ч
и
с
л
о

16

2000

Бенедикт Андерсон

Патріотизм і расизм

© Anderson B., 1983, 1991

У попередніх розділах я намагався показати процеси, завдяки яким виникло уявлення про нації, а відтоді, як виникло це уявлення – його почали моделювати, адаптувати й трансформувати. Здійснюючи цей аналіз, я неминуче мусив насамперед займатися соціальними змінами та різноманітними формами свідомости. Однак сумніваюся, чи цих змін і трансформацій достатньо, аби пояснити ту відданість, якою люди обдаровують свої винаходи й фантазії і – повертаючись до питання, поставленого мною на початку цієї книги – пояснити, чому люди ладні віддати за них своє життя?

В епоху, коли прогресивні, космополітичні інтелектуали (зокрема в Европі?) зазвичай відстоюють тезу, наче націоналізм має мало не патологічний характер, а джерелом його є страх і ненависть до інших, наче він мало не рідний брат расизму [Див.: Nairn T. The Break-up of Britain.– London, 1977.– P. 14-15, а також бідермаєрівське dictum Гобсбавма: “Фундаментальним є твердження, що марксисти не є націоналістами”. Hobsbawm E. Some Reflections on “The Break-up of Britain” // New Left Review.– 1977.– Nr 105.– P. 10.], варто нагадати, що нації бувають оточені любов’ю, яка нерідко супроводжується самопосвятою. Культурні витвори націоналізму – поезія, проза, роман, музика, красні мистецтва – у тисячах форм і стилів демонструють цю любов. З іншого боку, як же важко знайти націоналістичні твори, які б виражали страх і огиду [Другий куплет гимну Боже, бережи королеву/короля звучить дуже повчально: “О Господи наш, прийди і розсій її/його ворогів, урази їх, понівеч їхні наміри, не дозволь їм вчинити наругу; на Тебе уся наша надія; Боже спаси нас усіх”. Зауважмо, вороги не окреслені, вони можуть бути і англійцями, і будь-ким іншим, позаяк вони лише її/його вороги, а не наші. Увесь гімн є пеаном на славу монархії, а не нації, про яку немає і згадки]. Навіть коли йдеться про колонізовані народи, які мають достатньо причин, щоб ненавидіти своїх імперіалістичних поневолювачів, дивує те, яку незначну роль відіграє ненависть у способах вислову їхніх національних почуттів. Для прикладу процитую перший і три останні куплети Ultimo Adios [Останнє прощання], славетної поеми Рісаля, написаної в очікуванні страти за вироком іспанських імперіалістів:

1. Прощай Вітчизно люба, кохана сонячна земле,
Перлино Моря Сходу, наш утрачений раю,
Щасливо віддам тобі я моє марне життя;
А навіть коли б воно було радіснішим, повнішим і барвистішим,
Я віддав би його тобі, віддав би задля твого добра...

12. Неважливо, що ти про мене забудеш;
Твій настрій, простори, долини твої я навідуватиму;
Пружним і чистим звуком звучатимуть вони в моєму вусі,
Пахощі, світло, барви, гомін, спів, галас,
Завжди повторюючи сутність моєї віри.

13. Вітчизно моя обожнювана, біль мого болю,
Кохані мої Філіппіни, вслухайтесь в моє останнє прощання.
Залишаю тут усе: моїх батьків, мої любові.
Я йду туди, де немає невільників, катів і гнобителів,
Туди, де ніхто не вбиває віри, туди, де панує лиш Бог.

14. Прощавайте, батьки і брати, частки моєї душі,
Приятелі дитинства із втраченого рідного дому;
Радійте, бо я відпочину після важкого дня;
Прощавай, солодка чужинко, приятелько моя, радосте моя;
Прощавайте, кохані. Померти – значить здобути спочинок.

[Jaime C. de Veyra. “El Ultimo Adios” de Rizal, estudio critico-expositivo.– Manila, 1946.– P. 89-90.]

