ч
и
с
л
о

16

2000

Зінаїда Сікевич

Етнічна неприязнь у масовій свідомості росіян

Національні відносини актуалізуються як у груповій свідомості, так і у поведінці насамперед тоді, коли набувають негативного конфліктного характеру, зокрема, етнічність виступає як ознака позитивної чи негативної настанови. Показником неблагополуччя в сфері міжнаціональних відносин стає неприязнь за ознаками національної приналежности у формі негативних стереотипів, найгіршим проявом яких є ксенофобія та націоналізм.

У наукових колах Заходу утвердилася думка, що в посилення конфліктности у поліетнічному середовищі, яке зачепило пострадянські держави, Югославію та Чехословаччину, напряму зумовлено процесами політичної та економічної трансформації, розпадом традиційної системи цінностей. Чи це так?

Безумовно, криза завше є супутницею усіх соціальних відносин (і національних), але і стабільність соціального західноевропейського розвитку не виключає різних етнічних фобій. Власне, за даними французьких соціологів, з року в рік росте рівень антиарабських настроїв, що призводить до росту електорату партії Ж.-М. Ле Пена.

Що призводить до формування образу етнічного “ворога”? На жаль, як не парадоксально, сама етнічність. В основі кожної етнофобії лежить соціально-психологічна структура різниці між “нами” і “не-нами”, власне як і в основі самоідентифікації. Але, коли у другому випадку ця різниця полягає лиш у “констатуючому” варіанті (ми – такі, вони – інші), то у першому – оціночний (вони – гірше нас, ми – жертва їхніх “происков” тощо).

Зрозуміло, що здебільшого оцінюються чужі звички і форма поведінки з погляду традицій і звичок власної етнічної спільноти. З цього ще не випливає етнічний негативізм. Навпаки, соціальна ситуація деколи призводить до того, що чуже сприймається набагато вище, ніж своє. Проблема виникає лиш тоді, коли дійсні або надумані різниці ставляться в основу і продукують ворожу психологічну настанову, яка спочатку роз’єднує народи, а потім теоретично “обґрунтовує” пряму чи приховану дискримінацію за етнічною приналежністю.

Можливий і інший хід – коли агресивний націоналізм у формі етноцентризму чи етнофобії концептується на рівні державної політики і поступово через засоби масової інформації проникає у масову свідомість (власне такий шлях “від концепції – до формування фобії” типовий націоналізмові у ряді постсовєцьких держав, де теоретично “обґрунтовується” етнічна “неповноцінність” тієї чи іншої національної меншини).

Загалом, у кавказофобії можна відзначити дві зустрічні течії формування образа “ворога”: від настанови концептуалізації забобону і, навпаки, від конструкції фобії ЗМІ, до її розповсюдження на рівні масової і групової свідомости.

Коли формування негативістських настанов у міжетнічній комунікації найвірогідніше?

Перш за все при загрозі втрати національної самобутности, коли рівень етнічної денаціоналізації досягає критичної межі і виникає загроза “розчинення” етносу (власне це призвело до русофобії у більшості союзних республік включаючи Україну).

По-друге, коли нація знаходиться в процесі становлення, а родова чи племінна прив’язаність ще тяжіє над етнічною (наприклад, Чечня – де лиш з приходом до влади Д.Дудаєва, але лише в ході війни, актуалізувалась загальночеченська ідея, поступово витісняючи попередню, тейпову, самоіндентифікацію). По-третє, у випадку системної соціальної кризи, що призводить до втрати психологічної стабільности і частково призводить до почуття національної принижености і ображености.

Власне ця мотивація, на мій погляд, характерна для формування у російській самосвідомості (русском самосознании) різного роду етнофобій – наприклад, кавказофобії з її специфічним образом ворога, породженням не традиційних забобонів (антисемітизм), а соціально-економічною налаштованістю і соціопатією. Це етнічний націоналізм, який не вкладається у норми звичного (за мірками традиційної російської науки).

