Ален Безансон

Кордони Европи на сході та російське питання

Багато відповідей, що стосуються майбутнього Европи, оминають один істотний пункт, а саме – питання східніх меж майбутньої Унії. Я хотів би з'ясувати певні аспекти цієї спірної справи.

На думку істориків, Европа мала певні особливі риси ще задовго перед переселенням народів. Римська Імперія так і не змогла її об’єднати. Експансія Риму, з одного боку, спрямувалася на Близький Схід, а з іншого – на Африку, тому завоювання Европи так і не було завершене.

У середньовіччі Европу єднає в певному сенсі саме розпад Римської Імперії (усамостійнення Візантії та перехід Африки під панування ісламу) та латинське християнство. Воно згуртовує довкола себе германські народи та невелику частину народів слов’янських.

Під кінець XVII сторіччя східні кордони Европи виглядають так: на півночі вони визначаються межами шведських та прусських володінь. До них належить Фінляндія (та – як перехідні – терени довкола Фінської затоки) і територія майбутніх Естонії та Латвії. Далі на південь лежать терени польсько-литовської унії, кордони якої змінюються в результаті війн та угод; до них належать Княжа Пруссія, Лівонія, Курляндія та інші навернені хрестоносцями землі, а окрім того, терени, що лежать у басейні верхнього Дніпра (Литва, терени теперішньої Білоруси), Україна, аж по її південні кордони, де розпочинається панування Оттоманської Імперії та кримських татар. І нарешті, мінливий південно-східній кордон з Османською Імперією становлять терени, що належать імперії Габсбурґів, які поступово поглинули землі, заселені наверненими в католицизм слов’янами (словенців, хорватів, чехів, словаків) та Угорщину в їх якнайширших межах.

Тому можна визнати, що східню межу Европи творять три обшари – пруссько-шведський, польсько-литовський та австро-угорський. Однак насправді ситуація складніша з уваги на два фактори: з одного боку, це російська експансія, а з іншого – відступ держави Османів. Тут я хотів би розглянути тільки перший. Однак перед тим, як я до нього приступлю, спробуймо окреслити причини, чому ми ледь не інстинктивно зараховуємо попередньо перелічені території до Европи.

А йдеться тут про подібність чи аналогічність історичного досвіду та відсутність кардинальних відмінностей, які могли б вносити якусь відмінність у процесі їх спільного розвитку.

Я вже згадував про латинську християнську традицію. До неї слід додати такі важливі середньовічні інституції, як феодальна суспільна структура, міське право (польські міста поставали, запозичивши Маґдебурзьке право), ордени бенедектинців, домініканців, францісканців, університети, мистецтво ґотики; а потім – Ренесанс, римське право, гуманізм, орден єзуїтів. З огляду на неперервність розвитку навіть Реформація не стала відступництвом, оскільки реалізує певні засади, закладені у латинській християнській традиції, і стає явищем, типовим для Заходу – і чимось чужим та незрозумілим для православ’я. Щоб шляхта та міський патриціат могли перейняти маєтності та церковну владу, необхідною умовою була сама наявність цієї шляхти, міст, законодавчо закріпленої власности, детальної догматичної теорії св. Авґустина – того всього, що є визначальним і неповторним явищем, яке ми називаємо Европою.

Так само істотною справою є і її цивілізаційна єдність, її неперервність як у часі, так і у просторі. Прикладом можуть служити досягнення середньовічного землеробства, що полягали в обробітку тяжких та вологих земель півночі; це вміння з'являється десь коло тисячного року. До інших країн воно приходить повільно – потрібно було вісім століть, щоб воно досягнуло Польщі.

Так само можна прослідкувати поширення таких явищ, як право, купецькі міста, університети, друк, феодальна структура влади, тощо. Йдучи за цим принципом, ми можемо дійти до теренів, до яких згадані принципи вже не сягають, або ж є настільки деформованими, що втрачають свій первинний характер – і таким чином доходимо до кордонів Европи.

Їдучи потягом з Парижу до Москви, ми виразно відчуваємо, як закінчується Европа, як вона розчиняється та поступово пропадає. Села та міста поволі втрачають свою красу, щоб нарешті десь в околицях Смоленська перед нами розпростерся краєвид вражаючої краси, певним чином кращий, ніж той, який ми залишили за собою. Самотність та загубленість у розлеглих порожніх просторах, убогість і своєрідний чар господарств та низьких огорож – знак, що ми прибули до іншого світу.

Таким чином межі Европи пролягають по Росії. Вона неодноразово декларувала свою европейськість, від часів Петра, Катерини та Олександра аж до сьогодні. Щоправда, ніколи не одноголосно. Які ж арґументи може навести Росія для обґрунтування своєї тези?

