ч
и
с
л
о

16

2000

Тарас Батенко

Права і ліва ідеї в СНД

(політологічні рефлексії з приводу торжества правої ідеї на постсовєцькому просторі)

© Батенко Т., 2000

Україна: парламентська хвороба правої

Упродовж десяти останніх років український парламент постійно доводив здатність видозмінювати своє ідеологічне обличчя. У такій видозміні часом траплялося більше хамелеонівського, аніж органічного. Здатність змінювати ідеологічне забарвлення під впливом зовнішніх чинників у 1990-91 роках ще можна зрозуміти і логічно пояснити. Але витлумачити зміну такого забарвлення нині – куди важче. Тож низка депутатів, у тому числі й партійних фракцій у Верховній Раді 14 скликання, навіть не намагалися наголошувати на своєму ідеологічному самоствердженні. Модою стала деідеологізація та відмова від опозиційної діяльности.

Зі штучним конституюванням на початку 2000 р. парламентської більшости набирає нового звучання права ідея. “Більшість” врешті усвідомила свою антилівизну, а водночас скороспілу правизну.

Правими стали не лише ті, хто ідентифікував себе як лівоцентристи, а й не менш загадкові в ідеологічному плані центристи. Їхнім найбільшим ідеологом у парламенті є нинішній заступник голови Верховної Ради України Степан Гавриш. Свого часу також намагався ідеологізувати поняття “центризм” ще один народний депутат – Артур Білоус.

Однак саме С.Гавриш обґрунтував це поняття як єдине гідне для наслідування у парламентській залі. Найпомітнішим у цьому плані є його стаття “Політика центризму – це єдина альтернатива диктатурі цинічної влади”, котру він опублікував наприкінці 1998 р. у тоді ще не вельми опозиційній газеті “День”. Так центризм почав ще більше асоціюватися з політичним прислужництвом режимові. Утім С.Гавриш марно намагався переконати політологів у тому, що центризм є політичною ідеологією. Центризм – це радше розташування місця вашого сидіння у певному політичному просторі.

Українська парламентська права надто скороспіла. Вона може виявитися звичайнісінькою “дитячою хворобою”, якою варто перехворіти, аби відстояти свою леґітимність перед лівою меншістю. Тож з часом ми знову можемо побачити ідеологічно безликих, конформних політиків-прагматиків, для яких ідея правизни вимірюватиметься політичною кон’юнктурою.

Праві поза парламентом знекровлені організаційно, руїною постає перед нами старий феномен “націонал-демократії”. Традиційні праві в Україні не впливають хоч якось на процес прийняття політичних рішень а, отже й не відіграють помітної ролі у політичному процесі загалом. Апріорі вони здатні ідеологічно приваблювати. Шкода лише, що такий ідеологічний магнетизм розповсюджується не стільки на виборців, скільки на вузьке коло дослідників, які зазвичай відводять українським позапарламентським правам місце “десь за Парнасом”, місце, яке не визначає реального політичного поступу.

Росія: червоно-коричневий двоколір

Права ідея у Росії, як і в деяких колишніх республіках СРСР, має лівацький ухил. “Наше дєло правоє”, не в сенсі переконання, а в сенсі орієнтації на певний кут, стало збірним ідеологічним гаслом для багатьох політичних структур. У Росії, як ніде, права і ліва ідея мають низку спільних ознак і на практиці обертаються тоталітаризмом.