На це звертав увагу ще М.Бердяєв у статті “Душа Росії”,де він у дусі типових для нього антиномій стверджував, що Росія одночасно і найнаціоналістичніша і найненаціоналістичніша країна в світі (1). За Бердяєвим “націоналізм у нас завше має враження чогось неросійського... якоїсь німеччини”. Якщо німці та англійці “певні національної впевнености та самовдоволення”, то росіяни “майже соромляться того, що вони росіяни, їм байдужа національна гордість і часто навіть – на жаль! – національна гідність”.

Чи не тому власне росіяни з найбільшою готовність порівняно з іншими народами Російської імперії змінили свою етнічну ідентичність на ідеологічну – на совєцьку? Чи випадково Росія, республіка титульного етносу, сама взяла чи не найдієвішу участь у дезінтеграції союзної держави і майже моментально визнала, зазначимо без застережень, незалежність усіх союзних республік?

Власне за Бердяєвим – “Росія країна небачених ексцесів націоналізму, пригноблення підвладних національностей русифікацією і країна національного бахвальства”. Думається, що уявлення про особливий шлях Росії, антизахідність ліво- та праворадикальних рухів – це і є еманація російської зарозумілости.

Наскільки ця проблема актуальна для С.-Петербурга? На перший погляд, це мононаціональне місто, де частка росіян наближається до 90% і, звісно, проблема міжетнічного спілкування не повинна хвилювати його мешканців, оскільки етноконтактне середовище нібито обмежене. Однак, кожен п’ятий петербуржець вважає цю проблему головною для нашого міста, а дві третини (65,3%), констатуючи її наявність, вважають вторинною. Ще актуальніша ця проблема у свідомості представників національних меншин: кожен третій вважає її основною.

Чим пояснити відносно високий рівень занепокоєння населення переважно російського міста етнопсихологічним кліматом, коли вогнища підвищеної конфліктности далеко за його межами? Загальне неблагополуччя національних стосунків в Росії, наявність зон міжетнічних конфліктів в межах “своєї” держави і по периметру її кордонів, зрештою, власне багатоетнічність російського народу, що формується – все це закономірно підвищує етнопсихологічну тривогу кожного росіянина (тут у значенні громадянина Росії – прим. перекл.) незалежно від місця проживання і етнічного походження, що побічно підтверджують дані опитування в російській глибинці (м. Мічурінськ Тамбовської обл. і селище Іжморка Кемеровської обл.). Незважаючи на повну відсутність “неросійських” мігрантів більшість опитуваних висловили занепокоєння проблемою національних стосунків.

Однак існує і чисто петербурзька мотивація. Місто, що сформувалося як столиця багатонаціональної імперії, разом із Москвою залишається привабливим для інонаціональної міграції, і тому кількість представників національних меншин, зафіксованих як останнім всесоюзним переписом 1989 р., так і міськими мікропереписами, явно не співпадають з реальною кількістю інонаціонального населення міста, яке постійно поповнюється за рахунок біженців та вимушених переселенців з гарячих точок як самої Росії, так і нового зарубіжжя. Власне вони з об’єктивних причин (труднощі з реєстрацією, вищий рівень безробіття, низький ступінь акультурації тощо) здебільшого і формують маргінальні верстви населення. Тому не дивує, коли третина опитаних петербуржців зазвичай звертають увагу на національність оточуючих і практично половина (48,7%) фіксує її, коли оточуючі чимось їм несимпатичні

Цікаво, що цей тип поведінки властивий і “неросійським” петербуржцям, 38,9% яких звертають увагу на зовнішні ознаки етнічного походження. Але, на відміну від росіян, вони у два рази менше поєднують антипатію з антропологічними ознаками (21,8%), а 39,8% – взагалі на це не звертають уваги. Це зрозуміло, адже у оточенні переважають росіяни і міським жителям іншої національности “російська” зовнішність нібито не видна, вона розчиняється у натовпі.

