Таня Хома

Чи був фемінізм в Україні?

© Хома Таня, 2000

Жіноча проблематика в українському суспільстві – річ дещо інша, ніж те, що у свідомости пересічного громадянина асоціюється зі словом “фемінізм”. Навіть зараз, коли у розвинених країнах Заходу рух за жіночі права уже пережив свій апогей і після його остаточного спаду очікується нова хвиля популяризації традиційних підходів до питання шлюбу, кохання та ролі жінки у соціумі (звичайно ж, з урахуванням загальноісторичних трансформацій), для українського суспільства, яке нібито відстає у розвитку та згодом повторює основні західні тенденції різноманітних соціальних процесів, цей рух залишається в зародковому стані, і поки що не видно його природного розвитку.

З’ясовуючи питання, чи існував фемінізм в Україні, пропоную розглядати його у двох основних аспектах, що не є загальновизнаними. При енциклопедичному підході до визначення фемінізму мають на увазі рух, що виник уже в XIX столітті. Я пропоную розглядати його, по-перше, як ідеологію, підвалинами якої є ґендерна рівність і доцільність боротьби за рівновагу, порушену внаслідок соціально-історичного розвитку суспільства (т.зв. ліберальний або поміркований фемінізм), або ж як перевагу жінок та їх домінування у різних сферах суспільного життя (радикальний фемінізм). По-друге, під фемінізмом можна розуміти рух за права жінок, не обмежений певними термінами виникнення, тривання чи існування, з усіма його ознаками. Саме феміністичний рух і є тим чинником, що творить певний соціальний резонанс і результатом якого є поступ у царині прав жінок. Він може мати різні форми та наслідки, але завжди йому притаманні певна організованість, послідовність і масовість, він має своїх лідерів.

Отже, чи були в Україні постаті, які залишили за собою право називатись феміністками, і якщо так, то чи стали вони натхненницями руху?

Пропоную розглянути той період, що характеризується певною активністю українок, тобто період від середини ХІХ ст. аж до нашого часу.

Мабуть, відповідь необхідно шукати у нашій багатостраждальній історії. А вона складається переважно з боротьби за власну ідентичність, за право народу на самовизначення. Ця боротьба єднала різні соціальні категорії. Марта Богачевська-Хом’як у своїй праці Білим по білому пише: “Жінки, включаючись у боротьбу за права народу, не звертають увагу на статеве приниження. Вони вважали, що здобуття національної автономії принесе їм і статеву рівноправність”. По суті, це і є відповіддю на поставлене питання, але авторка називає тодішній жіночий рух фемінізмом, зазначаючи, однак, що він має свої особливості, зокрема, нерозривність з рухом за власну державу, за визнання.

Справді, жіноче питання в Україні має свої певні особливості. Жіночий рух часто просто співпадає з націоналізмом, швидше навіть “обслуговує” його. Є одна об’єктивно спільна риса між цими двома поняттями – обидва є боротьбою за колективні права. Проте фемінізм – боротьба за права жінок, націоналізм – боротьба за права нації. Як бачимо, різні об’єкти, різна мета, різний склад ворожих таборів.

Однак навіть в межах тогочасного руху за жінками України не визнавалось право на щось більше, аніж бути просто помічницями. І хоча Олена Пчілка випередила М.Міхновського у сентенції, що справа незалежности є виключно справою українців, батьком українського націоналізму вважають все ж таки його. Саме про Олену Пчілку Донцов писав, що ця жінка має право зайняти в історії воюючого українства одне з найперших місць. Ми ж згадуємо про неї найчастіше як про матір Лесі Українки чи сестру М.Драгоманова. За Лесею Українкою теж визнаємо здебільшого лише талант літератора. Жінки того часу вступали до політичних партій, але вагомої ролі там не відігравали. Найчастіше вони лише “обслуговували” революційний рух за Україну, перевозячи зброю, листівки, будучи зв’язковими тощо.

До появи Наталі Кобринської на теренах України не було жодної жінки, яка б сповідувала фемінізм у чистому вигляді та намагалась організувати рух саме за рівність статей.

Ба більше, тих жінок, які були винятком в аполітичній масі й брали активну участь у націоналістичному русі, не визнавали як таких, що зробили у нього значний вклад.

Можливо, якби не Наталя Кобринська, то словосполучення “український фемінізм” різало б вухо ще більше. У своїй різносторонній діяльності, що торкалася й національних питань, Наталя Кобринська, на відміну від інших, вагоме значення надавала дискусіям з консерваторками саме на теми ролі жінки у суспільстві у пресі, в літературній діяльності (власне, література була, на її думку, найефективнішим засобом впливу на жінок). На її рахунку також створення першої світської (!) жіночої організації – “Товариства руських жінок”. Саме Кобринська пом’якшує загальну картину нездатності чи небажання українського жіноцтва усвідомити себе як спільноту, гідну поважного ставлення. Річ у тім, що саме постаті, здатні певною мірою піти наперекір уявленням свого часу, терпіти поневіряння за свою ідею, не сподіваючись на вдячність, є тими рушіями прогресу, що змінюють суспільні закостенілі підвалини. Ці люди слугують історії, допомагаючи їй змінювати саме суспільство.

