ч
и
с
л
о

16

2000

Ґріґорій Вайнштейн

Зростання авторитарних настроїв
та фашистська небезпека в сучасній Росії

© Независимое издательство ПИК, 1996
Нужен ли Гитлер России?— Москва, 1996

Розмова про фашизм та перспективи його впливу на характер політичного розвитку в посттоталітарному суспільстві навряд чи можлива без урахування того соціально-психологічного контексту, в якому народжуються та заявляють претензії на владу фашистські сили.

Еволюція суспільної свідомости в сучасній Росії, як і в інших посткомуністичних країнах Східної Европи й СНД, свідчить про те, що однією з особливостей цього соціально-психологічного контексту є зростаюче прагнення мас до встановлення твердої влади. Від початку 90-х років ідеї подолання труднощів перехідного періоду за допомогою режиму “твердої руки” стають дедалі популярнішими майже у всіх посткомуністичних суспільствах. Найочевидніше зростання авторитарних настанов суспільної свідомости виявляється в низці незалежних держав, які виникли на території колишнього Совєцького Союзу, в тому числі й Росії.

Активізовані тут ультранаціоналістичні, профашистські сили прагнуть отримати безпосередній хосен із зростаючих сподівань росіян на “тверду руку”. В зв’язку з цим у політологічній літературі та в коментарях аналітиків дедалі частіше лунає думка про те, що зростання авторитарних настроїв мас криє в собі безпосередню загрозу встановлення фашистської диктатури в Росії.

Наскільки виправдані такі прогнози?

Дійсно, соціологічні дослідження свідчать про всезростаючий потяг росіян до “сильної особи”, до наведення в країні ладу, про розчарування в демократичних лідерах як особах, котрі допустили наростання тенденцій хаосу, некерованости й анархії в Росії. Однак, було б, звичайно, спрощенням ототожнювати зросле прагнення мас до ладу та орієнтацію на фашистський режим. Перебільшенням було б також вважати, що більшість росіян, які прагнуть твердої влади, вбачають єдиний вихід з нинішньої ситуації у встановленні диктатури, яка насправді, за умови встановлення, могла б радше набути рис якщо не фашистського, то принаймні ультранаціоналістичного режиму.

(...) Хоча реальний стан суспільних настроїв не свідчить про перевагу чи поступове наростання профашистських орієнтацій серед російського населення, не можна не бачити того, що масова потреба в наведенні в країні ладу служить реальним фактором, який сприяє (якщо не безпосередньо, то принаймні опосередковано) зміцненню позицій крайньо правих сил, а в підсумку може привести до влади фашизуючих політиків.

З одного боку, поширені у масовій свідомості сподівання на те, що лише правління сильного лідера дозволить подолати проблеми, які стоять перед країною, значно понижують імунітет суспільства проти вольових дій владних структур, що загрожує врешті розпуском представницьких інституцій чи втратою ними легітимности та утвердженням режиму особистої влади. Саме в цьому контексті належить, вочевидь, розуміти активно висловлювані сьогодні деякими політиками й аналітиками побоювання щодо авторитарного переродження президентської влади.

З іншого боку, тяжіння мас до вжиття рішучих і жорстких заходів задля відновлення ладу може призвести до встановлення тоталітарної системи правління і демократичним шляхом, через вибори. Як це може статися? На мій погляд, використання крайньо правими соціально-політичної ситуації, яка склалася в країні, може відбутися внаслідок втілення трьох сценаріїв:

— ідеологічного переорієнтування мас, при якому ідеологія націонал-соціалізму заповнить в суспільній свідомості значну частину духовного вакууму, який виникає, з одного боку, внаслідок дискредитації комуністичної ідеї, з іншого - внаслідок розчарування у цінностях демократичної альтернативи;

— прагматизації політичного вибору, при якій нездатність демократичної влади навести в країні лад відштовхне частину її нещодавніх прихильників до ультраправих, до неофашистів, які обіцяють здійснити це завдання;

— неадекватного волевиявлення, коли підтримка ультраправих, помножується внаслідок ухиляння від участі у виборах прихильників демократичних реформ, незадоволених реальною політикою органів влади. До речі, така ситуація уже трапилася під час парламентських виборів 1993 р., посприявши збільшенню частки голосів, відданих за партію Жиріновського.