Алєксєй Подберьозкін, у минулому один з ідеологів КПРФ, а нині лідер правого об’єднання Духовное наследие свого часу запропонував для загального вжитку мало не класичну фразу: “Лівіше чи правіше – це невірний кут зору на партію. Партія може бути мудрішою чи дурнішою”. Якщо визначати російську праву за ступенем політичної доцільности (політичного прагматизму), то нинішня КПРФ мала б мати стяг багатоколірний – щонайменше червоно-коричневий двоколір. КПРФ деякі політологи нині схильні розглядати як “націоналістичну опозицію” (не в останню чергу приводом до цього було незасудження лідерами КПРФ антисемітських виступів у Державній Думі депутата від цієї партії А. Макашова; співпраця лідера КПРФ Г. Зюґанова з організаціями націоналістичного, а то й відверто шовіністичного спрямування, за його власним висловом, “з помірковано-освіченими та національними патріотами”). З боку російських “червоно-коричневих”, котрі іменують себе “революційною опозицією” (Е. Лімонов, А. Баркашов, А. Дуґін, Є. Лєтов і ін.) часто вживаним є термін “псевдоопозиція”, якою вони періодично винагороджують “братів” на правому фланзі та опонентів на лівому.

Чи є праві у Росії реальною політичною опозицією? У цьому можна сумніватися, адже правизна завжди виконувала у Росії функцію ідеологічного цементування держави-імперії. Навіть “м’які” праві у Державній Думі (“Союз правых сил”) через політичну кон’юнктуру зробили ставку у президентських виборах на Владіміра Путіна. Досі незаплямованими владою залишаються представники партії “Яблоко”, яку усе ж не можна беззастережно віднести до правого табору. Ще раз зауважимо, що у Росії є чимало точок перетину правої та лівої ідей. У Росії по суті не доводиться говорити про незайманість правої ідеї лівою. ХХ століття, за визнанням деяких вітчизняних нонконформістів, – є лівим століттям. Однак ліва Росія фактично залишилася в стороні від лівої дискусії у Европі, вона відгородилася свого часу від впливів сюрреалізму, екзистенціалізму тощо. Ліві інтелектуали та ліві практики постійно перепліталися з правими (хоч, досягаючи критичної межі, намагалися відмежуватися один від одного). Прикладом може слугувати інтелектуальна спорідненість лідера націонал-більшовиків Едуарда Лімонова з ідеологом правих Александром Дуґіним. Звичайно, відбувається розмежування лівого від правого. Але скільки цих “чистих” правих титанів думки у Росії? Зураб Церетелі (архітектор і бізнесмен), Нікіта Міхалков (режисер), Александр Солженіцин (“честь і сумління епохи”), Валєнтін Распутін (письменник і публіцист), Ілья Ґлазунов (педагог і портретист), В’ячеслав Кликов (скульптор і монархіст). Продовжіть цей ряд…

Нове дихання права ідея може отримати з обранням Владіміра Путіна Президентом Російської Федерації. На парламентських виборах 1999 р. В.Путін зробив ставку на виборче об’єднання “Медведь” (лідер цього блоку Сєрґєй Шойґу пишався тим, що “Медведь” є позаідеологічним утворенням). Номенклатура у Росії загалом, чи будь-де на постсовєцьких “угіддях” перебуває поза виразним ідеологічним контекстом, тому в полеміці і в процесі ідеологічної самоідентифікації (“праві” чи “ліві”) не бере активної участи або взагалі від цього усувається. Однак, В.Путін мав би розуміти, що реанімація Росії як централізованої держави зі збереженням основ федералістської держави (така собі пародія на демократичний централізм) неможлива без чергової ін’єкції у масову свідомість російської національної ідеї. Тож ідея правизни є надзвичайно актуальною для новообраного президента. В.Путін має шанс стати “карикатурним Петром І”, однак стати таким йому допоможе не черговий Церетелі, що “наваяє” чергову скульптурну потвору, а саме модерна права ідеологія, якою буде озброєна стара адміністративна машина. У цьому ми вбачаємо небезпеку для всього постсовєцького простору.

Білорусь: право-лівацька бравада

Диктаторсько-олігархічна республіка Білорусь є яскравим та винятковим прикладом протистояння між правим президентом та правими опозиційними партіями у Европі. Олігархізм взагалі явище майже виключно праве, тож режим Александра Лукашенкі є вочевидь самобутнім правим феноменом. Наше визначення А.Лукашенкі як правого може викликати застереження у політологів, які радше називатимуть такий режим ні правим, ані лівим, а такою собі “право-лівацькою бравадою”. Чіткій ідеологічній ідентифікації Білорусі заважає російський фактор. А.Лукашенка розуміє, що ізоляціонізм згубний для його режиму і “заручини” з Москвою є певною формою, синонімом політичного самовиживання. Без Москви чи за відсутности Москви такий режим скоріш за все поповнив би перелік класичних правих диктаторських режимів у Европі.

