попередня стаття
наступна стаття
на головну сторінку

Андрій Окара

“Українські тумани” та “русское солнце”

Українофобія як ґностична проблема

© Окара А., 1998
Український Вибір [Москва]. – 1998. – Листопад-грудень. – № 5-6.

Останнім часом у Москві вийшли дві книги, які україносвідомі читачі просто не можуть оминути своєю увагою. Це відома монографія Ніколая Ульянова Происхождение украинского сепаратизма (М.: “ИНДРИК”, 1996; репринт 1966) та укладена Міхаілом Смоліним збірка Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола (М., 1998; додаток до журналу Москва, серія: Пути русского имперского сознания). Книжок, присвячених українській проблематиці, в Росії виходить надзвичайно мало, набагато менше, ніж книжок з російської тематики в Україні. Тому кожна з них привертає увагу до себе хоча б одним фактом свого існування…

Українцям, що живуть в Росії, а також в зрусифікованих регіонах України, неодноразово доводилося й доводиться стикатися із зневажливим, а іноді й відверто ворожим ставленням з боку росіян чи людей, що вважають себе росіянами та носіями російської культури й державно-національної ідеї, до різних аспектів українства – до України як держави, до українського народу як окремого етно-політичного утворення, до української мови й культури як самостійних та самодостатніх.

Така українофобія, зневага до всього українського проявляється переважно на двох різних рівнях культури та масової й індивідуальної свідомости. З одного боку – це побутова ксенофобія – доброзичливе, а то й не дуже глузування над “хахлом-салоїдом”, “хахлом-придурченком”, над українською мовою; сюди ж відноситься уявлення про Україну як про “молодшого брата”, що живе за рахунок “старшого”, а також неприхована злорадість з приводу кризи української економіки та всіляких негараздів.

З іншого боку – це “концептуальна” ксенофобія – досить складна система уявлень про Україну та українську ідею як про вигадку ворогів Росії з метою розчленування “единой российской державы”, “єдиного русского народа”. “Викриття” “української химери” “ревнителями общерусского единства” відбувається за описаною Александром Дуґіним конспірологічною моделлю масонської змови або революційного заколоту.

Побутову українофобію можна пояснити цілком раціонально – вона поширюється на “низькі”, матеріальні сфери людського існування й обумовлюється стереотипними уявленнями росіян про українців та складним й неоднозначним характером українсько-російської етнічної компліментарности (відчуттям підсвідомої взаємної симпатії чи антипатії членів етнічних колективів, що веде до поділу на “своїх” та “чужих”, за Львом Гумільовим). Явище це малоприємне, хоча й закономірне. Показово, що у відношенні білорусів стереотипи росіян інші – до них значно менше іронії та підозри у злих намірах, їх розглядають як повністю “своїх” і на “побутовому”, і на “концептуальному” рівнях.

Але як пояснити українофобію “концептуальну”? Низьким рівнем загальної культури? Та ні – генератори українофобських концепцій та “борцы с украинским сепаратизмом”, як правило, – люди інтелігентні та освічені, нерідко навіть великі інтелектуали. Чи може пояснити її незнанням української історії, мови, культури, традицій та звичаїв? На жаль, інколи і цим теж, але не обов’язково – деякі “дослідники”, щоб “дослідити” “ворожу природу українського руху” навіть українську мову вивчають та читають “підривні” книжки “классиков украинского сепаратизма” (Шевченка, Драгоманова, Грушевського, Донцова та інших) в оригіналі. Взагалі, такі настрої не можна вважати чимось дуже поширеним у масовій свідомости. Інша справа, що, на превеликий жаль, “концептуальна” українофобія домінує серед російської політичної еліти незалежно, як правило, від її політичних поглядів – монархічних чи демократичних, ліберальних чи консервативних.

В історії українсько-російських відносин ставлення росіян до українців та України завжди мало деякі однотипові забобони, але, залежно від історичної доби, розставлялися відповідні акценти. У XVII столітті українофобія мала перш за все релігійне мотивування: “нечистість” українців (“черкасів”) пояснювалася московськими православними традиціоналістами (насамперед старообрядцями) католицьким (“латинським”) впливом на український варіант православ’я та зв’язками української церкви з грецькою. (Така підозра щодо усього українського як релігійно “нечистого” збереглася й досі у старообрядницькому середовищі).

