшою середня площа областей є у Причорномор’ї, за кількістю і густотою населення та показником урбанізації – у Донеччині, найменші області за площею і населенням у Західному районі, за густотою населення – на Харківщині, за показником урбанізації – у Західному.

Загальну картину територіальної диференціації соціально-економічного розвитку України відображають табл. 1.2., 1.3.

Таблиця 1.1. Схема соціально-економічного районування України

 

Таблиця 1.2. Характеристика соціально-економічних районів України за основними ознаками

 

Таблиця 1.3. Індекси людського розвитку реґіонів України, 1994*

* За даними: Україна: людський розвиток: Звіт // ПРООН. – 1996. – Жовтень. – С. 9.

Центральний соціально-економічний район

Цей район найбільший за територією (158,7 тис. км2, або 26,3% площі України). Він об’єднує шість областей, у межах яких є 137 адміністративних районів, у тім числі 33 міста республіканського та обласного підпорядкування, 178 селищ міського типу, 3435 сільських рад. У ньому проживає 23,9% населення України. В науковій літературі зазначено про потребу розвитку малих міст і відродження сіл та сільських господарств як про головну проблему розвитку району сьогодні. Важливою проблемою розвитку Центральною району є ефективне використання наявних потужностей і доповнення їх новими технологіями з метою формування повноцінних міжгалузевих територіальних комплексів (паливно-енергетичного, машинобудівного, хіміко-індустріального, агропромислового, індустріально-будівельного, транспортного і рекреаційного), які частково вже склались. Крім того, серед пріоритетних проблем треба розглядати розробку стратегії розвитку центру реґіону – столиці України м. Києва та визначення функцій міста на різних ієрархічних рівнях, тобто як столиці держави, центру соціально-економічного району та обласного центру. І на завершення не можна не сказати про потребу вирішення екологічних проблем, які є надзвичайно специфічними в цьому реґіоні в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, що знаходиться в безпосередній близькості від тримільйонного міста.

Західний соціально-економічний район

Цей район посідає друге місце за площею (110,7 тис. км2) та кількістю населення (9,9 млн. чол.). Район об’єднує найбільше областей (7), у його межах знаходиться найбільша кількість міст (115), селищ міського типу (174) і сільських рад (2867). Одна з найважливіших проблем розвитку даного району та, що 6 із 7 областей, які входять до його складу, є прикордонними. Отже, перспективи розвитку Західного району значною мірою визначатимуться особливістю взаємовідносин з тими державами, з якими цей район межує. У межах цього району сформувався промисловий комплекс, у структурі якого переважають галузі, що виробляють засоби виробництва і продукцію для військового комплексу.

Сільське господарство розвинене недостатньо. Ось чому переорієнтація розвитку господарського комплексу Західного району відповідно до потреб розвитку національного господарського комплексу є однією з пріоритетних проблем сьогодення.

Упродовж тривалого часу Західний район був праценадлишковим. Про це свідчать дані щодо кількости безробітних, зайнятих, попит на робочу силу та ін. Створення нових робочих місць у цьому реґіоні є надзвичайно важливою проблемою розвитку господарського комплексу.

Актуальним сьогодні є поліпшення стану довкілля. Адже саме цей реґіон дав світу не знані до цього часу хвороби: тотальну та кущову алопецію (м. Чернівці), специфічне захворювання зубів у дітей (Львівсько-Волинський вугільний басейн) та інші, які є реакцією людського організму на стан навколишнього середовища, зокрема на певну комбінацію хімічних елементів. Забруднення накопичуються головно внаслідок викидів шкідливих речовин підприємствами, а внаслідок захоронених у різних місцях району токсичних відходів, у більшості випадків завезених на територію району з інших країн Європи, що призводить до прискорення у часі накопичень так званих вторинних забруднень. Нейтралізація їхніх впливів не тільки надзвичайно трудомістка, а й потребує значних коштів.

Район володіє значним рекреаційним потенціалом, ефективне, освоєння якого може перетворити туристичну індустрію в одну з провідних галузей реґіональної економіки.

Харківщина

Даний район об’єднує всього три області. Він належить до невеликих за площею (84,0 тис. км2) і до найменших за чисельністю населення. Тут налічується 70 адміністративних районів, 47 міст, в тім числі 19 міст обласного підпорядкування, 102 селища міського типу, 1212 сільських рад. Однією з найважливіших у районі є проблема раціонального використання трудового потенціалу.