Як уже було сказано, ймовірність першого з цих сценаріїв сьогодні не надто значна. Однак, по-перше, не можна виключати можливости того, що тенденції протототалітарної переорієнтації суспільної свідомости можуть невдовзі посилитися. І, по-друге (що значно важливіше), внаслідок виборів можуть водночас реалізуватися кілька із вказаних вище сценаріїв. Небезпека становища полягає в тому, що ці сценарії є не альтернативними, а взаємодоповнюваними. Відтак, необхідно рахуватися із загрозою кумулятивного ефекту їх втілення.

З цієї точки зору реформістські, продемократичні сили просто не мають права ігнорувати зростаючий у суспільстві “попит” на зміцнення влади. Думаю, що певна версія авторитаризму, якщо розуміти під цим твердість влади, жорстокість у наведенні в країні ладу, - об’єктивна потреба сучасного моменту. Ясна річ, йдеться зовсім не про порядок тоталітарного зразка, не про той Ordnung, який наводять будь-якою ціною. Країні необхідний демократичний лад, заснований на неухильному дотриманні законів, який передбачає ефективні механізми, що забезпечують суворе дотримання прав громадян. Але не помічати об’єктивної та природної потреби суспільства у зміцненні ладу, що є невіддільним атрибутом будь-якої демократичної системи, було б сьогодні величезною помилкою.

(...)

Перед можливістю фашистської загрози демократичним перетворенням у Росії, на порядок денний повстає сьогодні не так завдання “розвінчування” антидемократичного характеру суспільних сподівань на “тверду руку” (чим так активно, і варто відзначити - безрезультатно, займається багато демократів), як завдання дотримання необхідних для збереження демократичної перспективи пропорцій при коригуванні існуючого політичного курсу, який ставить своєю метою відновлення ладу в суспільстві. Йдеться про необхідність здійснення такої тактики при втіленні курсу на “тверду владу”, яка б дозволила зробити російську демократію сильною та дієздатною, не поставивши при цьому під загрозу існування самої демократії.

Гадаю, що сьогодні час уже втямити, що демократичним колам вдасться протистояти правій загрозі лише в тому випадку, якщо вони зуміють об’єднати демократію і порядок, зуміють виробити такий курс, який забезпечить функціонування сильної демократії, якщо хочете, - демократичної, але твердої влади. Без цього, вочевидь, демократичним колам несила перехопити у фашистів, ультралівих, націоналістів ідею наведення в країні ладу, а відтак забезпечити продовження політики реформування суспільства.

Однак, не можна, звичайно, не погодитись, що вирішення завдання поєднання демократії та порядку в Росії є надзвичайно складною справою. (...)

Сьогодні ми спостерігаємо як знову й знову в російській історії даються взнаки своєрідні закономірности, названі в англо-саксонській літературі zero-sum game, тобто грою з нульовою сумою. Останнім часом розширення демократії призводить до збільшення безладу й послаблення влади, і ми бачимо сьогодні, що прагнення до збільшення порядку, навпаки, обертається обмеженням демократії. Росії знову не вдається знайти певне оптимальне поєднання демократії та порядку, таке природне для нормального цивілізованого суспільства.

Дійсно, труднощі поєднання демократії та порядку, яких зазнає сьогодні Росія, значно відображають історичні особливости розвитку нашого суспільства. Ще півтора століття тому маркіз де Кюстін зауважив: “У Росії лад служить приводом для утисків”. Разом з тим, не можна не побачити і того, що чимало представників демократичних сил відчувають своєрідну споконвічну упередженість до самої лиш ідеї поєднання демократії та порядку. Для них поняття посилення порядку виглядає чимось негативним, таким, що суперечить демократії та ліберальним цінностям. Ментальність, сформована досвідом тоталітарного минулого, перешкоджає багатьом демократам усвідомити небезпеку, а головне, принципову сумісність із демократією такого політичного курсу, який забезпечив би лад у країні.

Звичайно, така позиція має певні об’єктивні підстави, пов’язані з реальною слабкістю громадянського суспільства в Росії. Тверезо оцінюючи нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, представники демократичних кіл не можуть не відчувати сумніву щодо здатности цього суспільства втримувати авторитарні претензії державної влади в розумних межах. Однак фактом залишається й те, що упередженість багатьох демократичних політиків проти самої ідеї “твердої демократії” сприяє масовому розчаруванню в них і тяжінню до тих політичних сил, які ладні взятися за наведення ладу в країні, ігноруючи усякі демократичні вартости.