1. По-перше, це арґумент переможця. Московське князівство було далеко від сфери інтересів Европи і було тереном набагато менше знаним, ніж Османська держава. Аж до XVII сторіччя Швеція та Польща змогли незначними зусиллями ще більше ізольовувати Росію. Тимчасом наприкінці того самого століття шведський мур був пробитий, а Польщу ослабило відділення половини України. Перевага Росії над Швецією була перш за все чисельною, порядку 15 на 1. Таким чином, Швеція, попри свою чудову організацію (бо була зразком для Петра Великого), мусила поступитися. У випадку Польщі російська перевага стосувалася головно політики. В Польщі не відбувся до кінця перехід від форми врядування типу абсолютної монархії, так як це відбулося в інших европейських країнах. У той момент, коли перед лицем російської загрози ця зміна стала доконечністю, російська дипломатія вже була здатна цьому запобігти.

Російська держава, тоді ще значно відмінна від монархії ancien regime, довела, що може бути більш ефективною, ніж шляхетська Річ Посполита. Прусська та Австрійська монархії поспішили поділити між собою те, що залишилося від Польщі так, щоб вона повністю не підпала під російське панування. З того часу (1795 року) Росія мала кордони з Пруссією та Австрією і задекларувала свою приналежність до Европи.

2. Росіяни в цілому мають світлу шкіру, пряме волосся та европейський розріз очей. Вони є результатом етнічного змішування народів, що прибули з південних степів (скіфів? слов’ян?), північних фінських племен, та незначної домішки татарської крови. Таким чином росіяни належать до того самого етнічного типу (раси, як казали у ХIX сторіччі), що й інші европейські народи. Російська мова належить до індоевропейської групи мов, подібно як і мови, якими розмовляють у серці континенту. Російська літературна мова наприкінці XVIII сторіччя (Фонвізін, Пушкін) була під таким сильним впливом французьких зразків, що в певних аспектах більше нагадує сучасні романські мови – принаймні з огляду на синтаксис та блискучість висловлювання – ніж польська чи німецька мови, вже не кажучи про угорську чи фінську.

3. Росія є християнською державою. Була хрещена 988 року через особисте хрещення правлячого князя; подібно, хоч і в інший час, була здійснена і християнізація Норвеґії, Угорщини, Польщі та Литви. Християнство в Росії перетривало панування навернених у іслам монголів. Від католицизму, який впливав на Росію з Польщі та України, вона запозичила свій перший катехизм. Із Німеччини та Швеції йшли протестантські впливи, які дали зразки для організації російської Церкви, тому для деяких містичних рухів та сект Росія стає місійним тереном. Анґлійські біблійні місії у ХIX столітті починають перекладати Святе Письмо на російську мову.

4. Зближення Росії з Европою відбулося завдяки волі держави, яка хотіла позбутися ізоляції та порвати з традицією степової імперії. Це бажання, яке появляється вже у Івана III, набуває щораз більшого значення у XVII столітті і реалізується в епоху Петра Великого. Петербурзькі царі прагнуть витворити у Росії монархію ancien regime за французьким зразком. Але у версії, що була адаптована Пруссією та Швецією для Східньої Европи. Будучи військовою та адміністративною монархією, російська держава обирає своєю метою досягнення суспільного порядку і почасти цю свою мету осягає. Поволі вдається з маси підданих вибрати прошарок дворян та прищепити йому певну европейськість, манери та почуття власної гідности. Починаючи з часу правління цариці Катерини, російський дворянин не може бути покараний фізично. Микола I впорядковує правову систему та впроваджує справжнє право власности. Олександр II ліквідовує панщину. Олександр III пропаґує промислову революцію та масову освіту. Можна сміливо стверджувати, що на початку цього століття Росія дійсно з огляду на багато аспектів починає нагадувати німецькі чи австрійські зразки, попри запізнення в певних сферах – часом і на кілька століть (у рільництві, праві), але часом лише на кілька десятків років (у системі освіти, представництві).

5. Найбільшим арґументом, що мав би свідчити про приналежність до кола европейських культур – в очах росіян, як і решти світу – є російська література XIX століття. Пушкін, як і Чосер у Анґлії XV століття, орієнтується на французькі зразки та освіжає їх. Він започаткував прекрасну літературну традицію, що надихається здобутками Анґлії, Франції та Німеччини, і за незначними виїмками тримається світського та ліберального духу.

Коли на початку цього століття японці захотіли ознайомитися з історією европейської літератури, то щонайперше вони звернулися до російської літератури, як найближчої та найбільш доступної.