Інша надзвичайно важлива проблема – потреба визначення пріоритетів для інвестицій у реконструкцію наявних виробництв і в технологічно нові виробництва складного виробничого комплексу, який склався на території району. Крім того, доцільне розосередження виробництва, тобто визріла проблема удосконалення територіальної структури господарського комплексу. Особливої уваги потребує визначення перспектив розвитку міста-мільйонера, центра району – Харкова. І нарешті, неможливо не ставити питання про вирішення проблеми удосконалення економічних зв’язків між окремими ланками господарського комплексу району.

Донеччина

Цей найменший район за площею (53,2 тис. км2, або 8,8% території України) та кількістю областей, які до нього належать. В його межах знаходяться 36 адміністративних районів, 88 міст, в тім числі 42 міста обласного підпорядкування, 242 селища міського типу та 454 сільські ради.

Важлива особливість району та, що він розміщений у межах Донецького кам’яновугільного басейну, на території якого сформувався територіально-виробничий комплекс зі спеціалізацією, орієнтованою впродовж століття на задоволення передусім паливно-енергетичних потреб. Найсерйознішою проблемою розвитку господарства району є комплексне використання мінерально-сировинних, паливно-енергетичних ресурсів. Не менш важлива проблема оновлення на якісно новій технічній та технологічній базі створеного раніше потужного виробничого потенціалу. Вирішення її можливе лише за умови кардинальної зміни інвестиційної політики.

Господарський комплекс району відчуває нестачу водних ресурсів, що лімітує його подальший розвиток. Дуже гострою є проблема працевлаштування шахтарів після закриття низки шахт. Отже, актуальним є питання галузевої переструктуризації господарського комплексу та удосконалення його територіальної організації.

Придніпров’я

Район Придніпров’я охоплює три області, займає площу 83,7 тис.км2, на якій проживає 7,1 млн. осіб. Його територія становить 13,8%, населення – 14,0, населення у працездатному віці – 14,2, зайняті в економіці – 14,7, кількість робітників і службовців – 15,1% від аналогічних показників по Україні. У районі налічується 63 адміністративні райони, 46 міст. у тім числі 26 міст обласного підпорядкування, 102 селища міського типу, 915 сільських рад. З огляду на історичні особливості ця земля – земля Війська запорізького, повинна стати разом із Центральним районом ядром незалежної України, її консолідаційною силою.

Галузева структура господарського комплексу району надзвичайно складна. Провідною галуззю є чорна і кольорова металургія, на другому місці – машинобудування і металообробка. В комплексі з чорною металургією набула розвитку коксохімічна промисловість. Добре розвинені й інші галузі, орієнтовані, головно, на виробництво засобів виробництва. Найголовніші проблеми розвитку району – це удосконалення пропорцій між галузями його господарського комплексу, відродження села і сільського господарства, розвиток малих міст і селищ міського типу.

Причорномор’я

За площею цей район посідає третє місце в країні (113,4 тис. км2), за кількістю населення – четверте (7,7 млн. осіб).

Район об’єднує три області й Автономну Республіку Крим. У його межах є 7 адміністративних районів, 54 міста, у тім числі 25 міст обласного і місто Севастополь республіканського підпорядкування, 138 ceлищ міського типу, 1214 сільських рад. У структурі населення району найбільшу частку, порівняно з іншими районами, становить населення у працездатному віці (57,3% від усього населення району).

Причорномор’я спеціалізується на виробництві різноманітної продукції АПК (зерно, соняшник, овочі, фрукти, виноградні вина тощо), рибної, легкої промисловости, на курортно-туристичних функціях, випуску виробів машинобудування, транспортних послугах. Дуже важливою проблемою є поєднання розвитку надзвичайно різних за використанням сировини і випуском продукції галузей господарського комплексу району, які часто претендують на одні й ті ж території (акваторії). Пріоритетна проблема, що потребує негайного вирішення, це поліпшення екологічної ситуації. Деякі населені пункти, у тім числі мільйонне місто, центр реґіону Одеса, скидають у Чорне море неочищені стоки, у нього впадають ріки, що несуть відходи практично з усієї України. Отже, потрібні негайні заходи, щоб запобігти забрудненню Чорного моря.

Наведений вище перелік проблем для кожного з районів далеко не повний. Сьогодні необхідне глибоке вивчення соціально-економічного розвитку кожного району. Цього можна досягти шляхом розробки реґіональних комплексних цільових програм. В.А. Поповкін акцентував увагу на тому, що пріоритети таких програм повинні залежати не тільки від гостроти проблеми з позицій того або іншого реґіону як такого, а й від ступеня впливу на стабілізацію політичної та соціально-економічної ситуації у цілому в державі [6]. Такі програми повинні охоплювати стратегії розвитку господарських комплексів районів в інтересах економічного зростання всієї України.