Зауважмо, що в поемі нічого не говориться про національність гнобителів, а патріотизм Рісаля висловлений “їхньою” мовою [Втім, видатний філіппінський революціонер Андрес Боніфатіо невдовзі переклав ці вірші таґалоґською мовою. Див.: Jaime C. de Veyra. Op. cit.– P. 107-109.].

Про природу цієї політичної любові найкраще свідчить спосіб вислову предмету: чи то в термінах кровної споріднености (батьківщина, Faterland, patria), чи то рідного дому (Heimat, tanah air – дослівно “земля й вода”, як індонезійці називають свій рідний архіпелаг). Обидва поняття означають щось, з чим існує кревний зв’язок. Як я уже згадував, те, що природне, перебуває поза межами вибору.

Національність з цією точки зору рівнозначна кольорові шкіри, статі, родинним узам, місцеві народження – усьому тому, на що людина не має впливу. Іншими словами: власне тому, що цих уз людина не обирає, вони оточені ореолом безкорисливости.

Хоча й справді упродовж останніх двадцяти років концепція родини як певної владної структури опинилася в центрі багатьох досліджень, таке її усвідомлення чуже більшості людей. Прецінь, сім’ю трактують як терен безкорисливої любові та солідарности.

В той час, як історикам, дипломатам і соціологам далеко не чужа ідея “національних інтересів”, для більшості звичайних людей національна приналежність є чимось безкорисливим. Саме тому вона вправі вимагати жертв.

Як я уже зазначав, унікальність великих воєн нашого століття полягає не стільки в безпрецедентності масштабів, у яких людям дозволяли убивати інших, скільки у колосальному числі тих, котрі ладні були пожертвувати власним життям. Не певен, чи кількість убитих не перевищила кількости убивць. Ідея найвищої пожертви, якої вимагає доля, завше крокує поруч з ідеєю чистоти.

Смерть за рідний край, якого ми зазвичай не обираємо, передбачає моральну велич, з якою ніколи не зможе конкурувати смерть за Партію Праці, Американське Медичне Товариство чи навіть за Міжнародну Амністію, оскільки усі вони є лише інституціями, до яких можна вступити, керуючись власним вибором. Смерть за революцію також черпає свою велич з того, що вважається чимось принципово чистим. (Коли б люди уявляли собі пролетаріат виключно як групу, котра гаряче прагне холодильників, довших відпусток і влади, то навіть за умови належности до нього, чи ладні б вони були вмирати за нього?) [Таке формулювання аж ніяк не означає, що революційні рухи нехтують матеріальними цілями. Однак такі цілі не сприймаються як комплект корисних надбань, а як передумова, користуючись поняттям Руссо, спільного bonheur (щастя)]. Можливо, є певна іронія долі в тому, що позаяк марксистські інтерпретації історії як неминучої конечности зазнали краху, то й вони набули ореолу чистоти й безкорисливости.

Повернемось іще раз до мови. По-перше, зауважмо її первісність, навіть коли йдеться про модерну мову. Ніхто не може вказати дня народження тієї чи іншої мови. Той день десь у минулому, поза полем нашого зору. (Тією мірою, якою homo sapiens є homo dicens, важко собі уявити, аби виникнення гатунку випередило виникнення мови). Тож схоже, що з усіх компонент сучасного суспільства найбільш закоріненими є мови. Водночас, ніщо не пов’язує нас із покійними настільки чуттєво як мова. Коли англійці чують сформульовану мало не чотириста п’ятдесят років тому фразу: “Земля до землі, попіл до попелу, а прах до праху” – вона для них є духовним свідченням одночасного тривання в однорідному порожньому часі. Вагомість цих слів тільки почасти пояснюється їх урочистим сенсом; вона породжена також, якщо так можна висловитися, успадкованою від пращурів “англійськістю”.