Тобто арґументів є багато. Росія може на них посилатися, і їх може сприйняти Европа. Проте, все ж таки, попри весь поступ европейської цивілізації на просторах Російської Імперії, то тут, то там було чути й скептичні голоси. Між тих, хто сумнівається, були і Руссо, і Кюстен, і Мішле, і Маркс, і Конрад. Мішле писав:" Це крещендо брехні, фальшу, ілюзій... Я вам кажу, стверджую та доведу, що Росія не існує". Або Маркс:" Попри світові досягнення, (Російська Імперія) існує більше силою віри, ніж факту".

Подібні твердження, поширені близько 1850 року, здаються абсурдними у 1914 році. Тимчасом через десять років опісля від европейської цивілізації в Росії нічого, чи майже нічого не залишилося. Після падіння ancien regime та руйнації Церкви щезає громадянське суспільство, ринкова економіка, право, власність, суспільні класи; навіть мова убожіє. Все, що залишилося від реліґії та літератури, животіє у підпіллі та на еміґрації. Европейська соціалістична доктрина потрапила до рук фанатиків, які перекрутили її, виходячи з своїх власних потреб, та довели до стану дикости; і саме ці фанатики оволоділи Росією. Здобутки трьохсотлітньої історії невдовзі були повністю знищені. Чи, може, вони були такі крихкі, а европейське коріння так неглибоко закоренилося у російській землі? Але чому?

В епоху перед примусовою (накинутою зверху) европеїзацією в Росії бракувало попередньо згадуваного історичного досвіду, який був спільний для всієї Европи. Не було тут ні Римської Церкви, ні феодалізму, ні міст, ні Ренесансу, ні права власности і т.д. Мало того, Росія була обшаром відносної цивілізаційної порожнечі не тільки у порівнянні з Европою, але й щодо сусідніх імперій турків-османів, персів, монголів та Китаю і Японії. Ремесло майже не існувало. Рільництво початку XIX століття мало продуктивність, порівнювану з продуктивність епохи Меровінґів, а на початку XX століття – Анґлії епохи Війн Двох Троянд. Щоб Росія стала европейською, все мало бути створене державою. Звідси беруть корінь і сумніви багатьох европейських мислителів: для них Росія нових часів була штучною конструкцією, що імітує певні форми, які є результатом розвитку европейської цивілізації, що відтворює певний етап цієї цивілізації, при одночасній відсутності солідної на це бази. В цій цивілізації, якщо забракне стимулів ззовні, зовнішньої сили, все розпадається, розкладається, повертається до стану інерції та маразму. На думку російського історика Ключевського, Петро Великий хотів, "щоб холоп, залишаючись холопом, чинив вільно та зухвало", – ця суперечність дала фатальні наслідки.

Чим більше Росія нагадувала Европу зовнішньо, тим менше вона була подібною на неї внутрішньо. Багато хто, коли відвідує цю країну, спочатку переповнюється симпатією, однак невдовзі починає відчувати і нарешті відкриває темний та ворожий дисонанс. Найчастіше він проявляється там, де стикаються реліґія та держава.

Російська держава немає нічого спільного з Київською Руссю. Остання була заснована варягами (прибульцями із Швеції) на теренах, які населяли слов’яни, і впала під ударами навали чужих племен, переважно тюркських. В результаті погрому частина людности переселяється до Галичини, і з часом починає творити ядро майбутньої України. Інша частина прямує в напрямку порослих лісом теренів між Окою та Волгою і у XIII столітті підпадає під татарське панування. Впродовж двох століть центром влади Ханату для Росії є Китай чи Сарай (на нижній Волзі). Великий князь московський спочатку нагадує когось на кшталт візира при дворі татарського хана. І тут дуже важливо зауважити: Великий князь московський, християнський владар, росіянин, відіграє роль загарбника щодо свого власного народу. Один анґлійський мандрівник XVI століття запитав, який є правовий статус княжих підданих, на що з вуст людини, яка сама донедавна була "тільки холопом", дістав відповідь: "одні холопи".

