UKRAINA IRREDENTA. 13+2

Юрiй Андрухович (13.03.60) – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився у Станiславi (нинi Iвано-Франкiвськ). Закiнчив редакторське вiддiлення Українського полiграфiчного iнституту у Львовi (1982) та Вищi лiтературнi курси при Лiтературному iнститутi в Москвi (1991). Працював газетярем, служив у вiйську, деякий час очолював вiддiл поезiї iвано-франкiвського часопису “Перевал” (1991-1995). На сьогоднi – аспiрант Прикарпатського унiверситету. Спiвредактор часопису тексту i вiзiї “Четвер” (нерегулярник, виходить мiнiмальними накладами в Iвано-Франкiвську).

Творчий доробок Юрiя Андруховича формально можна подiлити на два головнi рiчища: поетичне i прозове. Його поетичний дебют вiдбувся у першiй половинi 80-х рр., i завершився виходом у свiт збiрки “Небо i площi” (1985), загалом прихильно зустрiнутої критикою. Того ж таки року Юрiй Андрухович разом iз Вiктором Небораком та Олександром Iрванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення вiд Бурлеск – балаган – буфонада), значення якої для кожного з трьох її учасникiв з роками змiнювалося – вiд чогось на кшталт внутрiшнього таємного ордена до прикладної квазiфiлософiї життя. Проте друга поетична збiрка Юрiя Андруховича (“Середмiстя”, 1989) носить швидше не бубабiстський, а елегiйно-класицистичний характер. Вповнi балаганно-ярмарковою можна вважати натомiсть третю збiрку – “Екзотичнi птахи i рослини” (1991), яка волею автора мала б носити пiдзаголовок “Колекцiя потвор”. Поетичне рiчище Андруховича вичерпується десь наприкiнцi 1990 р. i завершується друкованими поза збiрками циклами “Листи в Україну” (“Четвер”, № 4) та “Iндiя” (“Сучаснiсть”, 1994, № 5). Домiнантою його поетичної картини в усi перiоди творчостi видається напружене шукання духовної вертикалi буття, суттєво занижене тенденцiєю до примирення вертикального з горизонтальним. Звiдси – стале поєднання патетики з iронiєю, нахил до стилiзаторства i замiна лiричного героя щоразу новою маскою.

З прозових творiв Юрiя Андруховича найперше був опублiкований цикл оповiдань “Злiва, де серце” (“Прапор”, 1989) – майже фактографiя служби автора у вiйську, своєрiдна захалявна книжечка, що поставала пiд час чергувань у вартiвнi. 1991 р. з’являється друком параiсторичне оповiдання “Самiйло з Немирова, прекрасний розбишака” (“Перевал”, № 1), що нiби заповiдає характернi для подальшої прози Андруховича риси: схильнiсть до гри з текстом i з читачем, мiстифiкаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажнiсть, еротизм, любов до маґiчного i надзвичайного. Романи “Рекреацiї” (1992), “Московiада” (1993) та “Перверзiя” (1996) при бажаннi можна розглядати як трилогiю: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епiцентрi фатальних перетворень фiзики в метафiзику i навпаки. Всi романи являють собою доволi вiдчутну жанрово-стилiстичну сумiш (сповiдь, чорний реалiзм, трiллер, ґотика, сатира), час розвитку дiї в них вельми обмежений i сконденсований: одна нiч у “Рекреацiях”, один день у “Московiадi”, п’ять днiв i ночей у “Перверзiї”.

Есеїстика Юрiя Андруховича виникає внаслiдок його частих подорожей до iнших країн i поступово складається в майбутню книгу спостережень над нинiшнiми особливостями європейського культурно-iсторичного ландшафту. Його твори перекладено i видано у Польщi, Нiмеччинi (окремими книжками), США, Швецiї, Росiї (окремими публiкацiями). Сам Андрухович перекладає з польської (Т.Конвiцький), нiмецької (Р.М.Рiльке, Ф.Голер, Ф. фон Герцмановськi-Орландо) та росiйської (Б.Пастернак, О.Мандельштам, А.Кiм).