Серед правого опозиційного спектру у Білорусі найпомітніше вирізняється Білоруський народний фронт (міжнародне співтовариство періодично хвилює своїми виступами колишній лідер БНФ Зенон Пазняк, який постійно змушений перебувати в еміґрації). За умов політичного утиску права опозиція у республіці здебільшого виконує функції правозахисних організацій і може легко знаходити контакт з опозиційними режимові лівими угрупованнями.

Молдова: толерантність правої опозиції

У Молдові провідне (якщо не монополістичне) становище у правому таборі утримує екс-президент республіки Мірча Снєгур, який очолює “Партію за відродження та згоду”. Упродовж кількох останніх років (власне, після 1996 р., коли президентом став лівоцентрист Петру Лучинський) Мірча Снєгур залишається головним опозиційним лідером у країні. Не так давно він зробив заяву про намір ще раз балотуватися на президентський пост. Хоча, як стверджують аналітики, головну конкуренцію президентові-консолідаторові можуть скласти на цьогорічних президентських виборах не праві кандидати (навіть не екс-президент), а лідер Партії комуністів Молдови Володомир Воронін.

Надмірна правизна з яскравими домішками прорумунської орієнтації допровадила у 1996 р. президента М.Снєгура до поразки. Президент П.Лучинський не став правим, але як майстер компромісу, він уміло балансує між “лівими” та “правими”, відіграючи роль справжнього арбітра між представниками різних ідеологічних спрямувань. Правизна у Молдові апріорно розмита прорумунською орієнтацією. Однак П.Лучинський таки стоїть перед вибором і ймовірно схилиться до більш певного поправіння власного режиму. Цього року в Молдовській республіці точитимуться дискусії довкола питання: якою бути країні – президентською чи парламентською? Якщо переможе лінія президента і країна стане класичною президентською республікою, права ідея майже автоматично отримає протекцію у вигляді президентського даху в Кишиневі. Існує, однак, небезпека того, як стверджує низка опозиційних молдовських лідерів, що реалізація президентської конституційної реформи може призвести до встановлення у республіці диктатури, міжнародної ізоляції на зразок тієї, якій піддано Білорусь.

Грузія: непримиренність правого спектру

У країнах СНД праву ідею варто розглядати у безпосередньому зв’язку із інститутом президентства. Адже більшість держав, що входять до СНД, є, по суті, конституйованими авторитарними режимами. Це найбільш притаманно кавказьким та середньоазійським республікам. У Грузії виразніше ніж у сусідів наприкінці 80-х – початку 90-х років заявили про себе праві та праворадикальні організації. Тут вони найповніше асоціюються з ім’ям покійного президента, збройним шляхом усунутого від влади, Звіада Ґамсахурдіа. Непримиренна права у Грузії має свою національну термінологію – “звіадизм”. Цей термін розколов грузинське суспільство на прихильників та противників чинного президента, однак права ідея у республіці від цього не деградувала.

Едуард Шеварднадзе протиставив “звіадизмові” як агонізуючій правій ідеї власне розуміння правої. Якщо “звіадизм” означав ізоляціонізм щодо Росії, то права у редакції Е.Шеварднадзе означає творчу дипломатію, яка усе ж неминуче веде до емансипації від північного сусіда. Е.Шеварднадзе зрештою став правим лідером на цьогорічних президентських виборах, коли не праві, а ліві складали йому головну конкуренцію в особі колишнього першого секретаря ЦК компартії Грузії Джумбера Патіашвілі. Упевнена заява президента про те, що через п’ять років Грузія проситиметься до НАТО, може вказувати на те, що праву ідеологію Е.Шеварднадзе фактично вводить у ранґу державної. Адже протистояти російському чинникові можна лише з позицій усвідомлення власної національної ідентичности.