По-друге, існує певний особливий різновид модерної спільноти, свідченням якого є лише мова – насамперед поезія та пісня, скажімо національні гимни, які співають в дні національних свят. Незалежно від того, наскільки банальними є їх слова і наскільки проста мелодія, спів цих гимнів є виявом синхронності: однієї й тієї ж миті незнайомі одні з одними люди промовляють в унісон одні й ті ж слова під одну й ту ж мелодію [Порівняймо цю злагоджену акапельність із повсякденною мовою, яку зазвичай ми сприймаємо у формі діалогу та обміну думками]. Спів Марсельєзи, Waltzing Matilda чи індонезійського гимну Raya створює нагоду для спільного фізичного втілення уявної спільноти. (Подібне відбувається при вслуханні у церемоніальну декламацію поезій з The Book of Common Prayer [англіканського молитовника]). Хоча ми прекрасно усвідомлюємо, що інші співають ці пісні разом з нами, ми не знаємо ані хто вони, ані де перебувають поза межами нашого слуху. Нас ніщо не пов’язує, окрім уявних звуків.

Але до таких хорів можна приєднатися. Я латиш, а моя дочка може стати австралійкою. Син італійського еміґранта в Нью-Йорку знайде своїх предків між першими колоністами, які прибули до Північної Америки. Навіть якщо національність є чимось неуникним, то ця неуникність закорінена в історії. Чудовий приклад – едикт Сен-Мартена, яким, наче в акті релігійного навернення, індіанці кечуа були охрещені “перуанцями”. Адже він вказує, що націю насамперед злютовує мова, а не кров, і що можна отримати “запрошення” до участі в уявній спільноті. Саме тому сьогодні навіть найізольованіші нації визнають принцип “натуралізації” (яке чудове слово!), незалежно від того, які бар’єри на цьому шляху постають. Нація, потрактована як історична неминучість і як спільнота, уявлена за допомогою мови, народжується як спільнота водночас відкрита і закрита. Цей парадокс блискуче ілюструють строфи відомого вірша про смерть Джона Мура під час битви за Корунью [Wolfe Ch. The Burial of Sir John Moore. The Poems of Charles Wolfe.– London, 1903.– P. 1-3.].

З красою, притаманною тільки англійській мові, неперетлумачувальною і доступною виключно вітчизняному читачеві, вірш цей вшановує пам’ять героя. Однак, і сам Мур, і автор вірша були ірландцями. Але ніщо не завадить французові чи іспанцеві, нащадкам Мурових ворогів, з усією повнотою відчути красу цієї поезії. Англійська, як і будь-яка інша мова, завше готова прийняти нових користувачів, слухачів або читачів.

Послухаймо Томаса Бравна, який в кількох реченнях передає історію людства: “Навіть давні устремління переважали наші у своїх марнославних жаданнях, яко же плекані з давніх давен і перед гаданим Полуднем історії ґрунтовно втілили свої наміри, завдяки яким стародавні Герої перетривали довше, аніж пам’ятники їхні та механічний куншт перетривання. Бо ж у тім пізнішім акті історії ми не можемо сподіватися уже на таких Мумій, гідних нашої пам’яті, оскільки устремління стримані Пророцтвом Ілії, а Карла П’ятого від Гектора прецінь розмежовуватимуть два віки Мафусаїлові” [Browne T. Hydriotaphia, Urne-Buriall, or A Discourse of the Sepulchrall Urnes lately found in Norfolk.– London: Noel Douglas Replicas, 1927.– P. 72-83].

Стародавній Єгипет, Греція та Юдея пов’язані тут із Священною Римською Імперією, але зв’язок цей через століття і тисячі кілометрів здійснений завдяки своєрідній прозі Бравна XVII століття. Звичайно ж, цей фрагмент тексту можна перекласти. Але неповторна чарівність виразів “probable Meridian of time”, “Mechnical preservations”, “such Mummies unto our memories” чи “two Methusela’s of Hector” здатна примусити вкритися гусячою шкірою лише англійського читача.