Про нього:

Навiть коли б Рекреацiї були лише повiстю-застереженням, повiстю-попередженням, повiстю-сатирою, то й тодi їхню цiннiсть, їхню потрiбнiсть для сьогоднiшньої України важко було б переоцiнити. Але ж це, крiм усього, ще й художнiй твiр з яскраво вираженим iгровим, карнавальним началом, з живими характерами, жвавою iнтригою, дотепною розв’язкою.
(Микола Рябчук, Сучаснiсть. – 1992, ч. 5)

Одночасно це i лiтургiя, i блазенада, святковi ярмарки пiд церквами i хреснi ходи невiдомо до чого, це виступи народних депутатiв i гiпнотизерiв (у життi це часто одне й те саме).
(Свiтлана Ковалевська, Сучаснiсть. – 1992, ч. 5)

Та Рекреацiї Юрiя Андрухова – це щось неймовiрне! Як могли Панове-Редактори допустити таке огидство до такого поважного журналу, яким досi був журнал “Сучаснiсть”?
(Лев i Марiя Чайкiвськi, Семенюк Олекса, США. – Сучаснiсть. – 1992, ч. 5)

Якщо йшлося б тiльки про скандали, пов’язанi з творчiстю Андруховича, гадаю, що вiдлуння, початково широке, швидко би вляглося. Епатаж i скандальнiсть – це не одинока, та й не найважливiша риса його творiв.
(Оля Гнатюк. Авантюрний роман i повалення iдолiв)

Подiл белетристики на лiтературу i чтиво “Рекреацiї” заперечують так само, як заперечують їх бестселери Ґабрiеля Ґарсiя Маркеса, Умберто Еко чи Джулiяна Барнса. Андрухович дає читачевi карнавал, через що “Рекреацiї” читаються з не меншою насолодою й не менш приємним почуттям легкого переступлення меж пристойного, нiж колись читалася “Енеїда” Котляревського.
(Марко Павлишин, Сучаснiсть. – 1993, ч. 12)

Через ґротескову форму роману автор безжально демiфологiзує традицiю, дражнить i атакує нацiональнi святинi, руйнує встановленi правила поведiнки.
(Красноґруда. – 1995, ч. 4)

Є в цьому щось надзвичайне: книжка, прочитана єдиним подихом, спричинює те, що мiсця, можливо, не надто вiддаленi, але все-таки чужi, видаються своїми, наче власний дворик у рiдному мiстi. Вже тиждень, як завдяки випущеному “Святом Лiтерацькiм” романовi Юрiя Андруховича, вiдкриваю для себе Україну.
(Александер Качоровський, Газета Виборча. – 16 листопада 1994)

Щодо лялечки, якою є нинiшня Україна, що повертає собi незалежнiсть, то її порятунок Андрухович бачить у нагадуваннi їй про колишню європейськiсть. I тим самим вiдкриває черговий простiр для драми – не лише український, а й загалом посткомунiстичний.
(Пйотр Братковський. Такого письменника в нас немає // Газета Виборча. – 6 березня 1996)

“Московiада” – це не роман жахiв, це – пересторога, настiльки серйозна, наскiльки сильною є iдея тоталiтаризму.
(Євген Баран, Перевал. – 1993, № 1)

Бiблiографiя:
Небо i площi: Поезiї. – Київ, 1985.
Середмiстя: Поезiї. – Київ, 1989.
Злiва, де серце: Оповiдання // Прапор. – ч.7, 1989.
Екзотичнi птахи i рослини: Поезiї. – Київ, 1991.
Самiйло з Немирова, прекрасний розбишака // Перевал. – ч.1, 1991.
Рекреацiї // Сучаснiсть. – ч.1, 1992.
Московiада // Сучаснiсть. – чч.1-2, 1993.
Вступ до географiї // Перевал. – ч.1, 1993.
Листи в Україну // Четвер. – ч.4, 1993.
Кохання i смерть по-лицарськи: визволяння панни // Сучаснiсть. – ч.1, 1994.
Аве, Крайслер! Пояснення очевидного // Сучаснiсть. – ч.5, 1994.
Iндiя // Сучаснiсть. – ч.5, 1994.
Вибранi кавалки // БУ-БА-БУ. Т.в.о./ /ри. – Львiв, 1995.
Добiрка поезiї в антологiї Десять українських поетiв. – Київ, 1996.
Ерц-Герц-Перц // Четвер. – ч.7, 1996.
Перверзiя // Сучаснiсть. – чч.1-2, 1996.
Rekreacje. Przeklad Ola Hnatiuk. – Warszawa: Swiat literatski,1994.
Links, wo das Herz schlaegt // Letzter Besuch in Tschornobyl: Ukrainische Erzaehler der Gegenwart. Auswahl und Uebersetzung Anna-Halja Horbatsch. – Kranichfeld und Marburg, 1994.
Spurensuche im Juli. Aus dem Ukrainischen von Anna-Halja Horbatsch. – Reichelsheim:Brodina Verlag, 1995.
Det okaenda Ukraina: Ukrainska dikter. Еversatta av Sigvard Lindqvist. – Wettern, 1995.
Rekreacje. Przeklad Ola Hnatiuk. – Warszawa-Izabelin: Tyrsa-Swiat literatski,1996.
Erz-Herz-Perc: Eseje.Przelozyli Ola Hnatjuk, Przemyslaw Tomanek. – Warszawa-Izabelin: Tyrsa-Swiat literatski,1996.