Такою людиною була Наталя Кобринська, яку звинувачували у нищенні родини і народу, бо вона намагалась вибороти право жінок на навчання в університетах. Її ім’я було б несправедливо забуте, якби не послідовниці її ідей. Вона була ізгоєм свого часу. Для мене ж Кобринська приклад того, що навіть на непридатному ґрунті можна ростити живу ідею.

Початок ХХ ст. відкриває нові можливості для розвитку жіночого руху. У цей час в Україні з’являються перші жінки-політики. 1922 року Олена Левганівська стає депутатом до Сенату на Волині, 1928 – Мілена Рудницька в Галичині стає депутатом Сейму, Кисілевська – Сенату.

Ці жінки звертають увагу на питання рівності статей, знову ж таки – на права українців як нації, але у контексті прав національних меншин.

Чи можна, однак, стверджувати, що це і був вияв феміністичного руху? У той час чи не найактивнішу позицію займає Союз Українок, до роботи якого доклалася, зокрема Мілена Рудницька. Політика цієї організації передусім визначала право українців на самовизначення, а не ґендерну рівність. Це виправдано тією ситуацією, в якій українці перебували. Ті жінки, яким вдалось здобути певне визнання, зокрема, стати представницями в органах влади, безперечно стали прикладом. Однак стверджувати, що вони випередили свій час, я б не наважилась. До того ж, майже кожна з них походила з родини, яка посідала помітне місце в суспільстві, і така кар’єра була до певної міри закономірною.

Уже тоді в Україні з’являються жіночі осередки при існуючих політичних партіях. Цікаво, що ініціатива залучення жінок до політики не знайшла підтримки у Союзу Українок. Позиція згаданої організації виглядала так: “…признаючи потребу якнайбільш активної участи жіноцтва у політичному житті, вважаємо творення окремих жіночих секцій при політичних партіях за річ непотрібну зі становища жіночих інтересів, а навіть шкідливу для єдности жіночого руху”.

Проводячи паралель із сучасним становищем, слід згадати, що зараз все ще модно створювати жіночі (і молодіжні) сектори політичних партій. На мій погляд, подібні реверанси суперечать самій суті фемінізму, оскільки такі “осередки” об’єктивно відіграють другорядну роль, часто навіть не виконуючи свого функціонального призначення – завоювати підтримку жінок як цільової групи електорату під час виборів. І як на мене, це цілком закономірно, оскільки переважна більшість українок все ще не вважає політику “жіночою” справою. Підтвердженням цієї тези може послужити невдача під час виборів до Верховної Ради у березні 1998 року єдиної “жіночої” політичної партії “Жіночі Ініціативи”, яку очолювала жінка, у програмі якої ключовими були тези про необхідність дати жінкам владу з метою встановлення стабільности у державі.

Повертаючись до минулого, не можна не згадати, що з приходом на терени України совєцької влади на законодавчому рівні було закріплено принцип рівності чоловіків та жінок, впроваджено певні соціальні гарантії, почали діяти так звані жіночі відділи при компартії (їх відмінність від інших жіночих структур полягає насамперед у тому, що вони не були громадськими організаціями чи добровільними об’єднаннями, їх створення – результат владної волі держави). Але чи були це права, здобуті в результаті боротьби? Схоже, що ні. Такою була політика партії. І жіночі комітети не були органами, через які жінки здобували щось для себе, могли “достукатись” до влади, радше навпаки – вони були засобом впливу на жінок з боку влади. Рівність була потрібна для творення совєцького суспільства, де живуть совєцькі люди, де кожен є частиною певного колективу, а також держави загалом, та відповідає за її долю.

Так само і статева (згадуючи жінок-шахтарок, трактористок, робітниць на важких залізничних роботах, чомусь язик не повертається сказати “ґендерна”) рівність нав'язувалася зверху. Найактивнішою “феміністкою” була компартія, але, як це не парадоксально, при владі й надалі залишались чоловіки. Мабуть, важко одразу пригадати хоча б одну жінку-політика у прямому розумінні цього слова, а не ту, яку обрали до певного Совєту за високі надої молока. Це відбувалось тому, що навіть тих жінок, котрі дійсно мали якості лідера, хоча б працюючи в жінвідділах, швидко забували, у них не було реального шансу реалізувати себе у політиці (вона залишалась чоловікам), зате славу і визнання здобувала пересічна селянка, котра загинула у класовій боротьбі. Цілком зрозуміла політика. Її мета – підігнати під новостворений шаблон “совєцької жінки” і селянок, і пролетарок.