Таким чином, у Европі функціонували, беручи згрубша, дві моделі держави. Перша з них, прототипом якої є князівство норманів, сягає Анґлії, а на континенті стає зразком для династії Капетинґів, і потім, меншою чи більшою мірою, й для решти Европи. Ця модель працює, опираючись на впорядковану, багатоступеневу суспільну ієрархію, на вершині якої є суверен. Вона є взаємозв’язаним цілим, де кожна з верств може наслідувати досягнення вищих верств. Другу модель, прототипом якої є держава монголів, прийняли чи успадкували Туреччина, Іран та Китай; вона працює виходячи з відсутности диференціації в суспільній ієрархії – окрім володаря маємо справу з певного роду рівністю у підданстві. Цю рису зберегла і російська держава, яка веде свою генеалогію від орди. Таким чином теоретично саме вона була власником всіх маєтностей та душ. Навіть у XIX столітті, коли російська держава у своєму прагненні до росту та домінації над Европою створила основи монархії типу ancien regime, визнала певні привілеї дворянства, визнала право власности – на багатьох росіянах татарський спадок був дуже помітний. Герцен називав Миколу I "Чинґіз-ханом з телеграфом", а Ткачов, стверджуючи, що держава у Росії веде себе як військо у загарбаній країні, зробив висновок, що вона не має тут серйозних основ і її легко може замінити група рішучих революціонерів. Так і сталося.

Попри весь петербурзький світ, ця держава з багатьох причин вважала себе спадкоємицею орди. А тому відчувала себе покликаною – як і тепер – до особливо близьких, чи принаймні упривілейованих, зв’язків з такими країнами, як Китай, Персія, Османська Імперія; зв’язків, які принципово відрізняються від тих, які в цьому реґіоні могла б мати яка-небудь інша европейська держава. Росія відчувала своє право зайняти розлогі терени в центрі евроазійського континенту, оточені гірськими пасмами Ельбрусу, Гіндукушу, Тянь-Шаню та Великого Хінґану. У ХХ столітті ці претенсії стали теоретичною підставою для так званого руху "евразійців", про постійне повернення якого нагадав останньо Франсуа Том. Претенсії, про котрі йдеться, трактувалися як речі самі собою зрозумілі і настільки були невідривні від її політичної самоідентифікації, що Росія ніколи навіть і не згадує про свої імперіалістичні інтенції. Вона просто-напросто збирала одну за одною ці території, єдиним призначенням яких від незапам’ятних часів було об’єднання з Російською Імперією. Забравши Казанське Ханство, а потім Україну та Польщу, вона чинила це тільки з чистої любови до ближнього, вдовольняючи найглибші прагнення, породжені самим духом історії підданих їй відтоді народів. Прагнення до експансії перейняв від неї і Радянський Союз. Згідно з громадською думкою часів Брежнєва, ставлення Росії до Узбекистану, Болгарії чи Куби було виключно безкорисливою самопосвятою. Справа у тому, що російська держава не була національною державою. Вона була свого роду імперіальним витвором, що не мав сталих кордонів. Як казав де Вітте: "Я не знаю Росії, я знаю тільки Російську Імперію".

Московська держава потребувала санкціонування своєї влади. Довгий час вона покликалася на спадщину Чинґіз-хана, що стало причиною перших завоювань (загарбання Казані), однак невдовзі цю роль взяла на себе Православна Церква. В рамках православ’я маємо два паралельні та конкуруючі один з одним нурти – один становить справжню версію християнської традиції, натомість інший має своєю основою антикатолицизм. І саме таку формулу православ’я, що є антикатолицьким, а потім доповнену антилютеранством, вибрала московська держава для виправдання своєї влади та сакралізації своїх кордонів (за монгольським зразком). Реліґійна екзальтація та ксенофобія невдовзі трансформувалися у мегаломанію – бо чи можна окреслити якось інакше той факт, що дрібне та малозначуще Московське князівство проголошує само себе "Третім Римом"? В міру того, як Церква ототожнювала себе з державою, разом з культом істинного Бога починає народжуватися ідолопоклонницьке самолюбування, культ російськости. Те, що становило реліґію, починає одержавлюватися, а держава стає реліґією.

Петро Великий остаточно підпорядковує Церкву державі, знищивши патріархат та ввівши церковну структуру на кшталт шведської. Це призводить до зникнення реліґійної меґаломанії ледь не на ціле століття. Вона відроджується тільки на початку XIX століття. Цар Микола знову звертається до православ’я як основи своєї влади і править, керуючись максимою "Самодержавство, православ’я, народність". Його противники слов’янофіли, які шукали у Росії моральні вартості, що могли б протистояти решті Европи, теж звертаються до православ’я як єдино чистої віра, позбавленої помилок католицизму та лютеранства. Так появляється особлива ідеологія, значення якої, попри злети та занепади, постійно зростає. Вона поєднує в собі погорду щодо Заходу, віру у месіанське призначення Росії, своєрідну мітологію російського народу, впевненість у його принциповій відмінності від інших народів. Все це можна було б розглядати як результат трансформацій німецького романтизму, якби не факт, що у Росії ці погляди обґрунтувала віра та вимріяла, щораз багатша на деталі, маєстатична генеалогія російського християнства.