Тарас Возняк (7.05.57) – редактор та видавець незалежного культурологiчного журналу“Ї”, що наприкiнцi 80-х виходив самвидавом, а тепер леґiтимно у Львовi. Тематика останнiх чисел журналу – проблеми європейської iдентичностi, українсько-росiйських стосункiв, свiту гебрейства та українства, поставстрiйського культурно-полiтичного простору в Європi, iдеологiї польсько-українських стосункiв. З 70-х рокiв займається перекладами фiлософських та художнiх текстiв, автор перекладiв М.Гайдеґґера, Г.Ґ.Гадамера, Ґ.Марселя, М.Шелера, Б.Шульца, В.Ґомбровича. Працює в проблематицi фiлософської герменевтики, полiтичної толеранцiї та плюралiзму. Автор численних полiтологiчних есеїв та культурологiчних текстiв.

Головними публiкацiями оригiнальних текстiв вважає наступнi:
До питання про етнiчну самосвiдомiсть i нацiональну культуру, 1991.
Свiт хасидизму i Голокост, 1991.
Хасидизм i катастрофа “банального зла”, 1992.
“Народження трагедiї з духу музики” та “Лiсова пiсня”. Слово – Музика – Мовчання, 1992.
Онтологiчнi підходи до питання нацiональної культури та етнiчної самосвiдомости, 1992.
Небуття хамелеон в поезiї Емми Андiєвської, 1992.
Вiдродження iвриту та української мови. Онтологiчнi пiдстави та наслiдки, 1992.
Складнiсть людини i надiя, 1992.
Грiх iснування, 1992.
Ґабрiель Марсель в українському контекстi, 1993.
Емма Андiєвська: в дорозi, 1993.
Небуття хамелеон в поезiї Емми Андiєвської, 1993.
Дiм буття, 1994.
Що є мораль?, 1994.
Складнiсть людини i надiя, 1994.
Ancilla theologiae?, 1994.
Вiдродження держави i людина: аспект Обiцяного Краю та держави, 1994.
Дар життя, 1994.
Слугування i вiра, 1994.
Манiвцi рацiоналiзму, 1995.
Мiж Сциллою i Харибдою: новi проблеми в українськiй Церквi та Апостольська Столиця, 1995.
Буття i деякi аспекти мови та мовлення, 1996.
Вiдродження держави i людина. Аспект Обiцяного Краю та Спасiння. Спiльне i вiдмiнне у вiдродженнi Iзраїлю та України, 1996.
Ви-говорювання свiту або панегiрик Гомеру, 1996.
Цивiлiзацiя очiкування (до передпорогового, есхатологiчно-очiкуючого характеру еллiно-iудео-християнської цивiлiзацiї), 1996.
Просторово-часова локалiзацiя мiтологеми Єрусалиму, 1996.

Головними опублiкованими перекладами вважає:
Вiтольд Ґомбрович. – Щоденник, 1991.
Iгор Клех. – Сало, 1991.
Мартiн Гайдеґґер. – Гельдерлiн i сутнiсть поезiї, 1991.
Ганс Ґеорґ Ґадамер. – Що є iстина?, 1992.
Бруно Шульц. – Липнева нiч, 1993.
Бруно Шульц. – Нiч великого сезону, 1995.
Вiтольд Ґомбрович. – Щоденник, 1996.
Алєксандр Ахiєзер. – Росiя – кризова точка iсторiї, 1996.
Яакоб Кац. – Криза традицiї на порозi нових часiв, 1996.
Гершом Шолем. – Зогар: книга та її автор, 1996.
Йєшаягу Лейбович. – Наука та гебрейська релiгiя, 1996.
Авраам-Iошуа Ґешель. – Архiтектура часу, 1996.
Аврахам Iцхак Кук. – Земля Iзраїля, 1996.
Ганс Ґеорґ Ґадамер. – Про вклад поезiї в пошук iстини, 1996.
Ганс Ґеорґ Ґадамер. – Поезiя та iнтерпункцiя, 1996.
Анжей Браун. – Урок нiмецької, 1996.
При журналi “Ї” почала виходити серiя “Бiблiотека журналу “Ї””, де до друку за його участю вперше українською мовою готується том перекладiв Ґабрiеля Марселя та Iммануїла Канта.

