Шеймус Гіні
        Знаний світ
        
        “Нема проблема!” вереснув македонський 
          таксист і таксі верещало 
          на кожному необгородженому повороті шляху, 
          потім додав газу.
         “Берія! Берія! Берія!” 
          верещав Владімір Чупеський за кожним разом, 
          коли трощив чарку горілки і наповнював іншу 
          у ті дні і ночі сімдесят восьмого 
          коли ми ледь тверезіли у Струзі 
          на Поетичному Фестивалі 
          Рафаель Альберті 
          був “почесним”, а Кай Вестерберґ, 
          як фінський Гамлет у чорнім плисі, 
          пітнів “із принципу” (чи може то була лише свавільна 
          проєкція північанина, зодягнутого у твід?)
         Також були: “Ганс Маґнус Енценсберґер. 
          Несподівано. Чітко в капелюсі, 
          впритул до Т-іла кремовий лляний костюм. Він відривається 
          Геть звідсіля із цим”. 
          І речник істини данець 
          родом з аванґарду, що зиркає скоса на арку 
          своїм оком ясним як вода і коралова підлога 
          в Охридському озері. Його перші слова до мене були: 
          “Хіба це не ти, ці мозаїки і богородиці? 
          Ти — південець. То бою літа болять болота”.
    
         ***
         У Белґраді я був знайшов свій захід-на-сході. 
          “Белмуллетська меланхолія гендлярських крамничок 
          і віконця крамниць. Знесвіжілий бісер, консервовані горошинки, 
          також: у Белмуллеті старці по вулицях. 
          Чорні Пледи, пряма хода, ця настороженість, ці чотки”. 
          Я-око бачив мужчин у фесках, покинули цей знаний світ 
          у коротку й підсолоджену мить брудного сповзання в кавотрунок.
     
         ***
         У нерухомому центрі кардинальних точок 
          зі стелі нашої кухні звисала липучка від мух. 
          Медова смужка і смертельна пастка, сироп Стіксу, 
          що випаровує темні бісеринки, ячмінно-цукрова суміш 
          перенасичення і гидування 
          у дев’ятсот п’ятдесяті 
          сталевими печами і родинами, осілими на місці, 
          парохіянами, що собою закривали всю довжину 
          і житнину літніх доріг. 
          А тепер біженці 
          їдуть завантажені на болотниках тракторів і сільських возах, 
          на причепах, на тлумо-здіймачах, ношах-ящиках, дитячих візках, 
          на палицях, на милицях, на один одного плечах, 
          я бачу це зблякле благодозволене сум’яття знову, 
          якийсь старезний золотий ланцюг світу, з якого світ продовжує зриватися 
          в цю точку хмарокипіння об’єктивів камер. 
          Хіба не були ми створені для літа, затінку і прохолоди 
          і погляду наскрізь прочинені двері на сонячний промінь? 
          Для втраченого раю? Невже це те, чого мене навчили?
         ***
         Оте старе відчуття трагедії, яка триває, 
          незбагненне, на самому краєчку 
          звичного, воно ніколи не покидало мене одного разу
         Шкода, що я тоді не знав (заради Кая) 
          алегорії Іліґона Зомберґа про Фінляндію, 
          тої, де пораненого янгола несуть 
          через відкрите поле два молодики: 
          болотиста місцевість, маяк біля гирла, далекий берег 
          з коминами фабрик. Це що, соціялістичні тридцяті 
          чи глинястий сланець і шлак і заслинені землі болю? 
          Янгол першого причастя з великими білими крильми, 
          з білою опаскою на чолі, білими квітами в руці, 
          тримається місця на тимчасово влаштованих ношах 
          між дитям людським номер один в округлій м’якій шапочці 
          і дитям номер два у дуповідморознику 
          і чомусь схожому на батьківські чоботи. 
          Алегорія, кажу я, але хто має знати, 
          як правильно читати біль, та і чи взагалі?..
  
         ***
         Ці відчинені двері, ці одвірки, це зношене сідло 
          І дійсний ґраніт порогової глиби. 
          Введіть іншого янгола, здорового як будь-коли, 
          безнадійно повз кожну хату з поміченим порогом “Сербська хата”.
         ***
         Як дійсне переходить у вигадане? 
          Запитайте мене щось легше, 
          але я точно знаю: той таксист, хоч би з якою швидкістю він їхав, запізнився 
          на поетичні читання, котрі ми мали провести 
          на цементнім заводі в горах. 
          Так рідинистий ланч із товаришами керівниками 
          завершився сієстою і слинючим пробудженням 
          Напередодні заходу сонця. Потім, як каже нотатник, 
          “Люди в дорозі, полеле переповнене народом. 
          В’ючні коні з коробами, важко вгору йти 
          родиніні, що роззакінчує потоку прочан. 
          Се-день є днем робітника у пам’яті 
          Всезагального Страйку. А ще греко-правослізний 
          Богородичний День”. 
          Ми йшли за течією висохлих річок, 
          під гуркіт каменюк, притишений дзюрчанням натовпу 
          з настанням темряви. Ми минули водосвятця 
          самотнього на своїй скелі, мов із Джотто худющого й підперезаного 
          (“Чаклун” сказав Владімір), що осіняв хрестом 
          простягнуті угору бляшанки і горщики.
         На горішній вершині гори, на подвір’ї церкви, де 
          несуть ікони, запалено свічки, рясніє все від квітів 
          і солодких пахощів, якась відправа святкується за іконостасом, 
          гойдається кадило і проноситься крізь натовп. 
          Здавалось би, я бував там і раніше, та все ж 
          це переслідувало мене як незчитальний сон. 
          Цей випродаж святинь. Ці групки, 
          що гуляли цілий день, збираючись у кола, 
          дозволяючи собі покуштувати власного хліба і олив.
         ***         Коли нутрощі Боїнґа здригнулися і ми виринули 
          у спокійній безхмарнійсті черзі митних прогоколів 
          провітряної Служби Контролю, гречності Люфтганзи, 
          я припнув до сидіння свій ремінь, як мене 
          проінструктували, 
          закурив у хвилю, коли КУРИТИ ЗАБОРОНЕНО луснуло 
          і сприйняв як належне, коли мені налили вина 
          у відповідь на легке de haut en bas моєї занавушненої голови. 
          Нема проблема. Ja. Валиться цілий світ.
 Переклала Гальшка Пастушук
  | 
        
          
         ч 
          и 
          с 
          л 
          о 
           
          15
         1999
       |