Процитований тут фрагмент відкривається читачеві. Але не менш піднесені останні рядки “Yang Sudah Hilang” великого індонезійського письменника Прамоедіа Ананти Тоера, надруковані на цій сторінці, напевне залишаться для сучасного читача закритими за сімома печатями [І все ж їх треба перечитати! Я осучаснив оригінальну орфографію, аби вона була максимально фонетичною]: “Suara itu hanya terdengar beberapa detik saja dalam hidup. Getarannya sebentar berdengung, takkan terulangi lagi. Tapi seperti juga halnya dengan kali Lusi yang abadi menggarisi kota Blora, dan seperti kali itu juga, suara yang tersimpan menggarisi kenangan dan ingatan itu mengalir juga – mengalir kemuaranya, kelaut yang tak bertepi. Dan tak seorangpum tahu kapan laut itu akan kering dan berhenti berdeburan. Hilang. Semua itu sudah hilang dari jangkauam pancha-indera” [Pramoedya Ananta Toer. Tjerita dari Blora.– Jakarta: Balai Pustaka, 1952.– P. 44].

Кожна мова має здатність засвоювати поняття, але це засвоєння потребує часу, а для кожної наступної здобичі його залишається дедалі менше. Доступ до іноземних мов обмежений не їхньою непроникністю, а нашою смертністю. Це породжує своєрідну приватність усіх мов. Французькі й американські імперіалісти багато років управляли в’єтнамцями, експлуатували їх та вбивали. Але що б вони не чинили, в’єтнамська мова залишалася тією ж самою. Тому так часто ми подибуємо лють на “таємничість” в’єтнамської мови, той чорний розпач, який породив ядучий жаргон умираючого колоніалізму: gooks, ratons тощо [Ось зразок такої логіки: 1) помру, а так і не встигну освоїти цю мову; 2) у мене така влада, що вони повинні навчитися моєї мови; 3) однак, це означає, що моя приватність буде порушена. Те, що я називаю їх gooks – це мій невеликий реванш]. (У тривалій перспективі відповіддю на приватність мови пригноблених є або відступ гнобителів, або масштабний геноцид).

Подібні епітети мають типово расистський характер за своєю внутрішньою формою. Розшифрування цієї форми дозволило б довести, що Наїрн засадничо помилявся, кажучи, що расизм і антисемітизм є продуктами націоналізму, і що “побачений з історичної перспективи фашизм більше говорить нам про націоналізм, аніж будь-який інший історичний епізод [Nairn. The Break-up of Britain.– P. 337, 347]”. Візьмемо для прикладу слово slant (розкосий), скорочена форма від slant-eyed (розкосоокий). Воно не висловлює звичайної політичної ворожости, затирає національну приналежність противника, редукуючи його до біологічного вигляду. Slant, підміняючи собою поняття “в’єтнамець”, протистоїть йому; аналогічним чином прізвисько raton підміняє поняття “алжирець”. Прізвисько долучає в’єтнамця до безіменної маси корейців, китайців, філіппінців тощо. Характер такої лексики стає ще очевиднішим, коли співставити її з іншими поняттями часів в’єтнамської війни, як-от Charlie або V.C., чи прізвиськами ще ранішого періоду – шваб, гун, жовток, жабоїд, з-поміж яких кожне означає одну-єдину окрему національність, тим самим з ненавистю визнаючи за ворогом право членства у лізі націй.

Вірно те, що націоналісти міркують категоріями національного призначення, натомість расисти несуть маячню про довічне занечищення, безконечно ретрансльоване завдяки нескінченній низці огидних копуляцій – усе це поза історією. Завдяки невидимій домішці негритянської крові “чорні” завше зостануться “чорними”, євреї – сім’я Авраамове – назавжди зостануться євреями, незалежно від того, які у них пашпорти і якою мовою вони розмовляють (для нацистів єврей-німець завжди був ошуканцем [Сенс виникнення сіонізму та народження держави Ізраїль полягає у тому, що перша подія означає повторне осмислення старої релігійної спільноти як нації поміж іншими націями, натомість друга сигналізує про алхемічну трансформацію мандрівних віруючих у локальних патріотів]).