Азербайджан: права альтернатива правому президентові

При хворому президентові Гейдарові Алієву Азербайджан ймовірно чинитиме кроки у напрямку створення на постсовєцькому просторі прецеденту спадкового президентства. Азербайджан давно розглядається як велика ієрархізована “Сім’я”, помножена на непереможний нахічеванський клан. Азербайджан – це країна з фактично напівфеодальним устроєм, до краю корумпованими феодалами (за оцінками західних експертів республіка посідає третє місце серед найкорумпованіших країн світу – після Камеруну і Ніґерії). Успіх режимові Г.Алієва ґарантує т.зв. кругова порука – чітко підпорядкована президентові пірамідальна система влади. Взаємозалежність у владній піраміді настільки міцна, що Г.Алієву, ймовірно, більше не загрожує військовий переворот. Принаймні, з боку підлеглих йому чиновників. Адже у разі його здіснення піраміда впаде. Звичайно, така система може процвітати за умов дуже слабкої політичної опозиції.

Дехто називає існуючу систему влади в Азербайджані пірамідою вершиною донизу. Така характеристика не відповідає багатьом східним деспотіям, до яких дехто з аналітиків відніс би й нинішній Азербайджан. Східні деспотії, в основі яких лежить спадковий принцип влади, куди стійкіші. Отож, піраміда з вершиною донизу, якщо тільки прагне встояти, так чи інакше мусить обернутися вершиною догори.

Міць піраміди в особі Г.Алієва, який забезпечує її стійкість своїми плечима. Пірамідальна система має винятково корумпований характер і, звичайно ж, охоплює лише малий відсоток населення. Піраміду можна було б розділити на наступні прошарки.

“Сім’я”. Найважливіші сектори економіки розподілені за родиною президента

Нахічеванський клан – широке поняття, де знайдеться місце для чисельних політичних союзників, головним чином вихідців із Нахічевані.

“Єрази” – єреванські азербайджанці або ж “нові азербайджанці”, які швидко імплантувалися у клан Г.Алієва. Прошарком вихідців з Вірменії у республіці найбільш невдоволені. Ставлення опозиційних азербайджанців до “єразів” нагадує ставлення росіян до євреїв. Відповідаючи на питання, яким буде Азербайджан після Г.Алієва – монархією чи республікою, констатуємо, що логіка кроків нинішнього президента змушує схилятися до варіанту напівмонархічного устрою.

Азербайджан також не стоїть перед правим чи лівим вибором. Взагалі, за відсутности скільки-небудь вагомої лівої альтернативи права як державна ідеологія постає автоматично. Але Азербайджан має потужну праву альтернативу президентові та його ідеологічно індиферентному оточенню. Цю праву альтернативу усе ще символізує ім’я колишнього президента, силою усуненого від влади – Абульфаза Ельчибея, котрий періодично погрожує режимові Г.Алієва громадянською війною. Як би там не було, майбутнє в незалежному Азербайджані виключно за правими.

Туркменистан: правий нейтралітет

Дуже специфічне розуміння правої ідеї демонструє Туркменистан. Це той випадок, коли праву ідею взагалі неможливо вичленити, простежуючи реальні позиції політичних партій. Відтоді, відколи ця республіка “приватизована” президентом Сапармурадом Ніязовим, говорити про будь яку конкуренцію ідеологій, інакомислення не доводиться. Туркменистан, з огляду на свої сировинні ресурси, може собі дозволити не актуалізувати дискусію на тему правої чи лівої ідеологій. Головним ідеологічним стрижнем для Туркменистану стала ідея Нейтралітету, яку кілька років тому легалізував через ООН президент С.Ніязов.