Дані щодо російського населення переконливо свідчать, що зовнішність хоч і не є важливим етнодиференціюючою ознакою, але може стати знаком “несимпатичности” національности, власне часто ця фіксація носить регіональний, а не суто етнічний характер. Не азербайджанця чи узбека зауважує петербуржець у натовпі, а “особу кавказької національности” чи “азіата”, бо розрізнити окремі народи Кавказу і Середньої Азії за антропологічними ознаками переважна більшість росіян не в змозі.

Тим не менш, росіяни переконані, що “ми” до “них” ставимося краще, ніж “вони” до “нас”. На думку російських респондентів, головною рисою “нашого” ставлення до “них” є дружелюбство (57,3%) і повага (30,5%), тоді як “вони” до “нас” ставляться упереджено і неприязно (загалом 70,3%). Стереотип “ворожого оточення”, що проявився з розпадом СССР і формування почуття національної “образи” (ображености) росіян щодо колишніх “братів” по Союзу, безперечно, створює негативне тло міжетнічного спілкування. Звісно, представники національних менших абсолютно по-іншому бачать характер цього спілкування: на їхню думку власне росіяни ставляться до неросіян упереджено, а то й з недовірою.

Парадоксально, але фактично відкидаючи неприязнь з свого боку до членів іноетнічних груп (це зазначили тільки 74% опитуваних), більше того – не визнаючи у своїй масі видимої етносоціальної дистанції щодо інших народів, росіяни тим не менше признаються у особистій неприязні до тієї чи іншої національності.

Етнічна неприязнь, як виявилось, має досить сфокусований характер і скерована здебільшого проти представників народів Кавказу, власне це стосується не лише С.-Петербурга, але й регіональних виборок російської провінції.

Особливо яскраво відображено антикавказьку мотивацію на Дону, в середовищі донського козацтва, де майже дві третини виборки (64,1%) страждають “кавказофобією”, що обумовлено як прямим сусідством з конфліктними районами Північного Кавказу, так і потоком вимушених переселенців з “гарячих точок”, які осіли на землях, що козаки вважали “предковічно” “своїми”. Серед козацтва є найбільше прихильників праворадикального гасла “Росія – для росіян” (30,1%, в той час як по всій виборці – 19,8%).

Зовсім інакше у великих російських містах, які безпосередньо не стикаються з зоною міжетнічних конфліктів, перш за все у С.-Петербурзі. Тут “кавказофобія” виникає як мимовільна реакція на реальну чи надуману, але непропорційно велику концентрацію представників кавказьких народів у найприбутковіших чи найпрестижніших соціальних “нішах”, на які претендують менш підприємливі представники національної більшости. Слід зазначити, що ця неприязнь фіксується вже з середини 80-х років.

Дослідження останніх років говорять про те, що недоброзичливість до кавказців не лише зберігається але й зростає, причому негативні стереотипи поглиблюються не завжди адекватною реакцією органів влади (обмеження на в’їзд і реєстрацію) і правоохоронних органів (невмотивована перевірка документів на підставі кавказької зовнішности), а також під впливом засобів масової інформації: образ “азербайджанської мафії”, “чеченських злочинних угрупувань”, різного роду “чорних” банд настійливо проникає у масову свідомість.

Вибірковий контент-аналіз матеріалів карної хроніки у міській пресі показав, що у тих випадках, коли у скоєнні злочину підозрюється чи звинувачується кавказець, його національна приналежність вказується завжди, якщо ж злочинцем є навіть не росіянин, а українець чи татарин, згадування його етнічного походження є скоріше винятком з правил.

З початку 1995 р. “кавказофобія” посилилась і у зв’язку з чеченським конфліктом: якщо раніше, згідно опитування 1994 р., чеченці взагалі не згадувались, то вже восени 95-го зайняли перше місце серед національностей, що викликають стійку антипатію. Проведе нами у 1997 р. дослідження національного характеру (2) показало, що чеченцям у російському середовищі приписуються майже виключно негативні риси (по низхідній): жорстокість, агресивність, нахабство, вседозволеність та високомірність. Єдина чеснота – свободолюбність – займає лише шосте місце.