Василь Врублевський (9.04.63) народився в селi Карвинiвка Дзержинського району Житомирської областi. Закiнчив мiсцеву середню школу, здобув вищу фiлологiчну освiту в Житомирському педiнститутi. Працював у житомирських газетах, видавництвах “Перiодика” та “Вiсник”. 1989 року разом з Володимиром Даниленком та Ярославом Зайком видав у Житомирi пiдпiльний лiтературно-публiцистичний альманах “Житнiй ринок”. 1990 року iнiцiював створення лiтературно-мистецького журналу “Авжеж!”, незмiнним редактором якого вiн є вiд самого початку. 1993 року заснував видавництво “Авжеж!”. Зусиллями Василя Врублевського видано кiлька десяткiв книг, переважно молодих авторiв. Вiн також є редактором “Нової лiтературної газети”.

Лiтературна бiографiя Врублевського розпочинається з 1 грудня 1984 року, коли в житомирськiй обласнiй молодiжнiй газетi “Комсомольська зiрка” вперше з’явилося друком його оповiдання (“Останнiй бiй”).

Насьогоднi Василь Врублевський автор двох прозових книг (“Замах на генсека”, 1992; “Сiм iсторiй”, 1993), збiрки поезiй “Свято останньої ночi” (1993), упорядник та автор вступної статтi збiрника “Проклятого вiку струна” (1992). Виступає також як лiтературний критик (бiля двох десяткiв статей у рiзних часописах) та дослiдник вiтчизняної лiтератури першої чвертi ХХ столiття.

Про нього:

В. Врублевський в “Абсурд а ля новел” (“Авжеж!”, 1991, №1) вишукано чергує поведенцiю та висловлювання рiзних дiйових осiб так, що вони являють собою цiлiсну сув’язь з сумiжною належнiстю висловлювань.
(Григорiй Сивокiнь. Лiтературний сплеск у час сум’яття // Лiтературна Україна. – 1 сiчня 1992)

Загальнолюдськi цiнностi дуже рiдко поневажаються задля цiлеспрямованого епатажу. Неписаний народний моральний кодекс – основа основ навiть найрiшучiших, найвiдчайдушнiших авангардистiв. Частковi приклади апрiорного етичного епатажу читацької громади – новела В.Врублевського “Фатальний кiнець коханця Олдрiджа” ( журнал “Авжеж!”, 1990, № 4), а також окремi сценки з армiйських оповiдань Ю.Андруховича.
(Микола Славинський. Рiзноголосся // Київ. – ч. 3, 1992)

Василь Врублевський завжди асоцiюється iз жвавим лiтературно-мистецьким журналом “Авжеж!”, що виходить у Житомирi. Цей часопис, редактором якого є Василь, на початку 90-х рокiв внiс у затхлий лiтературний процес свiжий дух. Вiн смiливо друкував речi, якi в той час були пiд суворою забороною, зокрема твори еротичнi, пошуковi, експериментальнi.(...) Без перебiльшення можна сказати, що Врублевський – це “Авжеж!”, а “Авжеж!” – це Врублевський.
Цiкавий Василь також як прозаїк та лiтературний критик(...) На превеликий жаль, прозу Василя Врублевського так ще нiхто глибоко й не осмислив (...) А цiкава вона передовсiм тим, що тяжiє до авантюрної, розвиток якої в Українi обірвався в 30-х роках. А авантюрна проза має свої закони i свої канони, тому й слiд би, враховуючи їх, пiдходити до аналiзу творiв Врублевського. Зупинимося лише на двох її особливостях: незвичнiй, авантюрнiй подiї та динамiцi сюжету. I треба вiддати належне Василевi, що в багатьох своїх творах, особливо новелах та оповiданнях останнiх рокiв, що ввiйшли у збiрку “Сiм iсторiй”, вiн тримає читача в постiйнiй напрузi, настiльки динамiчно розвивається сюжет, а вибранi теми часом не лише вражають, але й шокують. Такий Василь у найкращих своїх речах. Що ж до його повiстей, вмiщених у книзi “Замах на генсека”, не всi вони видаються довершеними, як згаданi iсторiї. Повiстям бракує того психологiзму, який притаманний його новелам i оповiданням, через що, власне, вони й програють.
(Василь Габор. Авжеж, це – Врублевський // Кур’єр Кривбасу. – ч.27, 1995)

