ч
и
с
л
о

16

2000

Европа після виборів президента Росії

Програма Радіо Свобода Континент Европа [27-03-00]
Ведуча Єлена Коломійченко

У програмі беруть участь: кореспондент Радіо Свобода в Лондоні Наталія Голіцина, котра розмовляла з британською актрисою Ванессою Редґрейв, кореспондент Радіо Свобода в Парижі Дмітрій Савіцький і віденська журналістка Єлена Харітонова

Єлена Коломійченко:
Владімір Путін – колишній агент КҐБ, політик, який здобув популярність у зв'язку з війною в Чечні, котрий не оприлюднив напередодні виборів виразної економічної та політичної програми, став новим російським президентом. 52,5% росіян за попередніми даними віддали за нього голоси, біля 30% проголосували за комуніста Ґеннадія Зюґанова. Ліберальний демократ Ґріґорій Явлінський набрав ледве менше 6%. Як коментують вибори російського президента в Европі?

Відома англійська актриса Ванесса Редґрейв передала прем'єр-міністрові Великої Британії Тоні Блерові звернення вцілілих після добового бомбардування жителів чеченського села Ґехі-Чу, котрі вимагають припинити геноцид чеченського народу і вивести з Чечні російські війська. Поза тим, Редґрейв передала британському прем'єрові власний лист, у якому звинувачує Росію в порушенні підписаної нею ж Европейської конвенції прав людини. Знаменита британська актриса – член організації “Міжнародна кампанія за мир і громадянські права в Чечні”. У цю організацію, крім неї, входять: вдова академіка Сахарова Єлена Боннер, голова комісії в іноземних справах французького парламенту Джек Ланґ, німецький письменник Ґюнтер Ґрасс, низка відомих членів британського парламенту, впливові громадські діячі европейських країн. Звернення Ванесси Редґрейв до прем'єр-міністра Великої Британії викликало широкий резонанс у британській преса та у британської громадськості. З Ванессою Редґрейв розмовляє наш лондонський кореспондент Наталія Голіцина:

Наталія Голіцина:
Як до вас потрапило звертання 64-х жителів чеченського села Ґехі-Чу?

Ванесса Редґрейв:
Звертання було передано мені священиком Віктором Попковим, давнім другом Ах’яда Ідіґова – голови комісії з іноземних справ чеченського парламенту і представника президента Масхадова в Европейській Раді, в европейських країнах і США. Батько Віктора Попкова багато років прожив у Чечні ще до першої чеченської війни. Він був там у лютому цього року і відвідав село Ґехі-Чу відразу після того, як воно було практично повністю зруйноване внаслідок цілодобового бомбардування 6-го лютого.

Віктор Попков відзняв ці руйнування на відеоплівку і розподілив серед решти вцілілих гуманітарну допомогу, доставлену західними правозахисними і гуманітарними організаціями. Там він і зібрав свідчення очевидців не лише бомбардувань, але й репресій проти цивільного населення вже після бомбардувань. До речі, у цьому селі зібралося дуже багато біженців із Грозного. 64 мешканці цього села передали Попкову підписане ними звернення до президента США Клинтона, канцлера Німеччини Шрьодеру, президента Франції Ширака, прем'єра Великої Британії Тоні Блера, а також генсека ООН Кофі Аннана і голови ОБСЄ Джонсонові. Я попросила Попкова взяти участь у прес-конференції, яку наша організація під назвою “Міжнародна кампанія за мир і права людини в Чечні” провела в Лондоні. Там він і попросив мене передати це звертання чеченців до британського прем'єр-міністра.

Наталія Голіцина:
Наскільки мені відомо, ви передали британському прем'єрові не тільки звернення жителів села Ґехі-Чу, але й своє власне послання:

Ванесса Редґрейв:
Я написала лист панові Блеру, якого підписали також Ідіґов, Попков і два віце-голови Комісії з прав людини британського парламенту – Джеремі Корбін і сер Пітер Ллойд. У цьому листі ми просимо Тоні Блера розглянути докази юристів міжнародних правозахисних організацій, із якими ми працюємо, і котрі відзначають порушення Росією другої, третьої і п'ятої статей Европейської конвенції з прав людини, підписаної самої Росією.

