ч
и
с
л
о

16

2000

Світлана Марінцова

Справа Піночета як камінь спотикання для міжнародного права

Хто б міг очікувати, що це таки станеться? Що батька й автора чилійського вільноринкового “економічного дива”, переможця у війні проти соціалізму, генерала Авґусто Піночета Уґарте очікуватимуть не захоплені оплески впливових політиків, а слідчий лист Інтерполу та осуд світової громадськості?

У військовій академії Сантьяґо (Чилі), де Авґусто та троє його товаришів-генералів свого часу плекали мрії про “новий порядок” у Чилі, який розквітнув у вигляді нової військової хунти 11 вересня 1973 р., експонується постійно діюча виставка розмаїтих почесних медалей, стрічок та грамот, подарованих генералові Піночету на згадку про той пам’ятний вересневий день. Більшість цих подарунків Піночет отримав від інших диктаторів, як-от, Чан Кайшека, генерала Рафаеля Відели, генерала Альфредо Стресснера тощо. Одна з почесних бронзових меморіальних дошок, презентованих Світовою Антикомуністичною Лігою, вітає колишнього диктатора із “остаточним знищенням комунізму в Чилі”. Для стороннього спостерігача ця виставка —лише свідчення статусу міжнародного парії, проте, вона яскраво демонструє, що “рятівником” Чилі генерала вважають насамперед ультраконсервативні військові цієї країни. Вони навіть надали йому почесний титул “Пожиттєвого Головнокомандувача”, коли 25 квітня 1998 р. той нарешті пішов у відставку.

Напевне, чилійські військові, які здавна ведуть боротьбу з цивільними урядами країни, вважають, нібито знищення Президента Сальвадора Альєнде Ґассенса та “війна проти підривних елементів”, жертвами якої стали близько 3500 осіб (більшість з яких — цивільні особи, катовані перед смертю), — найбільша перемога за останні сто років.

Те, що сталося у Чилі за часи правління Піночета Уґарте, викликає безліч запитань, на які до останнього часу ніхто не змусив відповісти колишнього диктатора. За 10 років демократичного правління у Чилі, завдяки Конституції, яка дозволила йому, Піночетові (а не Президенту країни), назвати свого військового наступника та зайняти пожиттєву невиборну посаду сенатора, генерал не лише спромігся уникнути відповідальності за свої злочини, але й отримати статус легітимного політика. Частина політичної еліти й надалі захоплюється його режимом “залізної руки”. Про жертви не йдеться. Улюблене прислів’я іншого диктатора всіх часів і народів: “Ліс рубають – тріски летять”, очевидно, виправдовує брак будь-яких сантиментів, коли справа торкається політичних інтересів.

Піночет і зараз не втратив нічого із знайомого нам з дитинства іміджу, який асоціювався з військовими репресіями у Латинській Америці: важке підборіддя, вицвілі блакитні очі за (колись темними) окулярами, знамениті вусики. Хіба що рухи стали менш впевненими. Та ця ілюзія зникає, варто іноземним журналістам спитати про оті 3500 осіб, яких його режим катував, вбивав та викрадав. Він, як правило, вдається до контратак, захищаючи власну політику необхідністю війни проти “комуністичної герильї”. Відтак, іміджмейкери та найближчі радники коментують ці відповіді: генералові важко втямити саму проблему прав людини. Він мислить як військовик і відповідає на напад нападом. Так постає образ Піночета Уґарте як жорсткого, але чесного старого вояка, єдиний злочин котрого полягає у тому, що він ніяк не второпає гарних слів із сучасного політичного лексикону.

З одного боку — у цьому є частина правди. Піночет Уґарте дійсно мислить лише як військовий і не відчуває жодних докорів сумління щодо жертв військового режиму, якихось там марксистів, ворогів народу, котрих він знищував задля захисту батьківщини — Чилі. Проте він потроху починає усвідомлювати, що його уряд скоїв злочини, які виходять поза межі вислову “порушення”, і за які він боїться бути притягнутим до відповідальності. Нерозв’язана “проблема прав людини” стала дамокловим мечем майбутньої долі екс-диктатора. Варто було генералові піти у відставку з посади головнокомандувача Чилі, варто було зняти військовий мундир, як відбулося дев’ять спроб завести проти нього різні кримінальні справи, і це незважаючи на його сенаторський імунітет, на амністію 1978 р., покликану захистити військових від переслідувань за порушення прав людини – минуле все ще чигає на нього.

У серпні 1998 р. Піночет зробив широкий політичний жест, який, з його точки зору, знаменував прагнення до примирення. Він погодився скасувати свято 11 Вересня, яке традиційно відзначали військові на честь перемоги над Президентом Сальвадором Альєнде Ґассенсом. Це дало генералові змогу заявити про те, що він увесь час намагається робити кроки назустріч опозиції, але не бачить подібних зусиль з протилежного боку. Насправді ж, цей акт був ще однією спробою Піночета спрямувати усю енергію та політичний авторитет для захисту своєї особи і свого оточення від будь-якого покарання за минуле.