Соціально-економічний розвиток районів потрібно провадити на засадах науково обґрунтованої реґіональної політики, тісно пов’язаної зі стратегічними напрямами розвитку національного господарського комплексу України.

Найважливішим стратегічним завданням розвитку національного господарського комплексу у найближчій перспективі є виведення України з кризи і формування реальних джерел економічного зростання. Важливим засобом вирішення цієї проблеми, як уже зазначено, є активна реґіональна політика.

Україні, як незалежній державі, необхідно визначити нові структурні співвідношення між реґіонами. Це означає – досягти максимальної територіальної інтеґрації України, перетворити її в соціально-економічну єдність і, поряд з цим, забезпечити умови для підтримки місцевих зрушень шляхом використання внутрішніх потенціалів усіх реґіонів.

Сьогодні існує багато варіантів вирішення проблем реґіонального розвитку, які зводяться до узгодження взаємовідносин реґіонів з центром. Однак загальноприйнятої стратегії розвитку реґіонів не розроблено, нема також розуміння не тільки важливости стратегії розвитку реґіонів, але й її змісту.

На нашу думку, стратегія розвитку реґіонів – це набір таких установок, правил і законів, якими повинні керуватись, з одного боку, державні структури, з іншого – реґіональні. Отже, якщо немає розробленої стратегії розвитку реґіонів, то ми, по суті, не можемо говорити про ефективну реґіональну політику в державі.

Крім того, стратегія розвитку реґіонів – надзвичайно специфічна категорія реґіональної економіки: її змістом є не якась одна негайна дія із заздалегідь відомим результатом, а напрям дій і процесів, що повинен забезпечити зростання і зміцнення позицій господарського комплексу реґіону. Вона багато чим визначає характер реґіоналізації: поділ країни на райони певних розмірів, вибір центру району, визначення особливостей взаємовідносин між реґіонами та центром тощо. З іншого боку, прийнята реґіоналізація держави обмежує розробку стратегії розвитку реґіонів.

Стратегія розвитку соціально-економічного району повинна ґрунтуватися на таких принципах:

1) трансформація структур господарських комплексів соціально-економічних районів відповідно до потенціалу їхньої території;

2) інтеґрація господарських комплексів економічних районів у єдиний національний господарський комплекс України;

3) послідовне поліпшення екологічної ситуації в реґіонах;

4) зменшення соціальної напруги у суспільстві;

5) формування якісно нових взаємовідносин між державою і реґіонами на взаємовигідних умовах.

Названі принципи в кожному з реґіонів потрібно реалізувати з огляду на особливості конкретних умов. Розробка стратегії розвитку соціальної, економічних районів потребує значних за обсягом науково-дослідних робіт, результати яких можуть стати науковими основами Державної програми соціально-економічного розвитку реґіону, як важливого інструменту реалізації реґіональної політики.

---

Мар’ян Долішній, Володимир Кравців, Володимир Симоненко

Концептуальна модель державної реґіональної політики України

© М.Долішній, В.Кравців, В.Симоненко, 2001

Останнім часом пожвавився інтерес науковців і практиків до проблем реґіональної політики, створено безліч проектів документів концептуального характеру в Україні, однак офіційно затвердженої Концепції державної реґіональної політики немає. В Інституті реґіональних досліджень НАН України розроблено модель такої політики, в якій враховані зауваження і побажання деяких інститутів, окремих учених.

На нашу думку, державна реґіональна політика повинна бути пронизана духом національної єдности, враховувати особливості кожного реґіону, виражати компроміс державних, реґіональних та місцевих інтересів, а також спрямована на забезпечення сталого економічного зростання, суспільної стабільности й цілісности України.

Головна мета державної реґіональної політики – це зміцнення національної безпеки України, піднесення рівня матеріального добробуту населення, поліпшення екологічних умов життєдіяльности на засадах створення сприятливого організаційно-економічного режиму для ефективного використання природно-ресурсного, трудового і науково-технічного потенціалу реґіонів з урахуванням їхніх історико-культурних, природних, соціальних та економічних особливостей.