Нацистська маячня по суті справи закорінена у класовій, а не в національній ідеології, насамперед у претензіях пануючих та аристократів на божественність – блакитну чи білу кров [“Концепцію іманентної вищости раси панів ми завдячуємо аристократії. Підсичуючись з нових джерел, ця концепція, схоже, пізніше була вульгаризована [sic!] і набула переконливости для усього населення Німеччини”. Moor B. Jr. Social Origions of Dictatorship and Democracy.– Boston: Beacon Press, 1966.– P. 436]. Отож, не дивно, що гаданим батьком модерного расизму мав би бути не якийсь дрібнобуржуазний націоналіст, а Джозеф Артур князь де Ґобіно [Хронологія повністю підтверджує це твердження. Ґобіно народився у 1816 році, через два роки після реставрації Бурбонів на французькому престолі. Його дипломатична кар’єра у 1848-1877 роках найбільших вершин сягнула за часів Другої Імперії Луї Наполеона та реакційного монархічного режиму Марі Едме Патріка Моріса, князя Мак-Магона, перед тим імператорського проконсула в Алжирі. Його Essai sur l’inegalite des races humaines було опубліковане в 1854 р. у відповідь, як можна гадати, на національне повстання 1848 р.]. Також немає нічого дивного в тому, що расизм і антисемітизм виявляються незалежно від національних кордонів. Іншими словами, вони обґрунтовують не так війни, як внутрішнє гноблення і домінування [Південноафриканський расизм за часів Форстера і Боти підтримував (щоправда негласно) приятельські стосунки з провідними чорними політиками деяких незалежних африканських держав. Аналогічно, хоча євреї зазнавали переслідувань у Совєцькому Союзі, це аж ніяк не перешкоджало Брежнєву підтримувати добрі стосунки з Кіссінджером].

У XIX ст. позаевропейський расизм завше був пов’язаний з европейським домінуванням через дві аналогічні причини. По-перше і насамперед, з огляду на офіційний націоналізм та колоніальну “русифікацію”. Як я неодноразово підкреслював, урядовий націоналізм був типовою реакцією династичних груп та аристократії, які відчували небезпеку,– вищих класів – на тубільний селянський націоналізм. Колоніальний расизм становив головний елемент “імперського” концепту, який намагався пов’язати легітимність династії із національною спільнотою. Він чинив це, генералізуючи принцип вродженої та спадкової вищости, на яку спиралася (хоча й не надто надійно) його внутрішня позиція, негласно (а подекуди і не надто ховаючись) стверджуючи, що коли, припустимо, англійські лорди від природи є кимось кращим за пересічного англійця, то пересічні англійці на тих самих підставах кращі за підпорядкованих їм тубільців. Я схильний констатувати, що існування пізньоколоніальних імперій служило опорою для аристократичних фортець у метрополії, оскільки вони начебто підтверджували на світовій арені старі концепції влади і привілеїв.