Вже у вересні 1992 р. 82,3% петербуржців вважали, що чим менше в місті приїжджих з Кавказу, тим спокійніше, причому, враховуючи репрезентативність виборки, ця думка була виключно одноголосною: розбіжність за окремими соціально-демографічними і віковими групами не перебільшувала 5%. У травні 95-го цю точку зору підтримувало 74,6% респондентів (активні військові дії в Чечні).

Репрезентативне дослідження національної самосвідомости росіян підтвердило попередню тенденцію: серед росіян, що неприязно ставляться до осіб іншої національности, майже три четверті – від 69% до 76% в різних регіонах відчувають антипатію власне до вихідців з Кавказу. Це дуже помітно на тлі зниження рівня антисемітизму (лише 5,6% петербуржців недоброзичливо висловились про євреїв). Власне, цей тип етнофобії має виключно політизований характер, явно сформований праворадикальною пресою. Гадаю, що зниження рівня цієї упереджености пов’язане не лише із зменшенням частки євреїв в населенні Росії внаслідок інтенсивної еміграції, але і з тим, що сьогодні на рівні масової свідомости образ традиційного етнічного ворога витісняється небезвідомою “особою кавказької національности”, яка викликає куди більше відчуження як абсолютний “чужак” на відміну від звичнішого і ближчого за культурою і способом життя єврея.

Характерно, що несприйняття викликають не окремі народи Кавказу, а властиво всі кавказці гамузом. Так, якщо чеченців не люблять 8,4% петербургців – носіїв негативних установок, азербайджанців – 8,3%, грузинів – 3,2%, вірмен – 3%, то загалом “особи кавказької національности” антипатичні 40,7% етнофобів.

Які ж риси характеру приписуються кавказцям? Мотиви неприязні респонденти формулювали самі, ми ж наведемо результати контент-аналізу висловлених суджень.

Загальну поведінку визначає нахабство (вседозволеність) і жорстокість (агресивність, ворожість) – ці риси надали своєму образу “ворога” 44,3% етнонегативістів. Кавказці ставляться до людей зверхньо – 24% і нахабно (безпардонні, безцеремонні, хами – 17%). Загалом найбільше названих респондентами якостей властиві не рисам характеру, а соціальній поведінці “чужака” з Кавказу:

це спекулянт і торгаш, який прагне нажитися “за наш рахунок”, йому притаманне користолюбство, розрахунок, впевненість, що все купується;

це карний злочинець, схильний до тероризму, бандитизму, до насильства, до збезчещення жінок;

це людина, яка з неповагою ставиться до “нас” – росіян (збагачується за наш рахунок, він – господар, а ти – раб), з презирством ставиться до людей іншої крові тощо.

Властиво, виходячи з намальованого портрета, носій негативного стереотипу відчуває себе беззахисною жертвою перед “чужаком”, поведінка якого інтерпретується як порушення загальноприйнятих норм, як маргінальність. Власне цим різняться етнофобії, зокрема, кавказофобії від агресивного націоналізму, котрий завжди має жорсткий, наступальний, а не захисний характер. Хочеться підкреслити, що кавказофобія – це установка властиво жертви, а не агресора.

Чималу роль у виникненні кавказофобії та етнічного негативізму загалом відіграла соціально-економічна криза, в умовах якої у виграші залишились найбільш підприємливі та соціально мобільні люди, до того ж “гонимі” з місць постійного проживання масовим безробіттям, різким падінням рівня життя, але, перш за все, міжетнічними конфліктами. Не випадково, наприклад, що кількість вірмен зросла у С.-Петербурзі після сумгаїтської трагедії, а азербайджанців після військових дій у Нагорному Карабасі.