Наталія Голіцина:
Чого ви і ваша організація жадаєте від західних урядів у зв'язку з Чечнею?

Ванесса Редґрейв:
Як на мене, західні уряди – якщо йдеться про західноевропейські країни і США, зокрема, і про мій власний уряд (я адже я британська громадянка) – повинні розглянути документи, запропоновані юристами міжнародних правозахисних організацій “Г’юман Райтс Вотч” і “Емнесті Інтернешнл”, які зібрали свідчення серйозних злочинів у Чечні і докази порушень російським урядом прав людини. Відповідно до міжнародних законів, такі порушення прав людини будь-яким урядом у будь-якій країні в усіх випадках не можуть вважатися внутрішньою справою цих країн.

Наталія Голіцина:
Чи значить це, що, на ваш погляд, Захід, зокрема, британський уряд, роблять надто мало для захисту прав людини в Чечні?

Ванесса Редґрейв:
Британський уряд вчинив серйозну помилку, коли його члени зустрілися з Владіміром Путіним безпосередньо перед президентськими виборами. Хотів він цього чи ні, але це було сприйнято як підтримка Путіна. На мій погляд, результати останньої сесії Ради Европи також виявилися, можливо, мимовільною підтримкою дій російського уряду в Чечні. Це дозволило урядові Росії посилити там жахливі репресії проти чеченського народу. Я б хотіла відзначити, що ці дії також порушують Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни, що передбачає покарання за геноцид.

Наталія Голіцина:
Розповідаючи по британському телебаченню про чеченське звертання, ви виступили на захист кореспондента Радіо Свобода Андрія Бабіцького.

Ванесса Редґрейв:
Прикметно, що в зверненні жителів села Ґехи-Чу в якості одного з їхніх закликів до західних урядів і ООН міститься вимога натиснути на російський уряд із метою припинити переслідування Андрія Бабіцького. І це при тому, що жителі села практично зневірилися в міжнародних законах і втратили надію на справедливість. Проте вони потребують притягнення до суду винних у злочинах, вчинених у Чечні. Вони також закликають західні уряди визнати легітимність їхнього президента Масхадова. Виступ чеченців на захист Андрія Бабіцького говорить про те, що мешканці Ґехі-Чу добре усвідомлять, яку важливу і потрібну роботу проводив Бабіцький; вони вимагають, щоб йому була надана негайна допомога.

Єлена Харітонова:
Всі новини про російські вибори австрійське телебачення передавало вчора під гаслом “Путін, хто ж іще”? – і присвятило їм у цілому п'ять годин свого найкращого недільного часу. Росія все ще залишається великою країною. У Відні це особливо почуваєш зараз, коли австрійців начебто б повинні хвилювати лише скеровані проти них санкції ЄС, Дотепер так воно і було. Повідомлення про російські вибори приходили сюди як морські хвилі на пісок. Докотилася, прошуміла, що Путін, якщо його виберуть, буде вирішувати свої проблеми поліцейськими методами, або що після його обрання на біржі очікується підйом цін на російські акції, і відразу висохла.

Аж раптом достоту в останні дні в газетах і на телебаченні з'явилася величезна кількість матеріалів про Росію, а з них склалася дивовижно чітка уява Путіна, або, точніше, австрійський варіант його легенди. Він настільки цілісний і конкретний, що майже до дрібниць повторюється в усіх – правих і лівих виданнях і телевипусках. Задля експерименту я спробувала зібрати з різних статей один текст із його портретом...

“Путін – це майбутній президент-розвідник або президент-шпигун, пишуть і так, і так. У нього невиразна фізіономія, холодні порожні очі, безбарвний голос, він низького непоказного зросту, і як це буває з низькорослими, безмежно самолюбний і спраглий влади. Він ще достатньо молодий, енергійний. Спортивний, володіє дзюдо і, як і належиться агентові КҐБ, не тільки влучно стріляє, але й володіє технікою вербування людських душ і умінням прибирати різних парсун. Завдяки своїм друзям в органах він усе про усіх знає. А про нього самому нічого не відомо. Хоча, у душі ця металева людина радше за все сталініст, звичайно, сталініст, не може не бути сталіністом... Він стане повновладним царем – "Владіміром Залізним". Він буде й далі розхвалювати свої жахливі перемоги в Чечні або деінде і нагадувати, що Росія – велика ядерна держава. При ньому радше за все, повернеться багато чого зі старих совєцьких порядків...”