У XVIII столітті українофобські мотиви офіційної імперської ідеології пояснювалися перш за все соціальною занепокоєністю: і Петро I, і Катерина II розглядали українських козаків як соціально небезпечних бунтівників a priori, чим аргументувалося й зруйнування Запорізької Січі.

На початку XIX століття під впливом ідей романтизму та “Весни народів” виникає нове уявлення про націю, про “дух народу”, нова, етнічна, ідентичність – це привело до бурхливого розвитку національної ідеї та національних рухів у сучасному – секуляризованному розумінні. Отже, за цих часів у російській державній ідеології домінувало політичне (конспірологічне) розуміння українського руху.

Без суттєвих змін це негативне ставлення до всього українського в російській державній ідеології та в свідомости багатьох “національно мислячих” росіян збереглося й донині. Проте, останнім часом українська тематика нерідко має ще й есхатологічний вимір: “свідомі українці” розглядаються як зрадники в останній апокаліптичній битві Добра та Зла.

Отже, загальний висновок такий: для більшости “ідейних” носіїв російської свідомости будь-який вияв будь-чого українського, пов’язаного зі сферою вищих культурно-політичних рефлексій, є проявом абсолютного метафізичного зла. Не складно здогадатися, яке світовідчуття стоїть за такими життєзаперечливими настроями – це ґностицизм та маніхейство.

Ґностичні вчення еллінізму II століття н.е. та Середньовіччя (офіти, Василид, Валентин та александрійські ґностики, рукописний корпус Наг-Хаммаді, альбіґойська, павлікіанська та богомильська єресі) виходять із загальної етичної передпосилки про дуалізм буття, дуалізм світобудови та, відповідно, про передіснування зла. Інакше кажучи, ґностики розглядають світ як одвічну боротьбу Добра (доброго Бога, Білобога) та Зла (злого Бога, Чорнобога), яка має універсальне значення та космічний масштаб. Причому матеріальний, “тварний” світ цілковито, за ґностиками, “у злі лежить”. (У християнстві ж зло має неодвічний та минущий характер, тому й ґностицизм засуджений як єретичне вчення).

Отже, джерело зла для ґностиків – не внутрішня недосконалість того чи іншого явища, людини або політичного організму, а ворожа діяльність зовнішніх сил. Звідси й намагання пояснити усю складність історичних, політичних та навіть культурних перипетій підступними заколотами й змовами.

Саме наявністю ґностичних інтуїцій українофобія росіян принципово відрізняється од українофобії поляків, румун чи євреїв – останні викликаються або релігійними причинами, або побутовими стереотипами. Для російських українофобів-ґностиків полюс абсолютного добра в їхніх культурософських утопічних схемах хіліастичного характеру та апокрифічних “преданиях” – це, найчастіше, етичний ідеал “Святої Русі” (в його москвоцентричному розумінні) як останнього притулку православної віри. Тому “российская держава”, “русская культура” та російський “народ-богоносець”, який розуміється не стільки в етнічному, скільки в конфесійно-есхатологічному плані, автоматично наділяються месіанськими рисами.

Українське, за їхнім розумінням, теж колись раніше (“до монголо-татарської навали”) було “русским”, але, не витримавши спокуси, відпало у єресь та зло. Звідси й розвивається уявлення, що ніби-то порятування України та українського народу (не лише соціально-політичне, але й містичне) пов’язане з їх русифікацією – поверненням через очищення од ніби-то латино-польських та інших ворожих “нашарувань” до “істинного” та “первісного” стану.

Але, зазначимо, справа аж ніяк не в сумнівності чи відносності таких цінностей як православна есхатологія, православний месіанізм, катехон, православна держава та ін. Справа в неадекватному, екстенсивному їх тлумаченні російською ідеологією, у спрощенні та профанації месіанських ідеалів при екстраполяції їх із рівня метафізичного на рівень соціально-політичний.