У 20-х роках у совєцькій пресі точилась дискусія про партійну етику, в рамках якої зачіпались і питання про роль жінки в сім'ї та суспільстві, звучали тези про необхідність зрівняти жінок з чоловіками тощо. Згадавши про це, не можу не навести один приклад. Такий собі Е. Квірінґ по-своєму зрозумів роль жінки у соціумі і в статті в газеті Комуніст бідкався, що позаяк у компартії тільки 10% жінок, то лише 10% комуністів можуть мати дружину-члена партії, а інші вимушені жити з несвідомими обивательками. Залишаю це без коментарів.

Отже, найпрогресивніше на той час у царині прав жінок совєцьке законодавство було лише одним з рушіїв упровадження ідеології творення совєцького суспільства. Проте навіть сама його наявність свідчить про певний поступ. Звичайно, про якісь впливові легальні чи напівлегальні рухи жінок на території Союзу не могло бути і мови. Єдиною “феміністкою”, як вже було сказано, залишалась компартія.

Що ми маємо сьогодні? Досить швидко розвивається громадський рух в Україні, в тому числі й жіночий. Однак розвивається знову ж таки якось не по-українськи. Живучими є лише ті напрямки, які цікавлять Захід, отож він їх і фінансує. Так, наприклад, жіночі організації, замість того, щоб “добивати” уряд, аби той нарешті зрозумів, що не може жінка народити дитину, якщо отримує допомогу у 16 гривень на місяць, борються за викорінення домашнього насильства, яке у нас, у слов’ян, в крові. Останнє є справою теж не останньої ваги, але, мабуть, наразі пріоритети в Україні трохи інші.

Ми (український народ) уже 10 років маємо те, за що боролись багато століть, – власну державу. Проте ґендерна рівність чомусь не настала. І вагомих зрушень я теж не помічала. Все ще важко сказати, що в Україні зароджується феміністичних рух. Тим більше, важко стверджувати, що він має тут підвалини для свого існування. Не пригадую жодного резонансного виступу жіноцтва за свої права. Багато поважних жіночих організацій, які колись були оплотами національного відродження та об’єднаннями прогресивного жіноцтва, сьогодні працюють як гуртки крою та шиття і влаштовують Шевченківські вечори. Що ще раз підтверджує тезу про те, що жінки в Україні не хотіли чогось для себе, а добивались винятково державности.

Існують в Україні певні доволі нечисленні об’єднання інтелектуалок, які змогли реалізувати себе і в цьому “суспільстві не для жінок”, є й певна кількість жінок-політиків. Однак їхній відсоток настільки малий, що не створює загальної картини рівноправ’я. Навіть, коли припустити, що ми закономірно відстаємо від цивілізованих країн у всіх суспільних процесах, в т.ч. і розвитку феміністичного руху, то при детальнішому аналізі складається враження, що українці іґнорують і “перестрибнуть” фемінізм, як більшість слов’янських народів перестрибнули рабовласницький лад. Його (фемінізму) у нас просто не було, нема і бути не може. Занадто стійкі у нас стереотипи. Гадаю, що навіть дуже сильна лідерка не зможе підняти достатню кількість жінок на певні виступи під прапором фемінізму. Тому про наявність фемінізму як організованого руху в Україні поки що не йдеться.

Так, були постаті-носительки ідеї, але вони радше стали винятками, які лише підтверджують правило.

Щодо мене, то я залишаюсь на позиціях здорового фемінізму, як на праві вибору. Рівність – це не однакова кількість жінок і чоловіків у парламенті. Це – свобода вільно від стереотипів обирати свій шлях: прати супутникові життя шкарпетки чи займатись політикою, або ж йти у науку, незалежно від статі. Невелика кількість продовжувачок неіснуючих українських традицій фемінізму не творять руху. Вони не створюють проблем для уряду, в той час як у деяких країнах Заходу непопулярний уже фемінізм – інколи реальна сила. І це при тому, що хоча наразі в Україні існує доволі широкий правовий простір, який дозволяє жінкам діяти, як вони хочуть, його майже ніхто не заповнює. Можливо, це пояснюється саме небажанням української жінки абстрагуватись від того, що вона перейняла від матері, від тих усталених уявлень, які панують в Україні скрізь, оскільки пояснити це її неспроможністю я просто не маю права. За статистикою, рівень освічености українських жінок у 1,6 разів вищий, аніж чоловіків, водночас у парламенті лише 7% жінок, в Україні нема жодної жінки – голови облдержадміністрації, жодної жінки –голови міста обласного підпорядкування.

Ментальність – річ, що не змінюється за кількадесят років. Власне тому варто звернути увагу на викорінення стереотипних уявлень про ґендерні ролі, якщо ми декларуємо проевропейську орієнтацію.


ч
и
с
л
о

17

2000