Тільки в статтях, присвячених бізнесові, вчуваються й інші прогнози та барви. Хтось пише про початок промислового зростання в Росії, хтось – про приватизацію, "яка там зайшла так далеко, що вже ніякий Путін при всьому бажанні її не скасує". Банк "Райфайзен" сподівається на більш передбачуваний і конструктивний лад, при якому йому легше буде вкладати в Росію гроші. Бізнесмени – тверезі люди, але вони, як тут кажуть, оптимісти і спеціально намагаються не тягти минуле в майбутнє.

Я запитала знайому медсестру Керстін: чим є для неї Росія, що перше спадає на гадку при цьому слові. Вона примружила очі і відповіла: "Бабуся в пуховій хустці, сніг за вікном... І ще – солдати, вагони, червоні зірки, вусатий Сталін на портреті…" Керстін сорок два, ні радянської комендатури, ні площі Сталіна в центрі Відня вона не застала – народилася пізніше. Але першим в її уяві виринув саме такий, збережений в колективній пам’яті австрійців образ.

У одній із статей про російські вибори, начитавшись про Сталіна, "охоронці постійно відтискують Путіна від народу, який напирає з усіх боків". Австрійський журналіст із своїм життєвим досвідом просто не знає, що Сталін ніколи не ходив через юрбу, та й Брежнєв теж. Це почалося з Горбачова, охоронці якого переймали досвід вже в американців.

І ще одна легенда про Путіну. Росіяни сказали, що в Москві є церква, де Путін під Різдво вперше стояв і хрестився на очах у телекамер, а австрійська журналістка зрозуміла, що Путін у цій церкві хрестився в сенсі "прийняв хрищення". І вона змайструвала телефільм, де невіруючий чекіст Путін, аби сподобатися виборцям, приймає на очах у всіх православ'я. Ось – дзвони, що дзвонили в момент його хрищення, а ось і він сам непевною рукою вчиться хрестити лоба...

Звичайно, якщо ця журналістка була ретельнішою, вона б відчула щось не те, поцікавилася і дізналася про розказану в нещодавно опублікованій у Москві книзі про Путіну романтичну історію про його таємне хрищення в дитинстві, про віруючу маму, про матусин хрестик.

"Я через ці вибори тепер півроку в Москву не поїду, боюся розсваритися з усіма своїми друзями, – сказала моя стара приятелька, перекладачка російської класики Маріон. – Вони всі наче з глузду посходили. Кому не подзвоню, збираються голосувати за Путіна, і розповідають мені про нього якісь зворушливі історії".

Єлена Коломійченко:
З оглядом свіжих европейських газет про російські вибори з Парижа вас ознайомить Дмітрій Савіцький:

Дмітрій Савіцький:
"Росія Путіна пропонує Заходу не надто багато вигод"; "Перебудувати Росію"; "Люди Путіна – невідомі із секретних служб"; "Людина, котра стане царем"; "Зважуючи сценарії Путіна"; "Небезпечна людина – Путін"; "З Путіним буде нелегко": – одноманітний потік газетних і журнальних заголовків доводить: Путін не тільки росіян переконав, що в них немає вибору, але й Захід. Він же, судячи зі змісту статей, змусив їх думати, наче він загадка, що його плани – будуть несподіванкою, що, принаймні, плани ці в нього є.