І от, сталося. У вересні 1998 р. Піночет з’явився у Лондоні разом з дочкою. Це був візит інкогніто, принаймні без звичних фанфар; його метою було медичне обстеження. Однак і там, у п’ятизірковому готелі Інтерконтиненталь, його знайшли журналісти і почали розпитувати, чи генерал після свого повернення до Чилі й далі гальмуватиме спроби розслідування порушень прав людини за часів його правління. Генерал роздратовано запевняв, що усе, чого він хоче від життя, — це “покласти край цим правозахисним розслідуванням, але ж ні, вони увесь час повертаються до того самого, увесь час до того самого!” Генералові було від чого дратуватися. У ці дні по Чилі розійшлася інформація про додаткове розслідування загибелі чотирьох чилійців після замаху на генерала, і було з’ясовано, що вони були вбиті, а не загинули під час сутички. Дочка Піночета серйозно стурбувалася перспективою, що батькові доведеться постати перед судом. Та вона навіть не могла уявити собі, що це може трапитися вже в Лондоні.

У жовтні 1998 р. Піночета наздогнав слідчий лист Інтерполу, надісланий іспанським суддею Балтазаром Ґарсоном, де містилася вимога екстрадиції генерала до Іспанії за звинуваченнями у тортурах та вбивствах громадян Іспанії у період його правління. Цей факт, а також арешт 17 жовтня 1998 р. Піночета у лондонській резиденції, де він мешкав (оплата за проживання під арештом здійснювалася за рахунок самого генерала), призвів до того, що проблема міжнародної справедливості та покарання за злочини проти людства привернула до себе безпрецедентну увагу ЗМІ, а відтак потрапила на шпальти всіх світових інформаційних видань.

Історії тисяч людей, жертв тортур, убивств та “зникнень” у часи правління військових у Чилі, знову стали гарячою темою для обговорення. Впливові друзі Піночета у США та Великій Британії, особливо Марґарет Тетчер, які свого часу підтримували його морально, матеріально й військово, хоч і були заскочені інцидентом, одразу ж перейшли у наступ. Вони оголосили, що Піночет не порушив жодного закону Великої Британії, що він має імунітет проти будь-яких судових переслідувань як колишній глава держави, а усі спроби кинути його за ґрати є “міжнародною змовою лівих”. Під тиском арґументів про те, що справа Піночета має не юридичний, а лише політичний характер, що Міжнародна Амністія (яка була серед перших організацій, які підтримали звинувачення проти Піночета) упереджено ставиться до діяльності генерала, Верховний Суд Великої Британії своїм рішенням підтвердив імунітет Піночета і поставив під сумнів законність затримання та арешту генерала.

Це рішення викликало обурення серед міжнародних правозахисних кіл, особливо в Комітеті ООН проти тортур. Голова Комітету Пітер Барнс, коментуючи рішення Верховного Суду Великої Британії, заявив з цього приводу: “Це виглядає так, що й Гітлер, якби він спромігся втекти до Великої Британії після Другої Світової війни, за англійським законодавством міг би насолоджуватися безкарністю, і ніхто не смів би зачепити його, позаяк він не порушив законів цієї країни”.

Тиск громадської думки призвів до того, що у тому ж листопаді 1998 р. Палата Лордів Великої Британії відмовила Піночетові в імунітеті на підставі екс-президентства, але, не бажаючи втягуватися у суперечку із захисниками генерала з політичних кіл, винесла Соломонове рішення про можливість пізнішого розгляду справи і надання йому імунітету на інших засадах.

Якраз навесні 1999 р. Комітет з прав людини ООН у Нью-Йорку розпочав публічний розгляд порушень Чилі Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, і в березні 1999 р. Палата Лордів змушена була ще раз підтвердити свої рішення, але знайшла деякі процедурні перепони у законі про екстрадицію щодо притягнення Піночета до відповідальності.

Проти генерала спрацювала Конвенція ООН щодо тортур, за якою навіть один-єдиний факт тортур відкриває шлях кримінальному переслідуванню. Велика Британія, як держава-учасниця цієї Конвенції, зобов’язана видавати будь-кого, звинуваченого у тортурах, або судити його на власній території, опинилася у скрутному становищі. Якби насправді усе вирішував закон, а не політика, генералові було б непереливки. Адже, хоча особисто він не брав участі у тортурах і вбивствах, навіть для Палати Лордів не підлягало обговоренню те, що упродовж усього періоду піночетівського режиму у Чилі за повною згодою диктатора відбувалися широкомасштабні варварські злочинні дії.