Права ідея виникає на межі протистояння, конкуренції ідеологій, що відсутнє у Туркменистані. Президент С.Ніязов досяг статусу пожиттєвого президента, а деякі гострі журналісти навіть запропонували перейменувати республіку у “Туркменію ім. Ніязова”. Існуючий парламент та присутні у ньому політичні партії не висловлюють жодних застережень до президентського курсу. Повну ідилію у Туркменистані рано чи пізно порушить правозахисний рух, який як правило випереджує у своєму розвиткові конституювання різних ідеологічних напрямків, антагоністичний поділ на правих та лівих. Наразі можемо констатувати навіть відсутність у цій республіці скільки-небудь помітних форм правозахисту (на початку 2000 року в Туркменистані було заарештовано чи не останнього дисидента – Нурберди Нурмамедова, який виступив проти пожиттєвого президентства С.Ніязова).

Права і ліва ідеї в СНД: союз “меча і орала”

Чи символізує абревіатура “СНД” торжество правої ідеї над ідеєю лівою на пострсовєцькому просторі? Ймовірно, що так. Існує, проте, одна до болю стійка тенденція. Ліва ідея не раз виступає у ролі рятівного кола для потопаючого правого черевика “сучасного Левіафана”. Права ідея отримує своєрідну субсидію від тієї таки лівизни на утвердження в загальнодержавному статусі. Такий собі підсвідомий союз “меча і орала”.

Тенденція, випадок, що повторюється, стає закономірністю. Цю закономірність вибудували на просторі СНД Україна, Російська Федерація, Грузія, Киргизстан на президентських та парламентських виборах. Має шанс піти цим шляхом і осібно демократична Молдова. В Україні таку закономірність логічно пояснив філософ Мирослав Попович: “Усі ми перехворіли синдромом правизни. У моді у нас праві. Лівизна у нас стала страшним “шлунковим соком”, який усі ненавидять… Ніхто не стверджує, що у “лівих” завжди все правильно, але давайте побачимо, що і “правим” властиво помилятися. Людина не рухається на одній нозі, навіть якщо це права нога. Ходять на двох ногах”. І далі: “Давайте зрозуміємо, якщо ми не повернемо у політику нормальних “лівих” і нормальних “правих” – гуманістів і справжніх реформаторів, то відкриється естафетний шлях для людей з ідеологією арешту”.

Права ідея має різне, поліфонічне втілення на просторі СНД. Звичайно, неможливо шукати спільного рецепту торжества правої ідеї у рамках цього міждержавного об’єднання. Однак, методологічно правильно було б розглядати праву ідею як своєрідного фройдистського партнера ідеї лівої. Причому партнерство це скоріш несвідоме, аніж свідоме.

Утім, невірно було б пояснювати прогрес правої ідеї як результат “таємної” виборчої змови з лівими (компрадорськими) силами. СНД демонструє напругу боротьби статичних правих, що утримують владну вертикаль та крайніх правих, які намагаються цю вертикаль або зруйнувати, або дестабілізувати (приміром, боротьба президентів Таджикистану та Узбекистану Рахмонова і Карімова з ісламським фундаменталізмом). Праві, які у країнах СНД стали символом влади, утримують стійку тенденцію до авторитаризації політичного режиму, зміцнення президентської форми правління за рахунок порушення балансу між гілками влади, принципу “стримування та противаг” (не винятком є й олігархічна Україна). За авторитаризацією неодмінно проглядає синдром безальтернативности владі (наприклад, за останні чотири роки у країнах СНД опозиція, в тому числі й права, не здатна перемогти на виборах діючого президента. В окремих випадках вибори стають звичайнісіньким фарсом – Російська Федерація, Узбекистан, Азербайджан, Казахстан, Грузія). Абсолютизація влади у руках правих за рахунок відродження авторитаризму загрожуватиме правій ідеї в цілому. Така абсолютизація компрометує також кращі европейські надбання правих. Пояснення, звичайно ж, слід шукати у традиціоналістському підході більшости республік СНД, який бере гору над західним модерністським розвитком. Але у випадку СНД правий потік демонструє свою невичерпність. Тож, схоже, СНДівська редакція правої ідеї – це всерйоз і надовго.