Бiблiографiя:
Замах на генсека. Повiстi. – Житомир, 1992.}
Проклятого вiку струна (Поезiя повернутих iз забуття: Людмила Волошка, Клим Полiщук, Якiв Савченко). Вступна стаття, упорядкування. – Житомир, 1992.
Свято останньої ночi. Поезiї. – Київ, 1993.
Сiм iсторiй. Новели та оповiдання. – Житомир, 1993.
Юлька з пивбару // Комсомольська зiрка, Житомир. – 17 березня 1987.
Трiщина // Україна. – ч. 51, 1988.
Нядзєльне вандраваннє старой Акунiхi. Оповiдання. Бiлоруською переклала Валянцiна Кукса // Заря, Брест. – 11 квiтня 1989.
Скибка мiсяця у вiкнi навпроти. Я зовсiм не хочу битися. Фрагмент iз армiйських спогадiв // Житнiй ринок, Житомир. – ч.1, 1989.
Фатальний кiнець коханця Олдрiджа // Авжеж! – ч.4, 1990.
Шапка // Лiтературний ярмарок. – ч.6, 1990.
Як я став iмпотентом // Авжеж! – ч.8, 1991.
Текля з Марiєю та ще хтось третiй // Авжеж! – ч.27, 1993.
Банальна сценка з дешевенької мелодрамки // Кур’єр Кривбасу. – ч.27, 1995.
Милоська, або у мiстi. Антиповiсть // Авжеж! – ч.28, 1994.
Кава-сутра. П’єса на трьох // Авжеж! – ч.28, 1994.
Чи стануть iменами iмена. Про всеукраїнську нараду молодих письменникiв // Комсомольська зiрка, Житомир. – 29 березня 1989.
Соловецький в’язень (Про К.Полiщука) // Авжеж! – ч.3, 1990.
Слава i ганьба Якова Савченка // Авжеж! – ч.4, 1991.
Метаморфози Маленького концерту (Про збiрку поезiй Юрка Гудзя Маленький концерт для самотнього Хронопа) // Авжеж! – ч.6, 1991.
Пошук шляхiв чи шляхи пошуку. Нотатки про поточний лiтературний процес в Українi: ґенерацiя молодих // Авжеж! – чч. 11-12, 1991; ч. 1, 1992.
Двi естетики сьогоднiшнього українського письменства // Авжеж! – ч.26, 1993.
Есе про офрейдену любов до батькiвщини // Авжеж! – ч.28, 1994.
Подiї, подiйки i NISENITE // Авжеж! – ч.29-30, 1995.
Реквiєм по поколiнню (Про роман О.Ульяненка Зимова повiсть) // Авжеж! – ч.29-30, 1995; Нова лiтературна газета, ч.1, 1996.

Василь Герасим’юк (18.08.56) – поет, кiносценарист. Народився у м. Карагандi. Того ж року родина повернулася в Карпати. Закiнчив Коломийську середню школу та фiлологiчний факультет Київського держунiверститету. Як поет дебютував у 1972 р. в журналах “Днiпро”, “Ранок” i в альманаховi “Вiтрила”. 1982 р. вийшла перша збiрка “Смереки”. Протягом наступного десятилiття видав ще три книжки вiршiв: “Потоки” (1986), “Космацький узiр” (1989), “Дiти трепети” (1991). Працював редактором поезiй у київських видавництвах “Молодь” i “Днiпро”, нинi – на Українському радiо. Пiдготував до видання нову поетичну книжку “Папороть”.

Бiблiографiя:

Смереки. – Київ, 1982.
Потоки. – Київ, 1986.
Космацький узiр. – Київ, 1989.
Дiти трепети. – Київ, 1991.
Десять українських поетiв. – Київ, 1995.
Папороть. – Сучаснiсть. – ч.1, 1995.
Папороть. – Сучаснiсть. – ч.9, 1996.

Юрiй Гудзь (01.07.58) – поет, прозаїк, есеїст, маляр. Народився, хрестився, вчився, одружився в селi Немильня поблизу Звягля – на Житомирщинi. Але жити поруч найближчих i найрiднiших людей не було змоги. От i подався до столичного Києва. Тривалий час його дiяльнiсть та творчiсть були пов’язанi зi славетним журналом “Авжеж!” та газетою “Слово”. Подальший життєвий i творчий досвiд Юрiя Гудзя збережено в кiлькох рядках з давньої поеми “Мандри Мандрагори” (1980):

я бачив ящiрку
я любив марiю
я жив по чужих мiстах

Нинi Гудзь працює над романом “НЕ-МИ” та книгою видiнь i щезнень “Обiрванi гудзики”. Одержав третю премiю за добiрку поезiй в перекладi на iталiйську мову (вид-во, 1994).