Проте, Конвенція проти тортур була ратифікована Великою Британією лише у 1988 р., і Палата Лордів під цим формальним приводом відмовилася видавати Піночета на підставі будь-яких свідчень про тортури, що траплялися до 1988 р. Фактів, однак, вистачало. Іспанський обвинувач Піночета Балтазар Ґарсон оприлюднив історію катування електрошоком 17-річного хлопця Маркоса Кесада Янеса, активіста опозиційної Демократичної партії у червні 1989 р. Хлопець помер від тортур через кілька годин після арешту.

Цей начебто формальний привід для видачі також викликав бурхливу дискусію у політичних колах. Для певної частини політиків гра не вартувала свічок – один-єдиний доведений факт тортур був для них “занадто недостатнім” для судового процесу. Для інших навіть факт страждання однієї людини, кров однієї жертви вимагали такого ж справедливого покарання, як і страждання тисяч. Голоси правозахисників, що закликали : “Хай усе вирішує суд!” ставали дедалі гучнішими.

За допомогою Міжнародної Амністії та інших правозахисних організацій було виявлено ще принаймні 42 випадки тортур у Чилі після 29 вересня 1988 р. Поступово ставало зрозумілим, що смерть 17-річного Маркоса була не винятком, а виявом політики військового уряду Чилі, який продовжував систематично катувати жінок, дітей і чоловіків і після 1988 р. аж до закінчення періоду правління Піночета.

Особою, якій судилося вирішити долю Піночета, став не суддя, а, як це нерідко трапляється, державний службовець – Міністр Внутрішніх Справ Великої Британії Джек Стро. Саме від нього залежало, чи повернеться Піночет на батьківщину неушкодженим. Джек Стро намагався балансувати між захисниками Піночета і захисниками прав людини, однак прихиляючись серцем до перших. Він то дозволяв продовжити юридичні процедури, які могли призвести до екстрадиції Генерала, то призупиняв їх.

Коли справи починали виглядати для Піночета вже зовсім погано, як, наприклад, у жовтні 1999 р., політичні друзі Піночета втручалися у справу безпосередньо. Марґарет Тетчер оголосила справжній хрестовий похід на захист колеги, і всюди з пафосом називала його “політичним в’язнем”. Але цей аргумент несерйозний: проти Піночета не було висунуто жодного політичного звинувачення, а звинувачення у тортурах навіть при шаленому бажанні не можна вважати політичним. З вимогою видачі Піночета виступили, окрім Іспанії, Бельгія, Франція та Швейцарія. У відповідь адвокати Піночета подавали апеляцію за апеляцією проти рішення Палати Лордів про відсутність у генерала права на імунітет.

Зміст інциденту з імунітетом Піночета очевидний: з’ясувалося, що лише звичайним людям не дозволено вбивати і катувати, а главам держав можна все, що права людини є для багатих північних країн гаслом, яке витягується на світ Божий лише для осуду політичних опонентів, але самі вони не збираються дотримуватися цього принципу. Цей пункт став каменем спотикання для міжнародного права та “західної демократії”. Справа Піночета виявилася наче випробуванням для міжнародної спільноти: чи заступиться вона за тисячі чилійських жертв та їхніх близьких, а чи дасть зрозуміти іншим диктаторам, що тортури, буває, минають безкарно? Лише справедливий суд міг вирішити, чи винний Піночет у висунутих проти нього звинуваченнях. Якби не політичне втручання у юридичні процедури, жертви та їхні родичі ще могли б сподіватися на перемогу справедливості. Однак, занадто багато політичних діячів не бажали, аби цей суд колись відбувся, побоюючись, що він може перетворитися на суд і над ними.

Черговою і найдієвішою “відмазкою” Піночета від судового процесу став стан його здоров’я. Міністр Внутрішніх Справ Великої Британії Джек Стро використав усі можливі й неможливі юридичні зачіпки для того, щоб оголосити генерала недієздатним. У січні 2000 р. з’явилися “висновки медичних експертів” (які, до речі, упродовж місяця не були доступні громадськості), що начебто Піночет перебуває у “поганій ментальній кондиції” і занадто хворий, аби витримати суд і екстрадицію. Джек Стро заявив, що негуманно піддавати такому випробуванню “стару і хвору людину”, отож, про видачу його Іспанії не може бути й мови. Тепер перед телекамерами генерал показувався виключно в інвалідному возику.

Упродовж січня – початку лютого 2000 р. Велика Британія кипіла від бурхливих дебатів на тему, чи законно була застосована Джеком Стро процедура виявлення непідсудності генерала. Шість найвідоміших правозахисних організацій засумнівалися у справедливості цієї процедури. Верховний Суд довго відмовляв їм у юридичному розслідуванні з цього приводу, проте, нарешті погодився оприлюднити висновки медекспертів для країн, які вимагали видачі Піночета.