Головні завдання державної реґіональної політики полягають у забезпеченні:

– політичної стабільности та соціальної злагоди в реґіонах;

– комплексного розвитку господарства, вдосконалення його територіально-галузевої структури;

– підвищення матеріального добробуту населення, піднесення соціальних стандартів його життєдіяльности;

– оптимальної зайнятости населення, стабілізації та поліпшення демографічної ситуації, збільшення тривалости життя та природного приросту населення в реґіонах;

– збереження й ефективного використання науково-технічного потенціалу;

– екологічної безпеки територій та раціонального використання їхнього природно-ресурсного потенціалу;

– зміцнення генофонду українського народу, його інтелектуального потенціалу;

– збереження історико-культурної спадщини реґіонів, відродження духовної самобутности національних меншин;

– зміцнення міжнародних зв’язків, розширення прикордонного співробітництва з сусідніми країнами.

Здійснення селективної державної реґіональної політики передбачає:

– подальшу демократизацію управління державою шляхом децентралізації та перерозподілу прав і повноважень між різними гілками влади як по вертикалі, так і по горизонталі;

– посилення впливу держави на поглиблення територіального поділу праці та міжреґіональної спеціалізації, запровадження нового соціально-економічного районування України, яке повинно стати основою для територіально диференційованого планування перспективного реґіонального розвитку та адекватних дій державних і місцевих органів влади в управлінні соціально-економічними процесами;

– збереження економічного контролю держави над стратегічними об’єктами і природними ресурсами;

– селективну підтримку галузей, підприємств та виробництв у великих промислових центрах, реалізацію комплексних програв розвитку депресивних реґіонів;

– удосконалення фінансово-бюджетних відносин між центром і реґіонами, вироблення чітких критеріїв надання державної підтримки реґіонам;

– легітимізацію статусу та механізмів реалізації державних реґіональних програм як важливого інструменту державної політики щодо реґіонів;

– запровадження соціальних стандартів та забезпечення гарантій соціального захисту населення з метою створення однакових умов для його життєдіяльности в різних реґіонах;

– створення сприятливих економіко-правових умов для активізації інвестиційних процесів у реґіонах, у тому числі шляхом формування вільних економічних зон, технополісів, науково-технологічних кластерів;

– поглиблення та розширення транскордонного співробітництва по всьому периметру державного кордону;

– створення надійних реґіональних систем екологічної безпеки, пріоритетне ресурсне забезпечення вирішення гострих екологічних проблем;

– запровадження ефективних механізмів державної підтримки розвитку науки, освіти, культури, збереження історичної спадщини українського народу та національних меншин;

– налагодження комплексного моніторингу реґіональних процесів, формування всеохоплюючої інформаційно-статистичної бази для прогнозування та управління реґіональним розвитком.

Пріоритетними напрямами державної реґіональної політики є:

І. Економічна політика

Державна реґіональна економічна політика передбачає:

1. Розмежування повноважень між центром і реґіонами на засадах:

– розширення прав місцевих державних адміністрацій в управлінні державним сектором економіки шляхом надання їм окремих функцій органів виконавчої влади вищого рівня;

– налагодження економічно обґрунтованих коопераційних зв’язків на обласному і міжобласному рівнях, створення реґіональних і міжреґіональних господарських структур для виконання реґіонального замовлення та забезпечення ефективного управління територіями;

– поетапна передача з державної у комунальну власність майна, передусім об’єктів соціальної інфраструктури, необхідної для задоволення соціально-економічних потреб населення відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

– зміцнення ролі районної ланки виконавчої влади в управлінні соціально-економічним розвитком територій;

– створення економічних та фінансових передумов для розвитку реґіональних продовольчих ринків шляхом сприяння міжгосподарській кооперації і спеціалізації, розвитку інтегрованих виробництв та реґіональної біржової діяльности.

2. Вдосконалення міжбюджетних відносин шляхом:

– реформування адміністративно-територіального устрою з метою створення економічно та фінансово самодостатніх низових адміністративно-територіальних одиниць – територіальних громад, що повинні стати основою реформування бюджетного устрою;

– запровадження дієвих стимулів та розширення прав місцевих органів влади в розвитку власної бази оподаткування, збільшення бюджетних надходжень;

– розмежування видаткових повноважень між бюджетами різних рівнів, розширення автономії місцевих органів влади у питаннях видаткової політики;

– підвищення ролі адміністративних районів у бюджетному процесі, забезпечення районних бюджетів надійними стабільними джерелами доходів;

– запровадження прозорої системи розподілу трансфертів між бюджетами різних рівнів на підставі об’єктивних показників і критеріїв з метою стимулювання пріоритетних видів господарської діяльности та подолання соціально-економічної нерівности між реґіонами.