І саме такі ідеї, допрацьовані пізніше під впливом Достоєвського, символізму та філософії початку цього століття, домінували в Росії напередодні революції. І хоча більшовизм був їх запереченням, на думку деяких авторів, таких як Бердяєв, він мав ту заслугу, що унеможливив розвиток Росії тим самим шляхом, що і Західна Европа. Сьогодні можна спостерігати повернення старої ідеології. Ґенерал Лєбєдь, який вважається людиною з великим майбутнім, робить її фундаментом для народу та держави, – годі знайти кращий замінник ідеології більшовизму. У війську ця доктрина є обов’язковою – відповідно проінструктовані священики замінили у цій ролі колишніх політкомісарів.

Більшовизм прекрасно узгоджується з мітологією православ’я в одному питанні: вони обидва є чудовими інструментами для трансмутації дійсності, заперечуючи те, що є дійсним, та підмінюючи його ілюзією, суть якої зводиться до заперечення досягнень Заходу та відособлення Росії. Саме звідси витікають першоджерела знаної, оманливої, небезпечної та надзвичайно успішної російської містифікації.

Це все, що стосується історичних міркувань. Однак яке значення вони мають для сьогоднішньої ситуації?

На сімдесят років держава та Церква у Росії, під пануванням підпертої ідеологією диктатури, перестали існувати. В той самий час у Західній Европі як реакція народився гітлерівський режим, який дорівнював тому з огляду на своє божевілля та злочинність. Але німці таки змогли прокинутись із кошмарного сну і знайти своє місце в Европі. Диктатура не змогла знищити основ держави. У 1945 році у Німеччині ще досить багато залишилося від права, суспільного порядку та права власности, щоб можна було закрити потворний розділ історії. І невдовзі туди повернулася демократія.

Інакше стояла справа у випадку комунізму. Розвал системи відбувся без проголошення damnatio memoriae. Жодного з вищих функціонерів не спіткала кара чи хоча б осуд, які і далі тяжіють – півстоліття опісля – навіть над найскромнішими учасниками гітлерівських злочинів.

Амнезія щодо комунізму, гіперамнезія щодо німецького фашизму, відсутність єдиної моральної оцінки цих таких подібних один до одного режимів означає, що ми є – і довго ще будемо – свідками серйозних перекручень історії. Ані теперішнє покоління, ані наступне так і не буде знати справжньої історії, в сенсі "того, що відбулося насправді"(Ранке).

Більшовицька держава, будучи принципово відмінною від петербурзької держави, мала однак з нею три спільні риси. А саме: вона теж була – причому навіть більшою мірою – "військом у загарбаній країні", яке не повинно відповідати перед своїми громадянами. Вона була імперіалістичною структурою, що приховувала свій імперіалізм. Використовувала для своїх цілей російський націоналізм. Якщо зараз православ’я займе місце більшовицької доктрини, то буде збережена логічна тяглість традиції. І це тим більш можливе, що державні чиновники пережили руйнацію системи у тому самому складі. Попередня держава опиралася на військо, політичну поліцію, дипломатію, розвідувальні служби та Церкву. Посткомуністична держава користується тими самими інституціями; вона навіть не вважає за потрібне змінити людей.

Націоналізм становить доконечний елемент комунізму, бо саме він привносив певний елемент дійсности та спонтанних людських почувань в нереальний та нелюдський світ утопії. А зараз він набуває першорядного значення. Якщо стане потрібна абсолютна та універсальна істина, то її дасть радше російське православ’я, ніж науковий комунізм.

Росія домагається, щоб її прийняли до Европи. Однак які можуть бути наслідки у випадку згоди чи відмови з боку останньої?

Якщо Росія ввійде до Европи, то остання буде тягнутися аж до Владивостока. Тільки вражаюча іґноранція чи брак ясного бачення всіх наслідків цього міг продиктувати формулу "від Атлантики аж до Уралу". Хоча б тому, що Урал ніколи не був ніяким кордоном, навіть у XVI столітті, а обшар по обох його боках є російською територією. Сибір віддавна належав росіянам, і розмовляють там по-російськи без ані найменшого акценту.