Уряд Іспанії, очевидно, вже давно хотів гідно залишити поле битви, отож, ще раніше вдовольнився формальною підставою поганого стану здоров’я генерала і відмовився підтримати вимогу Балтазара Ґарсона про перегляд рішення Джека Стро у судовому порядку.

Щоправда, решта чотири країни почали ставити доволі незручні запитання з приводу висновків медекспертів. Якби Джек Стро не зупинив процедуру видачі, справу автоматично почала б заслуховувати Верховний Суд Великої Британії, і рішення про підсудність чи непідсудність Піночета могло б бути винесене там. Однак, Джек Стро зупинив процедуру. Правосуддя знову виявилося прислужницею політики. Країни, які вимагали видачі, не стали сваритися з Міністром Внутрішніх Справ Великої Британії і піддавати сумніву його рішення.

Вдома, у Чилі, “рідні стіни” допомогли генералові аж так, що він бадьоро зіскочив з інвалідного візка і цілком пристойно пройшов повз шереги вояків, які виструнчилися для привітання.

Невдовзі Джека Стро викликали на парламентські слухання, де було поставлено під сумнів правдивість висновків експертів, на які він посилався, відпускаючи Піночета.

Невже пташка випурхнула, і міжнародне право отримало ляпаса? Відповідь на це питання неоднозначна. Рішення відпустити Піночета, як ми бачили, було не юридичним, а політичним, або, як елегантно висловився Джек Стро, “квазі-юридичним”.

Головна мета міжнародного права — забезпечення справедливості для жертв, а не недопущення повернення Піночета додому за будь-яку ціну. Чи постане врешті Піночет у Чилі перед судом за злочини проти людства, чи ні, його арешт у Лондоні був драматичною подією історичного масштабу. Спроба засудити підстаркуватого тирана, навіть невдала, все ж дала зрозуміти усьому світові, що плата за знищені людські життя має бути великою і для “видатного борця з комунізмом”, а часи безкарності можуть швидко скінчитися також і для тих, хто бажав би насолоджуватися ними вічно. А найголовніше, що главу держави можна заарештувати і засудити, як звичайного смертного. І цього досягнення не перекреслити рішенням Джека Стро.

З іншого боку, справа Піночета довела подвійні моральні стандарти “демократичних” держав. Гайдер в Австрії наразі не скоїв жодного злочину, однак прихід його партії до влади в урядовій коаліції викликав жорстку реакцію та різкі політичні жести з боку тих самих політиків, котрі горою стояли за Піночета, хоча на його руках кров понад 3500 жертв. Ті ж політики, які кричать про осуд комунізму, спокійно співпрацюють з Китаєм, де комуністичний режим продовжує збирати мільйонні “врожаї скорботи”, і не вважають це проблемою. Може, політичний істеблішмент усіх країн лише бавиться у “праві” й “ліві” ігри, нехтуючи страждання реальних жертв і необхідністю карати реальних злочинців. Та міжнародна стіна захисту наділених владою злочинців, яку цей істеблішмент зводив роками, захиталася у ніч на 17 жовтня 1998 р. І це породжує надію.

Одного разу Піночет, свідомо будуючи власний позитивний образ, заявив журналістам, що ніколи не був справжнім диктатором, а лише вчився цього мистецтва. Він і не прагнув стати справжнім диктатором, додав генерал, оскільки з історії знав, що диктаторів завжди чекає сумний кінець. Добре, що він це усвідомлює. Але Піночет, вочевидь, ніколи не зрозуміє, що саме його арешт і все ще можливий судовий процес над ним за злочини проти людства є найкращим шансом Чилі на справжнє національне примирення і краще майбутнє. У випадку з Чилі переможців мають судити за нелюдські злочини, а не за те, що їм вдалося досягти успіху в інформаційній війні, де заперечувалося існування “переможених” (“зниклих”, катованих, заляканих) задля прагматичного пакту про “примирення”, який дозволив саме Піночетові, а не переможеним, спокійно зітхнути.

Навряд чи ця історія чогось навчила Піночета. Він будь-що відмовлятиметься змиритися з необхідністю відповісти за те, що він і його підлеглі робили під час “війни з комуністами”, за яку він отримав так багато нагород. Піночет часто любить поговорити про своє обожнення таких історичних осіб, як римські імператори. Можливо, він вважає, що колись у далекому майбутньому підручники історії прирівняють його до них. Та він не розуміє того, що доба імперій завершується, а ми спробуємо не дозволити сучасним деспотам написати історію власноруч.

У статті використані матеріали з книги Джона Лі Андерсона Піночет: Генерал у лабіринті та матеріали Міжнародної Амністії