Вацлав Гринєвич, OMI

Примирення жертв із винуватцями

Є підстави вірити, що Бог зможе привабити до себе переконливою силою любови кожну розумну істоту, і тим вивести її із пропащого стану, спасти і визволити. Християнинові вільно перебувати у такій вірі. Однак не вільно обертати її в зухвалу впевненість. Думка про притягальну та всеперемінну Божу любов є найвідважнішою інтуїцією теології надії. Адже вона з’ясовує лише один бік таємниці. Бог зуміє здолати бунтівну і вперту волю своїх створінь. Бог зуміє пробачити. Однак чи здатна на це людина? Всезагальне примирення вимагає не лише пробачення з боку Бога та з боку покривджених, але й розкаяння винуватців. Бог не полишить пропащу людину саму на себе. Падіння і вина не нівечать Його любови до найнегідніших і найжорстокіших людських істот, у людській подобі яких стерся Його образ. Людина назавжди залишиться сотвореною за образом і подобою Творця – іконою Бога. Власне цей образ є помічною рукою Бога, онтологічною пам’яттю про власну сотвореність, вписану в саму глибинність людяности людини. Бог ніколи не перестає бути Добрим Пастирем, ладним покинути дев’яносто дев’ять праведників, аби шукати і знайти одного загубленого грішника. Розділ 15 Євангелії від Луки виразно про це свідчить. Притча про блудного сина і мудрого батька не повинна заступити материнських рис у біблійному образі Бога. “Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду.” (Ісая 49, 15) “Повернися, Ізраїлю, до Господа, Бога твого, бо ти спотикнувся об твою беззаконність. (...) Я вилікую їхню зраду; я полюбив їх доброхітно, бо гнів мій від них відвернувся. (...) Хто мудрий, нехай це зрозуміє! Розумний нехай це знає! (Осія 14, 2.5.10)” Саме ця материнська турбота Бога про людей, так виразно підкреслена у повчаннях пророків (пор. Осія 11, 4), ще більшою мірою посилює надію на спасіння усіх нещасних винуватців цієї землі. Бог не припиняє впливати на вільну волю збунтованого створіння, аби врешті привабити його до себе і преобразити своєю невтомною, звитяжною у підсумку любов’ю. Надія на таке преображення і спасіння ніколи не вигасала впродовж усієї історії християнства. Це надія на те, що Бог навіть найбільшого винуватця здужає довести до визнання власної вини і розкаяння, що є умовою прощення. Обітниця неба була дана на хресті єдиному розкаяному, “доброму робійникові”: “Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зо мною в раї” (Лука 23, 43). Євангельська сцена вказує на те, що преображення може здійснитися посеред болю і власного страждання – але завше у присутності Того, Хто “більший, ніж наше серце” (1 Йоана 3, 20). Надія на спасіння усіх не ображає гідности людських жертв, якщо вони самі виявляють рішучу волю до прощення і примирення. Прощення породжене любов’ю і турботою про долю самих винуватців. Не можна дорікати, що таке примирення чиниться за кошт справедливости. “Милосердя ж понад суд” (Якова 2, 13). Убивця і жертва не можуть очікувати однакової долі одразу ж після смерти. Кожен відповідатиме за власне життя і за власні вчинки. За них він понесе покуту. В іншому випадку відповідальність залишалася б тільки порожнім звуком. Зовсім не байдуже, чи хто чинив кривди іншим, чи сам був покривджений. Усі муситимуть постати перед Богом. Він не забуває кривд і страждань людських. Про це говорять нам новозавітні перестороги, а зокрема апокаліптична притча Ісуса про Всезагальний Суд (Матей 25, 31-46). Сам Суддя згадує про гідність “братів найменших” і боронить її перед лицем остаточної долі світу. Бог прагне порятувати усіх. Можливо, що навіть найбільші злочини та жорстокості, вчинені за історію людства, мали за джерело радше пристрасті, глупоту і людську слабкість, аніж злобу і дійсну гріховність, за які винуватець навіки нестиме відповідальність перед Богом. По цей бік життя ми не маємо остаточних критеріїв, які дозволяли б відати про це з усією певністю. Такий стан речей схиляє нас до великої обережности у винесенні вироків, які виходять поза межі нашої людської компетенції. Бог один знає, що заслуговує на ймення гріха та наскільки далекосяжні його наслідки. Від людських очей ці справи сховані. Нерідко ми навіть не знаємо, чому хтось став злою і жорстокою людиною. Часто вирішальними у цьому стають роки дитинства, коли людині забракло любови та зичливости. Під цим кутом зору варто було б дослідити історію дитинства майбутніх злочинців, лиходіїв і душогубів. Вони потерпають від серйозних особистісних розладів. Роками вони тамують у собі гнів і почуття кривди. Перш ніж вони стали жорстокими до навколишніх, вони зазнали кривд від інших, можливо найближчих їм людей. Пізніше вони помстилися стократ, божевільно прагнучи до безумовного панування над іншими людьми. Один сучасний богослов пропонує – уявно – наступне наближення до таємниці примирення жертв із винуватцями. Опис цей має риси богословської вигадки, однак відзначається конкретністю, великою силою вислову і глибинною інтуїцією. “Ісус приходить на суд разом із своїми святими (пор. Корінтян 6, 2; Йоан 5, 22). Перед судом стає вбивця Анни Франк – людина, котра у своїй молодості майже не зазнала любови, а пізніше стала злочинцем через опортунізм і гонитву за кар’єрою. Розкаяний, він лежить на землі перед Ісусом і, сповнений страху, чекає на вирок осуду. Аж ось з-поміж почту святих виступає дівча, підходить до розпластаного на землі чоловіка, подає йому руку і підводить його. Ця дівчинка – Анна Франк. Її колишній кат засоромлений до глибини єства. Анна Франк обіймає його й цілує. Що ж учинить тепер Суддя? Напевне він не відштовхне їх одне від одного. Що мало б статися, аби цей сон здійснився? Чи таке примирення мислиме з богословської точки зору?” Ясна річ, відповідь на ці питання неможливо висловити одним чи кількома реченнями. Відповідь на нього століттями шукає християнська надія. Богослов не може бути людиною, позбавленою уяви. Переконлива сила його доказів спирається не тільки на чисту логіку висновків. Він мусить залишатися відкритим до всіх інтуїцій, які виникають із людських переживань і досвіду, насамперед найпіднесеніших і найшляхетніших.

Переклад Андріса Вішняускаса


ч
и
с
л
о

10

1997