Сюди ж можна додати певнi бiографiчнi вкраплення – пунктирнi крапки на колi нескiнченної сфери – заново народженої реальностi, яка має рiзнi наймення, але тут найчастiше означується як Текст.

1978 р. – опiсля дворiчної рекрутчини в лавах СА (совєтської армiї) поступив на iсторичний факультет Київського педагогiчного iнституту (теперiшня Педагогiчна академiя iм. Михайла Драгоманова). Досвiд армiйського виживання спробував зафiксувати у повiстi “Дембельський альбом” (1973р.), але тi всi “сто днiв” до i пiсля Наказу були ще надто близькими, надто болючими, щоб вiдтворитися як повноцiнна художня структура. Повiсть вийшла невдалою, до сих пiр нiде не друкувалася

По завершенню навчання в iнститутi працював на посадi вчителя iсторiї й географiї в сiльських школах Житомирщини й Київщини, нiчним сторожем в кардiологiчному санаторiї “Ворзель”, еменесом у Музеї народної архiтектури та побуту УРСР, лiтредактором у журналi “Авжеж!” (Житомир) та “Слово i час” (Київ) Тодi ж була написана й згодом опублiкована в журналi “Днiпро” (ч.4-6, 1993) повiсть “Скажи нам про любов” (з передмовою Леонiда Череватенка).

1991 р. у видавництвi Молодь побачила свiт перша поетична збiрка Юрка Гудзя “Маленький концерт для самотнього Хронопа”. Два роки по тому в серiї Бiблiотека журналу “Авжеж!” з’явилася друга збiрка поета – “Знаки бiлої кровi”. В часопросторi авторського облаштовування свiту поезiя i проза доповнюють одне одного, хоча, якщо розумiти поезiю як становлення буття за допомогою слова, як називання Богiв i речей їхнiми справжнiми iменами, то поет може стiльки вмiстити в один рядок, скiльки нiколи не ввiйде в яку-небудь кiлькатомову “епохальну епопею”. Й насамкiнець, кiлька рядкiв зi статтi Юрка Гудзя “Помiж лiмбом i нiмбом”: Текст – то є зреалiзований потiк часу, в якому щомитi маєш змогу бути iншим, не тотожним нi ролi, накинутiй тобi свiтом, нi самому собі... Й згiдно закону порожнього (святого) мiсця мусиш щоразу заповнювати його певним власним зусиллям – крихтами свого тiла, роз’єднаного тут, у просторi ранньої зими, але єдиного там “понад часом, – крихтам-знакам власного тiла годувати птахiв невимовного...” Все iнше – в бiблiографiї.

Про нього:

“Проза, з якою виступає Юрко Гудзь, – якiсно нова. Це проза конструктивна, у якiй надзвичайно виражений елемент гри. Але саме тут гра несе в собi певну фатальнiсть. Такою фатальною грою, як на мене, позначена одна з кращих публiкацiй Ю.Гудзя – повiсть “Сорочка без тiла – бiла”. Коли читаєш цю повiсть, то здається, що автор не просто пише, а розкуто, рiзноварiативно моделює ту чи iншу ситуацiю. А поруч нього i сам читач шукає в текстi не лише тi речi чи вiдповiдi на питання, котрi в ньому наявнi, але й тi, яких йому прагнеться вiднайти. Якщо чийсь твiр спричинився до подiбних фантазiй чи моделювання власного свiту, хiба це не прекрасно?”
(Василь Габор. Це проза конструктивна // Кур’єр Кривбасу. – ч. 33, 1995)

“Надламнiсть сучасної доби болюче вiдчутна в творчостi Юрка Гудзя – одного з найпомiтнiших репрезентантiв українського авангарду, занурених у трансцеденцiї нашого свiтосприймання...
Технiка ж летризму в Ю.Гудзя має виразно сучасне українське забарвлення, а естетику з’явлених форм тут означують вияскравленi постiндустрiальнi обриси.
Одначе тканина цих вiршiв усталена не лише iнтелектуальними первнями: на вiдмiну вiд багатьох побратимiв (i часом усупереч власним теоретичним формулам) поет не виганяє найглибшi людськi бентеги з своєї творчостi. Бо iнколи теорiї – теорiями, а дiйснiсть почуття однаково лишається всесвiтньою вiссю”
(Лесь Герасимчук. Симфора для Христофора, або бунт почуттєвостi // Слово i час, ч. 2, 1996)