Загальновизнано, що сила Росії непорівнянна з Европою. Однак як на це глянути. Чисельність населення в Росії докладно не відома. Правдоподібно, його чисельність не набагато більша від чисельности німців і має такий самий низький природний приріст. Зруйновану промисловість безперечно вдасться відбудувати, але ще не скоро вона стане конку-рентоздатною щодо Заходу. Трудність полягає радше у відсутності доброї волі з боку російської держави. Тоді як післявоєнна Німеччина п’ятдесят років вела себе дуже обережно, посткомуністична Росія, переконана у своїй безкарності, зовсім не вагаючись, діє нагло і брутально. Першою офіційно оголошеною метою було збереження статусу "великої наддержави", і це тоді, коли країна була у крайній бідності, майже на порозі анархії. Захід визнав ці претенсії, і таким чином Росію допустили до прийняття найважливіших рішень, вона змогла засідати у всіх кріслах при кожному зі столів. Подібної вирозумілости забракло щодо Бразілії, країни з великою кількістю мешканців, багатшої і більш демократичної.

"Велика наддержава" – але для чого? Росія хоче зберегти своє право на західні субсидії, які отримувала ще з часів Брєжнєва. Невинна забава у "яструбів та голубів", завдяки якій до СРСР широкою рікою пливли кредити та товари, і далі триває, з тією різницею, що тепер бавляться у "демократів" та "націоналістів", прихильників Єльцина чи Жиріновського, і все свідчить про те, що гра йде з таким самим успіхом. Є, правда, ще й інші методи. Наприклад, щоб російські дослідники-атомники не захотіли часом запропонувати свої послуги країнам "третього світу", американський уряд прийняв рішення виплачувати їм плату. Це дозволяє вченим працювати над удосконаленням атомного арсеналу Росії, яка завдяки цій допомозі може вільно вирішувати, чи вона продасть цю технологію Іранові, чи відмовить у випадку подальшої фінансової допомоги Заходу.

Визначення себе як "великої наддержави" означає, що Росія хоче зберегти свою упривілейовану позицію щодо европейських країн. Рішення про вступ до НАТО на практиці залежить і від згоди Росії. Тому Польща і далі живе у тіні Росії, подібно як і в часи цариці Катерини, яка узурпувала собі право "обороняти" конституцію тогочасної Речі Посполитої.

Цього роду тенденції у міжнародних стосунках свідчать про те, що російська держава хоче не стільки творити об’єднану Европу, скільки – що є зовсім іншим – прагне мати впливи в Европі. І тут допомогу може надати російська дипломатія. Російська дипломатія зрештою є – і завжди була – чудовою, як щодо іншої частини російської адміністрації, так і в порівнянні з дипломатією Заходу.

Разом з тим вона є надзвичайно чисельною. У Парижі після падіння комунізму вона не покинула жодної з будівель, яку займає, разом з резиденціями балтійських країн, які забрала собі після війни. Російські дипломати об’єднані спільною ідеєю, вони покликані до реалізації далекоглядних цілей, – тому не дивно, що на вулиці Ґренель та бульварі Ляне і далі можна бачити ті самі обличчя, що і в часи Хрущова...

Прийняття Росії до Европи означало б не тільки пересунення кордонів останньої, але і втягнення в російські прикордонні суперечки. Росія з самого початку існувала як імперія і не мала етнічних меж. Зараз вона пильнує кордонів колишнього СРСР. Окрім того, згідно з багатовіковою традицією, вона наглядає за Кавказьким реґіоном. Підтримує добрі стосунки зі штучно створеними народами Туркестану для забезпечення кордонів Туреччини. Кордон з Китаєм є ілюзорним. Це не є нашою темою тут, але немає причини, чому Китай, набагато потужніший тепер від Росії, не міг би одного доброго дня нагадати, що кордони є результатом "несправедливих договорів".

Татарські, башкирські та інші анклави вимагають незалежности. Навіть у Якутії обрано власного "міністра закордонних справ". Мільйони росіян, що опинились поза межами актуальних кордонів країни, є потенціальним джерелом ірредентизму такого рівня, який важко уявити собі на Заході.

Російські підрозділи ведуть війну у Таджикистані, у Чечні ми теж маємо справу з реґулярною репресивною кампанією. Чи Европа, яка відчуває себе безсилою щодо сербських акцій, могла б толерувати подібні конфлікти непорівнянно більшого засягу?

Як же ж тоді виглядає справа із західніми кордонами Росії?