3. Розвиток підприємництва і міжнародного співробітництва, а саме:

– усунення бар’єрів, що обмежують доступ суб’єктів господарювання на реґіональні і міжреґіональні ринки, створення економічних передумов для випуску товарів на підприємствах, що здатні ефективно конкурувати на монополізованих ринках;

– вдосконалення механізму державної підтримки малого і середнього підприємництва на реґіональному рівні шляхом створення сприятливих фінансово-кредитних умов для їхньої діяльности;

– створення сприятливого режиму для прискореного розвитку мікропідприємств з запровадженням максимально спрощеної процедури їх реєстрації, особливо в реґіонах з напруженою ситуацією на ринку праці та високим рівнем безробіття, формування реґіональних фондів мікрокредитування;

– сприяння посиленню інтеґрації реґіонів України в світову та європейську економіку з різними геополітичними пріоритетами;

– поглиблення прикордонної співпраці реґіонів у сфері формувати конкурентної комунікаційної, соціальної та транспортної інфраструктури, розширення технологічних інновацій, активізації міжнародного бізнесу шляхом реалізації спільних проектів, створення фінансово-промислових груп, спільній підприємств, технополісів, технопарків тощо;

– розширення прав місцевих органів влади в питаннях розвитку співробітництва з прикордонними областями та реґіонами сусідніх держав, надання гарантій залученню іноземних інвестицій у реалізацію реґіональних програм соціально-економічного розвитку;

– активізація ролі українських реґіонів у різноманітних міждержавних транскордонних об’єднаннях (“Карпатський Еврореґіон”, Еврореґіон “Буг” тощо).

4. Оптимізацію структури господарства крупних соціально-економічних районів, а саме:

Західний

– структурна перебудова економіки, прискорений розвиток машинобудування;

– реконструкція та переоснащення підприємств гірничо-хімічної промисловости;

– оптимізація структури агропромислового комплексу: розвиток овочівництва, садівництва, виноградарства, м’ясо-молочного скотарства та вівчарства;

– пріоритетний розвиток наукоємних виробництв, створення на базі науково-технічного потенціалу м. Львова технопарків (технополісів);

– формування високорозвиненого рекреаційно-туристичного та оздоровчо-лікувального комплексів державного і міжнародного значення у Карпатських та інших областях Західного соціально-економічного району;

– подальший розвиток та інтенсифікація лісового господарства, лісопромислового комплексу, легкої і харчової промисловости;

– відновлення та розвиток художніх промислів і народних ремесел;

– нарощування експортного потенціалу реґіону шляхом виробництва якісної продукції вітчизняними і новоствореними спільними та іншими підприємствами;

– активізація розвитку депресивних районів (гірських, поліських, прикордонних та ін.) шляхом створення полюсів економічного зростання – нових місць прикладання праці з різних видів економічної діяльности;

– створення системи протипаводкових споруд на малих річках, розширення площ природоохоронних територій;

– поліпшення екологічної ситуації, вирішення еколого-економічних проблем міст Чернівці та Івано-Франківська, Львівсько-Волинського вугільного басейну тощо.

Центральний

– формування на базі і в межах району територіального ядра національного господарського комплексу України шляхом додаткових інвестицій і спеціальних економічних важелів; створення вільних економічних зон (ВЕЗ);

– структурні зрушення в економіці, спрямовані на посилення соціальної орієнтованости;

– прискорений розвиток машинобудівної, легкої та харчової промисловости;

– реконструкція і технічне переоснащення підприємств хімічної промисловости;

– пріоритетний розвиток наукоємних виробництв, створення на базі науково-технічного потенціалу м. Києва технопарків (технополісів); перетворення м. Києва у міжнародний інфраструктурний центр, придатний для міжнародної співпраці у цій сфері;

– створення потужної туристичної індустрії;

– консервація розвитку депресивних адміністративних районів зони Чорнобильської катастрофи; обмеження розвитку економічної діяльности у цій зоні; максимальне скорочення виробництва продуктів харчування, сільськогосподарської продукції депресивних районів;

– оптимізація структури агропромислового комплексу з урахуванням втрати агропромислового потенціалу у депресивних районах;

– вирішення еколого-економічних і соціальних проблем, пов’язаних з наслідками катастрофи на Чорнобильській АЕС.