А чинити це плідно вони могли (і в цьому полягає мій другий арґумент), оскільки колоніальні імперії, з огляду на їх розрослий бюрократичний апарат і політику “русифікації”, дозволяли значній кількости буржуа та дрібних міщан грати роль аристократів, ясна річ, повсюди, тільки не в метрополії. У будь-якій колонії можна легко натрапити на кумедні жанрові сценки – tableau vivant “міщанин-шляхтич”, оточений юрбою лакеїв, джур, садівників, кухарів, слуг, праль, а насамперед коней, декламує вірші на тлі чималого маєтку і саду, порослого мімозою та тропічними ліанами. Навіть ті, кому бракувало грошей на такий високий стиль, паношилися з двозначною пихатістю французької шляхти у переддень жакерії. “В [нікчемному містечку] Мульмейн, у нижній Бірмі мене ненавиділо чимало людей – єдиний раз у житті я був настільки поважним, аби заслужити на це: я служив у цьому містечку офіцером поліції” [Orwell G. Shooting an Elephant. Слова у квадратних дужках – Б.Андерсона]. Подібна “тропічна ґотика” стала можливою завдяки велетенській владі, яку капіталізм дав метрополії, настільки великій, що її можна було здійснювати, сказати б, за лаштунками. Немає яскравішого втілення капіталізму у феодально-аристократичних строях, аніж колоніальні військові, котрі цілковито відрізнялися від своїх колег у метрополії, часто навіть з інституційної точки зору [Koninklijk Nederlandisch-Indisch Leger був повністю відокремлений від Koninklijk Leger у Голландії. Іноземному Леґіонові мало не від самого початку було заборонено діяти на території Франції]. Таким чином, в Европі існувала “перша армія”, укомплектована завдяки загальній воїнській повинности громадянами метрополії. Ідеологічно до неї ставилися як до захисниці heimat; одягнута в практичні мундири хакі, озброєна найновішими зразками зброї свого часу, у мирний період вона перебувала в касарнях, а під час війни – в окопах чи у відкритому полі під захистом важкої артилерії. Поза Европою служила “друга армія”, яку рекрутували (за виключенням офіцерського корпусу) із представників місцевих етнічних чи релігійних меншин, котрі служили найманцями; ідеологічно вона вважалася внутрішньою поліцейською силою; у мундирах, призначених для завоювання сердець у ліжку або у бальній залі, озброєна шаблями або застарілою зброєю; у мирну добу – на парадах, у час війни – на конях. Тоді як прусський генеральний штаб, маестро Европи у галузі військового мистецтва, найбільше уваги приділяв анонімній фаховій солідарности різних родів зброї, у колоніальній армії пишалися славою, еполетами, особистим героїзмом та архаїчною куртуазністю офіцерів (вони могли собі це дозволити, бо у них за плечима стояла “перша армія” і флот). Ця ментальність була дуже тривкою. Ліоте занотував у Тонкіні у 1894 р.: “Як шкода, що ми не прибули сюди десять років тому! Яку блискучу кар’єру можна було б зробити! Мені не трапився тут жодний підофіцер, командир поста чи групи розвідників, котрий би упродовж шести місяців не виявив більше ініціативи, натиску, витривалости, індивідуальности, аніж офіцер у Франції упродовж усієї своєї кар’єри [Lettres du Tonkin et de Madagaskar (1894-1899).– Paris, 1946.– P. 84. Лист за 22 грудня 1884 р. з Ганоя]”.

У Тонкіні, в 1951 р., Жан де Латтр де Тассіньї, “котрий захоплювався офіцерами, які вміло поєднували відвагу з “фасоном”, одразу ж полюбив безрозсудно сміливого кавалериста (полковника де Кастрі), який парадував у червоному кепі та шарфі, із добрячим шпіцрутеном у руці, з безтурботними манерами та княжою поставою, однаково успішного у жіноцтва Індокитаю 50-х років, як і в парижанок 30-х років” [Fall B.B. Hell is a Very Small Place. The Siege og Dien Bien Phu.– New-York, 1968.– P. 56. Франція Ліоте і де Латтра, щоправда, була республікою, однак дуже часто галаслива Ґран Метт від самого початку існування Третьої Республіки служила притулком для аристократів, яких дедалі більше усували від влади у решті важливих публічних установ. У 1898 р. увесь вищий офіцерський корпус складався з аристократів. Здомінований аристократами офіцерський корпус мав вирішальний вплив на діяння французького імперіалізму XIX-ХХ століть. “Суворий контроль над військом у метрополії ніколи не поширювався на France d’outre-mer. Розріст французької імперії у XIX ст. був почасти наслідком неконтрольованих ініціатив колоніальних військових командирів. Французька Західна Африка, творіння генерала Федерба, і французьке Конґо є наслідками незалежних військових походів у незнане. Офіцери також відповідальні за faits accomplit, внаслідок якого було встановлено французький протекторат над Таїті у 1824 р., і той факт (у цьому випадку ступінь залежности дещо менший), що у 80-х роках було окуповано Тонкін в Індокитаї. У 1897 р. Ґалліені остаточно повалив монархію на Мадаґаскарі і депортував королеву, не порадившись навіть із урядом Франції, який пізніше погодився із цим доконаним фактом”. Ambler J.S. The French Army in Politics, 1945-1962.– Columbus: Ohio State Univercity Press, 1966.– P. 10-11, 22].