Балтійські країни були загарбані на початку XVII століття в результаті війн із Швецією та Польщею. Приєднання відбулося по-европейськи, через укладення договорів, згідно з якими найвищу владу мав би здійснювати російський цар, тоді як новим підданим ґарантувалося певну кількість свобод. В цих країнах значне число людности становила шляхта німецького, шведського, польсько-литовського походження та міський патриціат подібного походження. Для російської держави вони була джерелом творення освічених еліт та лояльних підданих корони, завдяки яким вона могла стати державою західнього зразка згідно з волею царя Петра та його наступників. Перший розвал Російської імперії 1917 року призвів до значного послаблення позиції упривілейованої верстви на користь підлеглих їй до того часу народів – литовців, латишів та естонців. Однак ці "етнічні зсуви" не привели до втрати політичної культури. Аж до 1939 року в тих країнах жилося заможно. Повторна більшовицька навала була жахливою. Знищено чи депортовано 10% населення, головно еліт. Під час війни гітлерівці практично винищили гебрейське населення, яке було досить численною групою. Чергова чистка 1945 року остаточно зламала ці три малі держави, тоді як великі держави без протестів визнали їх анексію. В подальшому сорок років з Росії напливали еміґранти – плановано (військові) чи спонтанно сюди прибували пролетарі, заохочені досить пристойним рівнем життя. Однак, не дивлячись ні на що, ці країни таки змогли відновити значну частину своєї незалежности. Її не визнає цілий нурт російської громадської думки, на переконання якого те, що було здобуте в часи царя Петра, є повноправною власністю Росії.

Ще важче погодитися із втратою України та Білоруси.

Україна втратила свої еліти, які асимілювалися із польською шляхтою. Козацьке повстання середини XVII століття виштовхнуло цю верству, однак так і не змогло її замінити. Прийняття російського протекторату закінчилося поразкою козаків, місце яких зайняло російське панство. XIX століття є століттям інтенсивної русифікації. Уніатська Церква силою включена у російську православну. Українська мова заборонена. Єдиний справді великий український письменник Гоголь писав російською мовою. Процес індустріалізації призвів до того, що пасмо від Харкова аж по Крим заселили головно росіяни. Сталінське душогубство у тридцятих роках, голод та повоєнні депортації завдавали Україні, жорстоких втрат, – над нею, як над Ірландією, нависла загроза втрати національної ідентичности. Однак, попри це все, у 1991 році Україна таки здобула незалежність, яку їй вдалося зберегти досьогодні попри різні натиски з боку Москви. Сила України зростає з кожним роком незалежности. Ще бракує багатьох ознак незалежної держави – ще повністю не розв’язана проблема грошей, закордонної політики, охорони кордонів. Справа Криму і далі є потенційним джерелом неспокою.

Територію України частково відділяє Молдова, яка є під впливами Москви. Більш ніж 4/5 вірних Православної Церкви і далі є у юрисдикції Московського Патріархату. Коли автокефальний український Патріарх оволодіє Печерською Лаврою та Софійським Собором, то це буде значним кроком у напрямку справжньої незалежности. Про те, чи Україна належить до Европи і чи вона зможе це доказати, повинна вирішити тільки вона сама. Принаймні за неї цього не зможе зробити Росія.

Подібно справа виглядає і у випадку Білоруси. Ця країна була ще більше знищена різнею, спустошеннями та грабунками, ніж Україна. Теперішні білоруські власті, обрані вельми непевним і сумнівним чином, діють так, ніби хочуть заперечити здобуту 1991 року незалежність. Тому Росія знову невдовзі може мати спільний кордон з Польщею на теренах між балтійськими країнами та Україною.

Таким чином, західні кордони Росії ще не остаточні, декому важко зрозуміти, що вони можуть відрізнятися від кордонів царської Росії. Про це свідчать як провокаційні зазіхання Жиріновського, так і звернення Солженіцина до українців та білорусів щодо приєднання до російських братів, які і далі готові прийняти їх "з розпростертими руками"...

Однак припустімо, що Росія є за межами об’єднаної Европи. Це має сенс тільки за умови створення реального політичного об’єднання. Однак слід очікувати, що російська дипломатія зробить усе, щоб цього не допустити. Досить пригадати подібні дії в Анґлії, яка попри все є інтеґральною часткою европейського минулого – що не можна сказати про Росію. У випадку Анґлії йдеться про те, що, попри приналежність до Европи, вона має сильні зв’язки з рештою анґломовного світу, що цілком зрозуміло. Анґлійський націоналізм, антипапськість державної реліґії, можливо, й більш "цивілізовані", ніж у Росії, але закорінені вони не менш глибоко і, принаймні для меншости, все ж не менш животрепетні. Якщо Анґлія, яка все ж є частиною Европи, може так успішно протистояти різноманітним об’єднавчим ініціативам, то що зможе зробити Росія, яка є противником об’єднання і чужа йому? Анґлія, попри слушні застереження де Голя, повинна була бути прийнята з огляду на історію, що у випадку Росії не актуальне. Засоби, до яких вона може вдатися з метою тиску, є іншими, ніж ті, які застосовує Анґлія, але вони так само численні та розмаїті. Наприклад, інструментом залякування може бути її атомний арсенал, який постійно модернізується попри скорочення озброєнь; поганий розвиток політичної чи економічної ситуації у поєднанні з вірою в успішність европейської допомоги; перепони у розв’язанні европейських конфліктів, наприклад, в Югославії і на Близькому Сході; маніпулювання арґументами про культурну та реліґійну спільність, перспективи, які відкриває російський "ринок", акцентування впливів у посткомуністичних країнах та в просторі "візантійської дуги", яка проходить через Москву, Бухарест, Софію, Атени та Белґрад; розігрування ролі потенціального союзника – проти Німеччини (у Франції та Анґлії химерні остороги щодо "відкликаного примирення"), перед страхом загрози з боку ісламу чи Китаю; спроби знайти союзника у Сполучених Штатах проти Европи, у Німеччині проти Польщі, Франції та Англії – список можна продовжувати залежно від обставин. Росія завжди буде прагнути сидіти за европейським столом, змішувати карти та заважати у грі.