Донеччина

– створення нових місць прикладання праці, насамперед у шахтарських містах і селищах;

– структурна перебудова усього господарського комплексу реґіону, диверсифікація виробництва з метою збалансування розвитку галузей спеціалізації реґіону;

– нарощення експортного потенціалу; створення ВЕЗ;

– приватизація, комплексна реструктуризація та технічне переоснащення вугільної промисловости;

– технічна реконструкція перспективних підприємств базових галузей промисловости (чорної та кольорової металургії, хімічної промисловости, машинобудування, зокрема транспортного, енергетики) і розвиток нових галузей (машинобудування, електроніки);

– нарощення потужностей легкої та харчової промисловости;

– широке впровадження у виробництво безвідходних та маловідходних технологій, переведення підприємств на оборотне водопостачання;

– ефективне використання відходів виробництва та вторинних ресурсів;

– поліпшення екологічної ситуації шляхом перепрофілювання підприємств, запровадження екологічно безпечних технологій, рекультивація порушених земель, ліквідація териконів, хвостові шлакосховищ, різних відстійників, закладання відпрацьованих підземних просторів тощо;

– реалізація ефективної політики щодо розвитку депресивних адміністративних районів;

– розвиток соціальної, інженерної, транспортної інфраструктури шляхом зміцнення матеріальної бази підприємств і установ цих видів інфраструктури та нарощення потужностей до нормативних.

Придніпров’я

– нарощення експортного потенціалу в умовах суттєвого поліпшення екологічної ситуації; створення ВЕЗ;

– впровадження системи екологічного моніторингу, створення ефективних природоохоронних комплексів, рекультивація порушених природних ландшафтів;

– реконструкція і технічне переоснащення підприємств машинобудування, у тому числі сільськогосподарського та космічного приладобудування, легкої промисловости;

– конверсія оборонних підприємств шляхом перепрофілювання частини їх на випуск цивільної продукції, зокрема товарів широкого вжитку;

– розвиток енергетики, вугільної (у тому числі буровугільної) та золотовидобувної промисловости, освоєння нафтових родовищ;

– використання науково-технічного потенціалу Дніпропетровська, Запоріжжя та інших міст реґіону для створення технопарків;

– забезпечення високих темпів розвитку агропромислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази переробних галузей;

– раціональне використання біоресурсів та рекреаційних ресурсів Азовського моря.

Причорномор’я

– пріоритетний розвиток морегосподарського комплексу, зокрема рибного господарства, забезпечення збалансованої роботи морського портового господарства;

– комплексне використання рекреаційних ресурсів, розвиток індустрії туризму, відпочинку та лікування;

– удосконалення галузевої структури промисловости, прискорення розвитку нових наукоємних, екологічно безпечних виробництв, суднобудування та судноремонту, часткова конверсія виробничих потужностей підприємств військово-промислового комплексу впровадження у промисловості ресурсозберігаючих технологій, насамперед енерго- та водозберігаючих;

– досягнення раціональної спеціалізації у сільському господарстві, а також харчовій і легкій промисловости;

– розвиток виноградарства та виноробства;

– будівництво нафтового терміналу в Одесі та нафтопроводу Одеса-Броди;

– створення БЕЗ;

– забезпечення Кримського півострова енергоресурсами, переважно з нетрадиційних екологічно чистих джерел енергії, вирішення проблем водопостачання та охорони місцевих водних джерел від виснаження і забруднення;

– розвиток і раціональне використання біоресурсів та рекреаційних ресурсів Чорного моря;

– розвиток екологічно-депресивних адміністративних районів за умов реалізації спеціальних природореабілітаційних програм поліпшення екологічної ситуації.

Харківщина

– створення нових місць прикладання праці у сільській місцевості, формування якісного соціального середовища на селі з метою активізації процесів відтворення населення та закріплення молоді у сільській місцевості;

– структурна перебудова промисловости, насамперед машинобудування, з метою збільшення випуску товарів широкого вжитку, конверсія частини виробничих потужностей підприємств військово-промислового комплексу, зміцнення міжгалузевих виробництв для потреб машинобудування;

– створення технопарків (технополісів) на базі науково-технічного потенціалу міста Харкова; створення ВЕЗ;

– технічне переоснащення та підвищення ефективности підприємств тракторного і сільськогосподарського машинобудування, автомобільної, електронної та електротехнічної промисловости;

– активізація депресивних приміських районів шляхом створення нових видів економічної діяльности;

– будівництво очисних споруд потрібної потужности;

– удосконалення спеціалізації сільськогосподарського .виробництва, підвищення його продуктивности;

– створення нових потужностей для переробки сільськогосподарської продукції;

– розвиток транспортної мережі, зв’язку;

– розширення асортименту та збільшення випуску продукції промисловости будівельних матеріалів, подальший розвиток будівельної індустрії;

– поліпшення екологічної ситуації.