Іншим повчальним виявом аристократичного чи псевдоаристократичного походження колоніального расизму була типова солідарність білих володарів різних колоніальних метрополій, незважаючи на конфлікти і суперництво поміж ними. Ця солідарність, завдяки понаддержавному характерові, нагадує класову солідарність европейських аристократів XIX ст., зафіксовану у спільних полюваннях і балах; також варто нагадати про братерство “офіцерів-джентльменів”, які, на відміну від партизанів і цивільних, мали згідно з женевською конвенцією право на особливе ставлення у тому випадку, коли вони потраплять у полон.

Представлену досі арґументацію можна також віднести до населення колоній. Абстрагуючись від деяких висловлювань колоніальних ідеологів, ми констатуємо наскільки малу роль в антиколоніальних рухах відігравав так званий “обернений расизм”. У цьому питанні мова легко може ввести в оману. Яванське слово londo (похідне від “голландець”) означало у певному сенсі не лише голландців, але й білих загалом. Але першоджерело чітко свідчить, що для яванських селян, котрі, звичайно ж, не бачили інших білих, окрім голландців, обидва ці значення співпадали. Так само у французьких колоніях les blancs не зродилися з обернених образливих значень [Я ніколи не натрапив на образливе індонезійське чи яванське жаргонне слово, яке означало голландця або білого. Порівняння з англо-саксонською “скарбничкою” – niggers, wops, kikes, gooks, slants, fuzzywuzzies тощо – є однозначним. Можливо, така безневинність стосується тільки народів колоній. Негри в Америці, а відтак і в інших країнах поселення, мають власну контрлексику: honkies, ofays тощо].

І навпаки, ми радше подибуємо дух антиколоніального націоналізму у зворушливій конституції недовговічної Республіки Катаґалуґан, написаній Макаріо Сакая (1902), де в числі іншого сказано: “Ніхто з таґалоґців, народжених на цьому архіпелазі, не має права підносити нікого понад іншими з приводу раси чи кольору шкіри; білі, темні, багаті, бідні, освічені та неписьменні є цілковито рівними. Можуть існувати тільки відмінности у освіченості, багатстві або вигляді, але вони не стосуються природи і здатности служити [загальній] справі”.

Неважко знайти аналогії і на другій півкулі. Мексиканські метиси, які розмовляють іспанською мовою, ведуть свій родовід не від кастильських конкістадорів, а від напіввинищених астеків, майя, тольтеків чи сапотеків. Уруґвайські революціонери-патріоти, будучи з походження креолами, взяли собі за патрона Тупака Амару, останнього великого тубільного бунтівника проти креольського гніту, котрий помер від жахливих тортур у 1781 р.

Може видатися парадоксом, що об’єкти усякого роду прив’язаности “уявні” – анонімні, особисто незнайомі родичі: таґалоґи, винищені племена, Матушка Россія чи tanah air. Але amor patriae не відрізняється з цієї точки зору від решти афектів, вражені якими багато вигадують. Тому оглядання фотоальбому з чужого весілля є чимось на зразок археологічного дослідження плану Висячих Садів Семіраміди. Тим, чим для закоханого є око – звичайне око, з яким людина народжується і живе, тим для патріота є мова, яка внаслідок історичної випадковости стала його рідною мовою. Цією мовою, засвоєною з молоком матері, мовою, яка супроводжує його до могили, він відкриває минуле, уявляє свою ідентичність і мріє про майбутнє.

Переклав Андрій Павлишин

[Розділ з книги “Уявні спільноти”: Anderson B. Imagined Communities. Reflections on the Origin and Spread of Nationalism.– London – New York, 1991.]