Якщо більшість антиукраїнських авторів, негативно ставлячись до усього “українського”, протиставляють йому “малоросійське”, до якого ставляться більш-менш терпимо (приміром, не мова, а діалект, не держава, а імперська провінція, не національна свідомість, а обласницький патріотизм), то, наприклад, укладач книги Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола, Міхаіл Смолін, як виявляється, не залишає українському національному началу аніякого шансу на існування, навіть у вигляді “малоросійського” – декларований ним імперіалізм насправді виявляється екстенсивним, контр-авангардним великоруським етнонаціоналізмом: “Украинство”… необходимо удалить из русского тела как вредный вирус, избавившись от того идеологического тумана, мешающего многим русским видеть величайший вред “украинского” движения. Необходимо помочь и людям, втянутым в это движение. Ведь они в своей массе лишь жертвы большой политики великих держав… Этих людей используют как орудие борьбы с единством русской нации. Национально мыслящие русские люди обязаны, ради будущего русского народа, ни под каким видом не признавать прав на существование за государством “Украина”, “украинским народом” и “украинским языком”. История не знает ни того, ни другого, ни третьего – их нет. Это – фетиши, созданные идеологией наших врагов”. Ця збірка, як і монографія Ніколая Ульянова, обтяжені девізами та магічними замовляннями на кшталт: “яд украинской ереси”, “русские малороссийского происхождения”, “русско-польский жаргон, напоминающий гермафродита”, “украинский туман должен развеяться, и русское солнце взойдет” і т.ін.

Але і в цьому “українському пеклі” для російських українофобів є своя ієрархія – етнічні та географічні реалії сприймаються диференційовано, залежно від їхньої віддалености од московських “еталонів”. Останнє можна спостерігати в численних публікаціях “Института стран СНГ”, особливо його директора Костянтина Затуліна та співробітників-“українознавців” Кіріла Фролова й Александра Сєвастьянова (див.: Независимая газета, Содружество НГ, Национальная газета та ін.).

Так, територія України розподіляється, як мінімум, на чотири зони за їхньою “чистотою”. Спочатку – це Крим, який вони усі вважають “исконно русской землей” та надмірно мітологізують його роль у російській історії – він розглядається як етично чиста зона, без значної присутности українського начала (присутність кримсько-татарського начала до уваги такими теоретиками, як правило, не береться). Далі, за логікою цієї “сакральної географії”, стоїть Донбас (разом з Луганщиною), Південь (“Новороссия”), Харківська, Сумська, Чернігівська області, які вже трохи “забруднені” “українськістю”, але не фатально. Александр Дуґін, приміром, пропонує інтеґрувати їх у Воронезьку, Білгородську, Ростовську та Брянську області Росії. Тоді йде центральна Україна – Гетьманщина, або ж Малоросія (в первісному вузькому розумінні), яка вже є чимось зовсім непевним, підступним, хоча ще й не відверто ворожим. І, нарешті – образ “земного пекла” – це Західна Україна і перш за все – Галичина. “Собиратели России” на ці землі не зазіхають.

Відповідне уявлення поширюється й на населення України. Союзниками “сил добра та світла” на Україні, за подібною ґностичною логікою, можуть бути лише етнічні росіяни. Російськомовні та російськоцентричні українці Сходу розглядаються вже як трохи “забруднені”, але їхня місія – бути “агентами впливу”, “попутниками” у проведенні Росією своєї політики на Україні. Україномовні українці Центру та Сходу розглядаються як негативне явище; проте вони за тих чи інших умов можуть бути й потенційними союзниками. І нарешті, західні українці – “бандерівці”, які є ворогами Росії та втіленням абсолютного зла. Більш-менш національно орієнтована політика на Україні в галузі мови, культури та освіти пояснюється “давлением галицкого лобби”.

Отже, саме ґностичні інтуїції, що присутні в російському політичному дискурсі, витворили негативний образ України та українців у російській свідомості. Саме ці життєзаперечливі ідеї лежать в основі сучасних політичних непорозумінь між Україною та Росією, між українськими та російськими політичними елітами. Саме “концептуальні” узагальнення на ґностичному підґрунті ведуть до тотального несприйняття багатьма росіянами України як історичної, політичної, як культурної, духовної та національної реальности, до уявлення про неї як про орган “загальноруського” організму (чи агрегат загального механізму), а не як про окремий організм (або механізм). Саме люди з ґностично-маніхейським світовідчуттям говорять про “украинский туман”, який “должен развеяться”, та про Україну як витвір диявольських сил. Українцям же залишається сподіватись, що ґностичний туман розвіється, і російські маніхеї-українофоби перестануть плутати сонце з місяцем та дивитись на світ крізь чорно-білі окуляри.


ч
и
с
л
о

18

2000

на початок
на головну сторінку
пайка меди | запчасти ssang yong | окрашивание, главная скидки на окрашивание в казани | Купить стальные входные двери, вторая входная деревянная дверь в и квартиру.