II. Соціальна політика

Державну реґіональну політику потрібно спрямовувати на підвищення матеріального добробуту населення, міжреґіональне вирівнювання умов його життєдіяльности, забезпечення високих соціальних стандартів. Ця політика передбачає поетапне вжиття комплексу заходів щодо створення ефективної системи соціального захисту та соціального забезпечення населення, зокрема:

– запровадження єдиних соціальних стандартів послуг у країні на засадах науково обґрунтованих нормативів бюджетної забезпечености одного жителя з врахуванням особливостей розвитку кожного реґіону;

– децентралізація соціальної політики та перерозподіл повноважень у її здійсненні між центром і реґіонами на користь реґіонів з метою забезпечення ефективного й оптимального її функціонування як основного способу, інструменту регулювання соціального розвитку;

– усунення дисбалансу між бюджетними повноваженнями та зобов’язаннями державних і місцевих органів влади шляхом чіткого розподілу соціальних функцій і повноважень між органами виконавчої влади та місцевого самоврядуванні, запровадження єдиних стандартів у разі формування соціальної частини реґіональних бюджетів;

– посилення ролі реґіональних органів влади у формуванні соціальних бюджетів на власній фінансовій базі, удосконалення механізму залучення трансфертів (дотацій та субвенцій) з урахуванням реальної податкоспроможности реґіонів;

– урахування демографічної, галузевої та цінової кон’юнктури у разі визначення реґіональних рівнів соціальних виплат через створення єдиної бази даних отримувачів соціальної допомоги всіх видів, посилення контролю за нелегальною трудовою діяльністю; створення єдиної мережі центрів надання соціальної допомоги за реґіональним принципом;

– розширення практики будівництва житла за принципами МЖК, забезпечення максимально повного використання житлового фонду, запровадження практики проведення конкурсів на його ремонт та відбудову; розвиток ринку житла шляхом надання довготермінових цільових кредитів населенню з коштів місцевих бюджетів;

– інвестування та пільгове кредитування створення нових робочих місць у реґіонах, де є загроза масового безробіття (монофункціональні металургійні, гірничо-видобувні та енергетичні центри Донбасу і Придніпров’я);

– надання активної державної підтримки підприємствам, що створюють додаткові робочі місця та випускають продукцію підвищеної соціальної значимости.

III. Екологічна політика

Державна реґіональна політика ґрунтуватиметься на принципах сталого розвитку і буде спрямована на створення екологічно безпечних умов проживання населення, збереження та відтворення природних ресурсів країни.

Пріоритетне завдання реґіональної екологічної політики – за допомогою організаційно-економічних, нормативно-правових, науково-технічних природоохоронних заходів сповільнити темпи погіршення стану природного середовища і забезпечити передумови для активізації природоохоронної діяльности зі стабілізації і поступового поліпшення екологічної ситуації в реґіонах. Для вирішення цього завдання треба:

– забезпечити оптимальний розподіл функцій у сфері охорони навколишнього середовища між владними структурами різних рівнів і природоохоронними органами, налагодити ефективні процедури взаємодії між ними;

– екологізувати систему державного управління і місцевого самоврядування: забезпечити екологічну регламентацію економічних реформ на етапі прийняття законодавчих і нормативних актів, запровадити експертизу проектів управлінських рішень обласних і місцевих органів влади;

– провести комплекс заходів з удосконалення системи спостережень (моніторингу) за станом природного середовища і створення реґіональних банків екологічної інформації,

– створити науково-методичну базу природоохоронної діяльности в реґіонах з використанням результатів готових розробок і проведенням додаткових наукових досліджень;

– піднести рівень екологічної свідомости населення через активізацію просвітницької і виховної роботи;

– створити систему інформування населення про стан природного середовища, розробити нормативно-правову базу врегулювання конфліктних ситуацій, що виникають на ґрунті ймовірного екологічного ризику реалізації управлінських рішень і господарських проектів;

– забезпечити охорону і збереження антропогенно незмінених або слабо трансформованих природних ландшафтів;

– створити сприятливі економіко-правові умови для залучення підприємницьких структур до реалізації екологічних програм і проектів;

– підвищити ефективність механізмів економічного регулювання екологічної безпеки;

– налагодити конструктивні взаємовідносини в сфері природоохоронного співробітництва з зарубіжними країнами і міжнародними екологічними організаціями.

Конкретні проблеми, пов’язані зі зменшенням викидів шкідливих речовин в атмосферу, скидів забруднених стоків у водойми, утилізацією промислових відходів тощо вирішуватимуть у рамках державних, галузевих і місцевих програм відповідно до реальних фінансових і ресурсних можливостей.