Однак припустімо, що вдасться реалізувати політичний союз в Европі. Яка повинна бути його політика щодо Росії?

1. Дотримування певної дистанції, вочевидь, є необхідним для добра взаємних стосунків. Европа хоче зберегти статус незаанґажованого спостерігача і право на безсторонню оцінку політичної ситуації в Росії. Тільки за такої умови вона згідна розглянути проблему її можливого членства в Унії. Однак попередньо російська держава повинна довести, що вона відповідає певним критеріям політичної адаптації до решти Европи. Зараз ці критерії є такими: відречення від імперіалістичних зазіхань, поступова відмова від доктрин, що базуються на націоналізмі і ксенофобії, та повне прийняття засад демократії.

Разом з тим ми не повинні переоцінювати можливості европейського впливу на ситуацію всередині Росії. Це ілюзія, якою охоче послуговується російська політика з метою здійснення впливу – тим разом успішного – на европейську політику щодо Росії. Те, чи у Росії "демократи" подолають "червоно-коричневих", зовсім не залежить від поблажливости Европи. Якщо російський уряд чинить як "червоно-коричневі", водночас декларуючи свою приналежність до "демократів", то ми не допоможемо демократії своїми поступками, посилаючись на арґумент, що "могло бути ще гірше". Звичайно буде, і то дуже швидко. Такі витіюваті розумування були допустимі в часи комунізму, коли брак гласности не дозволяв однозначно оцінити ситуацію. Сьогодні цей арґумент неактуальний. Чи, може, Захід і далі повинен заплющувати очі і йти наперекір очевидному? Це правда, що останньо звертають увагу на певні ознаки відсутности гласности. Якщо це підтвердиться, то це буде цінним арґументом і водночас сиґналом тривоги.

2. Важливою перевіркою політичної еволюції Росії є пошанування нею суверенности держав, що постали після розвалу СРСР. Сьогодні важко говорити про це пошанування, спрацьовує радше право сили. Ми чуємо, що Европа не може боронити Україну, тим більше, що і остання має проблеми з своїм самовизначенням. Але чи боронила б вона балтійські країни? Румунію чи Словаччину? Чи навіть Польщу? Щиро кажучи, невідомо. Йдеться про те, до якої межі можна дозволити Росії "піти задалеко". Відповідь звучить: не далі, ніж це окреслено її сучасними кордонами. Там пролягає червона лінія. Це не означає, що у випадку її порушення Европа оголосить війну, – однак вона перестане трактувати Росію як партнера, а почне вважати її противником.

3. Партнерство з Европою корисне для Росії. Так само корисним було б і звільнення від ряду рис, які не дозволяли їй теж включитися у розбудову европейської цивілізації. Якщо Росія доведе, що вона – держава миролюбна, керована на пристойних засадах, то її пропозиція щодо членства в Европі перестане породжувати тільки недовіру. Партнерство означає розширення торгового, культурного, технологічного обміну. Воно означає повернення до найкращого періоду перед 1914 роком, коли Дяґілєв зачарував Париж, а Credit Lyonnais спрямовував французькі заощадження до Москви. Саме про таку Росію мріяла цариця Катерина та Пушкін.

Партнерство може бути плідним за умови, що його створення відбуватиметься крок за кроком і у формі навчання. Надмірний поспіх та брак необхідної стратегії могли б загрожувати обом сторонам. Я не дуже розумію наполягання панів Талбота, Сороса чи Закса, на думку яких Захід повинен безумовно та ентузіастично йти назустріч Росії. В цій грі вирішальну роль грає вона сама. Тимчасом від 1991 року виглядає на те, що грає вона не надто чесно.

Переклад Тараса Матіїва


ч
и
с
л
о

10

1997