У Парижі, Лондоні, Римі, Мадриді, Брюсселі або Берліні прекрасно знають: вибори частіше усього будуються на контрасті. Стомившись від демагогії правих, голосують за демагогію лівих. Стомившись від президента, що грає на акордеоні й обідає зі сміттярами, обирають президента, що за життя, із трояндою в руці і під Дев'яту Бетовена, входить у найсвятіше – Пантеон, натякаючи на свою приналежність до вічності, а заодно й на мегаломанію: Єльцин і Путін розіграли цю переміну, цей контрастний цирковий трюк – удвох. Товстий і худий, старий і молодий, втомлений і надбадьорий, вічно-п’янезний і вічний-тверезий, недоріка і говорить без підказки, спотикається на рівному місці і літає на винищувачі... і так далі. Не відходячи від кремлівської ятки виборець міг здати потьмянілу розтріскану мотрійку Єльцина й одержати замість неї блискучу – Путіна. Причому – із тим самим довгожданим сюрпризом: мотрійка Путіна не відчиняється, що усередині – невідомо!

Чи є що усередині – теж невідомо!

Отож, вибори, насправді, відбулися не вчора, а в переддень Нового Року. І обирав не російський народ, а пан президент Єльцин. Причому традиція передачі кремлівської влади, традиція часів довиборних, збереглася. За Путіна країна повинна дякувати – Єльцинові: що, втім, вона й робить.

Тому не зовсім зрозумілий увесь цей галас, усі ці горезвісні заходи, плакатики, телеролики, гасла та інші атрибути обману. Путін цілком розсудливо не брав участі в цьому карнавалі; він чудово знав, що ніякої такої виборчої кампанії немає; як немає і ніяких виборів. Це в старі часи треба було напружуватися і займатися масовим гіпнозом. Нині усе переведено на самообслуговування. Достатньо сильно налякати юрбу, щоб вона забажала зменшення напруги і страху, і погодилася на будь-які методи – на будь-який порядок, що хоч щось зрушить у системі устояного нещастя.

У тому й сенс юрби; так вона мислить і почуває, поки не розпадеться на індивідуумів. На особистості. А це й є перехід до іншого суспільства. До суспільства, що складається з окремих людей. Вся проблема сучасної Росії міститься саме тут: ким бути – юрбою чи набором особистостей? У юрбу особистостей перетворюють соціальна і політична бурі. Але чим більше в людей досвіду відстоювання свого, особистого, чим безкомпромісніше людина звикає боротися за себе, а не за юрбу собі подібних, тим важче її знеособити. Юрба кориться вся гуртом. Людина вибирає. Потрібний клімат негоди і насильства для того, аби людина зламалася і погодилася стати юрбою. Росія занадто довго була юрбою – "Союзом Нерушимых". Лише в країнах із багатолітньою традицією поваги до особистості людина пручається перетворенню в юрбу. Та й то не завжди. Згадаймо Німеччину Гітлера…

Але на питанні особистості, до речі, і засвітився колишній в.о. С юрбою було все ясно. Але не з індивідами. До них треба було застосовувати старі прийоми, які настільки помітні, настільки впадають в око, настільки звичні для фахівців. Саме справа Бабіцького висвітила цей контраст: повернення (нівелювання) громадської думки до думки юрби; і відродження небезпеки виступати проти думки, як юрби, так і влади. Тобто – відкат у доперестроєчні часи.

Чи є в Путіна справжня програма, чи є в мотрійки що-небудь усередині – ми дізнаємося вже сьогодні. Поки що відзначимо лише веселий цинізм діаспори західних підприємців у Москві. Один із цих бізнесменів сказав сьогодні журналістові "ВВС", що коли Путін – російський Піночет, то це добре, це "необхідне зло".

Серед паперового обвалу коментарів і прогнозів відзначу наприкінці лише один, французького історика і головного редактора щотижневика "Курье Антернасьональ" Александра Адлера. Він вважає, що інтереси Путіна будуть скеровані водночас на Берлін і Пекін; Польщу і Туреччину, і що Україна так само перебуватиме в центрі його "ближньої" політики.

У будь-якому випадку, якщо перші кроки нового президента не будуть відволікаючим маневром, ми незабаром дізнаємося, кого нам подарував, забезпечивши собі, як він вважає, спокійну старість, Єльцин.

© 2000 Радіо Свобода / Радіо Вільна Европа, Інк.