IV. Науково-технічна політика

Державна реґіональна науково-технічна політика спрямована на збереження та відтворення наукового, технічного й інтелектуального потенціалу реґіонів, створення сприятливих умов для його ефективного використання в загальнонаціональних інтересах. Її реалізація зумовлює потребу:

– активної державної підтримки бюджетних науково-дослідних та проектно-конструкторських установ, запровадження дієвих стимулів для творчої діяльности наукових працівників з метою збереження провідних кадрів;

– посилення впливу, у тім числі фінансового, місцевих органів влади на ведення наукових досліджень та впровадження їхніх результатів у практику господарювання;

– посилення ролі реґіональних наукових центрів Національної академії наук України в координації наукових досліджень, практичному використанні науково-технічних розробок;

– визначення пріоритетних напрямів розвитку науково-технічного потенціалу реґіонів, створення сприятливих умов для інновацій;

– сприяння нарощуванню наукоємної продукції в реґіонах та підвищенню її конкурентоспроможности на світовому ринку.

V. Гуманітарна політика

Державна реґіональна гуманітарна політика покликана забезпечити духовний розвиток суспільства, поліпшення його морального стану і фізичного здоров’я, формування національної свідомости, відродження мови, освіти і культури українського народу, розвиток культури національних меншин та їхнє повноцінне входження в політичне, духовно-інтелектуальне та інформаційно-комунікативне життя нації, відтворення етнокультурної самобутности реґіонів.

Головні напрями реалізації гуманітарної політики такі:

– державна та реґіональна підтримка гуманітарної сфери, створення необхідних умов для творчих працівників, митців, діячів культури;

– активізація дій органів влади всіх рівнів щодо відродження історичної пам’яті, мови і культури українців як корінної нації;

– всебічне сприяння розвитку культурної самобутности національних меншин, їхнє активне залучення до державотворчих процесів;

– забезпечення гарантій прав громадян на свободу віросповідання, міжконфесійного миру і злагоди в реґіонах;

– сприяння розбудові національної системи освіти з урахуванням змін у всіх сферах суспільного життя та специфіки реґіонів;

– створення сприятливих економічних умов для розвитку книговидавничої справи, збільшення частки україномовних видань;

– запровадження дієвих механізмів фінансової підтримки функціонування закладів культури (музеї, театри, бібліотеки);

– збереження та примноження історико-культурних пам’яток у реґіонах, активне сприяння поверненню культурних цінностей українського народу;

– створення необхідних умов для поліпшення фізичного здоров’я населення, розширення його доступу до занять фізкультурою і спортом.

Реалізація державної реґіональної політики передбачає поетапне досягнення її цілей та завдань. На першому етапі (до 2002 р.) потрібно ліквідувати лімітуючі чинники і створити передумови для відтворення соціально-економічного потенціалу реґіонів, активної структурної перебудови і переходу до позитивної динаміки економічних процесів.

На другому етапі (2002-2004 рр.) політика реґіонального розвитку повинна забезпечити подолання економічної кризи і створити умови для поступового нарощування темпів соціально-економічного зростання.

Третім етапом (2005-2010 рр.) передбачено створення умов для стабільного розвитку та збалансованого відтворення соціально-економічного потенціалу реґіонів, сформування ринкової моделі функціонування економічної системи, що забезпечить активну мотивацію до трудової та підприємницької діяльности, високі соціальні стандарти проживання населення, рівноправне партнерство у світовому співтоваристві.

---

1. Шаблій О. Деякі питання методології і теорії макрореґіоналізації України // Вісн. Львів, ун-ту. Сер. геогр. – 1999. – Вип. 24. – С. 4.

2. Поповкін В.А. Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К.: Наук. думка, 1993. – 220с.

3. Дзенис З.Е. Методология и методика социально-эконом-географических исследований. – Рига: Зинатне, 1980. – 262 с.

4. Адміністративно-територіальний устрій України крізь призму інтересів Регіонів та держави: Тези допов. міжреґіон. конф. “Регіони в незалежній Україні: пошук стратегії оптимального розвитку”. Харків, 1994. – Харків, 1994. – С. 5-6.

5. Соціально-економічна географія України: Навч. посібник / За ред. проф. О.І. Шаблія. – Львів: Світ, 1994. – 608 с.

6. Поповкін В.А. До концепції державної реґіональної економічної політики. – К.: НІСД, 1995. – С. 58.

З книги: Регіональна політика: методологія, методика, практика
Національна академія наук України, Інститут реґіональних досліджень, Львів, 2001