Бiблiографiя:
Маленький концерт для самотнього хронопа. – Київ, 1991.
Знаки бiлої кровi. – Житомир, 1992.
Млеко хронопiв глосолалiйне. – Житомир, 1994.
Antologia del Premio Internazionale – Prometheus 1994.
Десять українських прозаїкiв. Десять українських поетiв. – Київ, 1995.
Скажи нам про любов // Днiпро. – чч.4-6, 1993.
Сорочка без тiла – бiла // Дзвiн. – ч.10, 1994.
Новели // Сучаснiсть. – ч.10, 1994.
Колискова для самогубцiв // Неопалима купина. – ч.5-6, 1995.
Великий мiст та розiрваний простiр // Авжеж! – ч.3, 1991.
Реєстри надвечiрнiх свiдчень // Слово. – 1993.
Доповнення до статутiв мовчання // Український аналiтичний клюб. – Київ, 1993.
Бiля вуха завiрюха, а у вусi ярмарок // Українськi проблеми. – ч.2, 1994.
Наприпочатку ста лiт самотностi // Свiто-вид. – ч.3, 1995.
Рiздво самотнiх (поетика i апофатика Юрiя Тарнавського) // Хронiка 2000. – ч.3, 1996.

Тамара Гундорова (17.07.55) народилася й виросла на Полтавщинi. Закiнчила фiлологiчний факультет Київського унiверситету iменi Тараса Шевченка.

Навчалася в аспiрантурi Iнституту лiтератури Академiї наук, де написала i захистила в 1981 роцi кандидатську дисертацiю про Франкову прозу, в якiй автора особливо займала колiзiя двiйництва. Лишилася працювати в Iнститутi. Щоправда, в тому коридорi “радянського лiтературознавства” часом, здавалося, губила саму себе.

В 90-тi щось змiнилося. Захотiлося займатися чимось iншим, чимось, що не є “радянським лiтературознавством”. Нi просвiтницька риторика, нi загравання з нацiональною ментальнiстю, нi вiдкривання “бiлих плям” не задовольняли. Як противага, Тамарi Гундоровiй iмпонувала якась вища математика в лiтературнiй критицi. Виникало бажання писати про українську лiтературу так, щоб вона була цiкава не лише через її жертовнiсть, але й сама з себе.

Загальна атмосфера нововiдроджуваного народництва та органiчний спротив просвiтництву не могли не пiдштовхувати Тамару Гундорову до авангардизму й модернiзму. Займаючись останнiм, вона не раз вiдчувала потребу якогось перелому, змiщення теоретичних припущень. Виявилося, на щастя, що й цiлий свiт ламався, шукав нового опертя, теоретично народжувався, називаючи себе “постмодерним”. В ньому “неiсторичнi” i “ненародженi” культури могли бути так само вписаними в культуру як текст – через їхню вiдмiннiсть i множиннiсть. Це давало шанс не лише говорити про себе вголос (як це традицiйно у нас велося), але й стверджувати себе через писання – “письмо”, яке не претендує на загальнозрозумiлiсть i яке є iндивiдуальним.

Особливо iмпонувала в цьому вiдношеннi французька постструктуралiстська фiлософiя й лiтературна критика, якi грайливо й несвiдомо втягували її в процес символiзацiї i впiзнавання не лише текстiв культури, але i власного “я”. Вiдтак заангажованiсть Тамари Гундорової постмодернiзмом i постструктуралiзмом стала не так орiєнтацiєю, як суголоссям i дiалогом, в якому впiзнавала себе саму.

Має задоволення вiд спiвпрацi iз студентами, хоча iнодi читає лекцiї не так для них, як для себе. Хоче написати книжку “Нiцше в українськiй лiтературi”. I не лише тому, що Нiцше – одна з центральних постатей постмодернiзму, але й через те, що роль його як трансформатора в модернiй українськiй культурi особливо прикметна.

Перебувала на стажуваннi в унiверситетi Монаша (Мельбурн, Австралiя) та в Гаррiманiвському Iнститутi Колумбiйського унiверситету (Нью-Йорк, США). В 1996 роцi захистила докторську дисертацiю про український раннiй модернiзм, запропонувавши постмодерну та постструктуралiстську iнтерпретацiю останнього.