Малий бізнес, а власне тут вихідці з Кавказу знаходять своє місце, мігруючи в російські міста, і без того слугує мішенню для критики і незадоволення населення кримінальністю цього середовища, обертається проти торговця-“чужака”, який “нас” в “нашому” місті ще й “оббирає”. Такий плин думок надзвичайно простий і зручний : оббирає не тому , що нечесний, а тому, що “не-наш”. Власне так і виглядає механізм формування етнічного негативізму. Підприємництво і мобільність вихідців з Кавказу дратують саме тому, що ці якості, як показують дані наших досліджень, не належать до модальної структури російського характеру.

Існують також і добре відомі психологам відмінності у побуті “північан” та “південців”: демонстраційний тип “південної” поведінки у стриманіших, з іншими культурними установками, росіян, для яких скромність все ще є нормою громадської поведінки, викликає мимовільну, часто неадекватну негативну реакцію (підвищене почуття гідности, властиве кавказцям, трактується як пихатість, а прояви південного темпераменту – як виклична поведінка, крикливість тощо).

Виходячи з даних наших етносоціальних досліджень, інтенсивність етнічних упереджень, в тому числі і кавказофобії, обумовлена такими характеристиками контактуючих етнічних груп і окремих їх представників:

1. Співвідношенням часток різних етнічних спільнот у загальному складі населення того чи іншого регіону. Коли знижується частка іноетнічних груп – етнофобія значно зменшується і має “фоновий” характер. Тому найменша кількість носіїв негативних етностереотипів виявилась у сибірському робітничому селищі Іжморка, де росіян 97%.

2. Типом поселення. У великих промислових центрах, перш за все у обох столицях, де етноконтактне середовище насиченіше, прояви різних етнофобій вірогідніші, ніж на периферії.

3. Соціальним статусом. Найнетерпиміші у міжетнічному плані особи з низьким рівнем прибутків і безробітні.

4. Рівнем освіти. У групах з вищим освітнім цензом етнічні зауваги слабші, аніж у групах з низьким рівнем освіти.

Але найзначнішим фактором виявився вік. Так, серед петербуржців старше 55 років неприязно ставляться до представників інших національностей лише 39%, серед молоді 18-25 років – 70,3%. Серед прихильників гасла “Росія – для росіян” (за всеросійським опитуванням його підтримує кожен п’ятий респондент) переважну більшість склала молодь 18-30 років.

Чому власне молодь нетерпиміша у сприйнятті людей “чужої” крові? Ми звикли думати, що молоді властиві чисто вікові, генераційні відносини, спільні цінності і єдиний спосіб життя, і тому молодіжна субкультура позаетнічна і наднаціональна.

В умовах розпаду СССР на тлі радикалізації міжнаціональних конфліктів етнічність як почуття приналежности до “кровної” групи стає самоцінністю, котра лише і може забезпечити психологічний захист у складних соціальних умовах. Молодь легше перетравлює національну фразеологію, ідентифікується в ній. Крім того, їй просто потрібна певна групова ідея, причому в силу особливостей юнацької психології люба ідея гіпертрофується і викривлюється.

Знову ж, юності властива установка на “свою” групу, “своїх” товаришів, які захистять. Молодші групи відзначає безкомпромісність поділу на “своїх” та “чужих”. Але власне цей поділ лежить в основі етнічної компліментарности, яка в радикальному варіанті і призводить до етнофобій і агресивного націоналізму. Ворогами стають люди чужої крові.

Кавказофобія, як вже зазначалось, по суті ситуативна, це не встановлене упередження, але молодість російського націоналізму є надзвичайно тривожним фактором, який ми відслідкували у дослідженні впливу етнічного фактору на масову свідомість росіян.

Виховання підростаючого покоління в дусі усвідомлення спільної історичної долі з усіма народами Росії і наших найближчих сусідів. формування толерантности до людей іншої культури, інших звичаїв і способу життя може стати першим кроком на шляху переборення хвороби етнофобії та агресивного націоналізму.

Переклав Юрій Бабік