Про неї:

“Гурман вiд лiтератури”
(Богдан Рубчак)

“Одноосiбний реформатор”
(студенти)

Бiблiографiя:

Iнтелiгенцiя i народ в повiстях Iвана Франка 80-х рокiв. – Київ, 1985.
Франко – не Каменяр. – Мельбурн, 1996.
Вороний М.К. Поезiї. Переклади. Критика. Публiцистика. – Київ, 1996 (Упорядкування та примiтки).
Мiж словом i смислом: Дискурсiя українського модернiзму. Постмодерна iнтерпретацiя (друкується).
Розвиток епiчної структури оповiдання в українськiй лiтературi другої половини ХIХ ст. // Розвиток жанрiв в українськiй лiтературi ХIХ – початку ХХ ст. – Київ, 1986.
Неоромантичнi тенденцiї творчостi Ольги Кобилянської // Радянське лiтературознавство. – ч.11, 1988.
Раннiй український модернiзм: До проблеми естетичної свiдомостi // Радянське лiтературознавство. – ч.12, 1989.
Через Америку до України // Слово i час. – ч.12, 1990.
Галина Мухiна: Проблематика українського модернiзму // Вiсник Мiжнародної Асоцiацiї Українiстiв. – ч.2, 1991.
“Фемiнiстичний” погляд на “Марусю” // Слово i час. – ч.5, 1991.
Суспiльно-лiтературний рух Молодої України i проблема модерної української нацiї // Сучаснiсть. – ч.3, 1992.
Феномен Стусового “жертвослова” // Стус як текст. – Мельбурн, 1991.
Химери української модерностi. // Ukraine in the 1990-s.Proceeding of the First Conference of the Ukraine Studies Association of Australia. – Melbourne, 1992.
Утопiя “характерника” Нечуя (Левицького) // Київська старовина. – ч.4, 1992.
До питання про лiтературний критицизм // Слово i час. – ч.3, 1993.
Український постмодернiзм: Питання критики культури // Авжеж! – ч.26, 1993.
Постмодернiстська фiкцiя Андруховича з постколонiальним знаком питання // Сучаснiсть. – ч.9, 1993.
Риторична структура української модерностi // Другий Мiжнародний конгрес українiстiв. – Львiв, 1993.
[Микола Хвильовий]: Руйнування романтичної метафiзики // Слово i час. – ч.11, 1993.
Початок ХХ столiття: Загальнi тенденцiї художнього розвитку // Iсторiя української лiтератури ХХ ст. Книга перша. – Київ, 1993 (у спiвавторствi).
Дилема: нова українська критика, або австралiйський завулок українiстики // Українознавство: Стан, проблеми, перспективи розвитку. Матерiали першої Мiжнародної конференцiї “Роль вищих навчальних закладiв (iнституцiй) у розвитку українознавства”. – Київ, 1993.
“Fiat!” Миколи Вороного. До статтi Олекс. Iв. Бiлецького про мене. Пiдготовка публiк. i коментар // Слово i час. – ч.7, 1994.
Артикуляцiя модернiстського дискурсу в поезiї “молодомузiвцiв” // Slavia orientalis. – Т.43, 1994.
Декаданс i постмодернiзм: питання мови // Свiто-вид. – ч.1, 1995.
Проза А.Кримського i декаденство в українськiй лiтературi // Дивослово. – ч.1, 1995.
Європейський модернiзм чи європейськi модернiзми? (Українська перспектива) // Слово i час. – ч.2, 1995.
Постмодернiзм i постструктуралiзм: питання текстуальностi // Свiто-вид. – ч.1, 1996.
Фемiнiстична утопiя Лесi Українки // Сучаснiсть. – ч.5, 1996.
Український модерн: вiд культурної тотальностi до культурної диференцiацiї // III Мiжнародний конгрес українiстiв. Лiтературознавство. – Київ, 1996.
Модернiзм як семiотична практика // Слово i час. – ч.7, 1996.
Леся Українка: екзистенцiалiзм – християнство – фемiнiзм // Слово i час. – ч.9, 1996.
“Зiв’яле листя” як явище модерної культурософiї // Дивослово. – ч.9, 1996.

Микола Закусило (14.08.56) – прозаїк, есеїст. Народився в селi Малi Мошки Овруцького району Житомирської областi. Закiнчив 1982 р. Київський держунiверситет. Працював у редакцiях газет i журналiв, видавництвах. Ще у первiсних своїх пробах (див. поезiю “Ходив-блудив Лазар...”// Золотi ворота. – ч.5, 1993) розробив свободу вiльного народного слова, iнтонацiйну мiсцеву говiрку, притаманну полiщукам пiвнiчного українського Полiсся. Саме тут яскраво проступають лексичнi елементи, фразеологiчнi звороти та експресивнi вислови “людей вiд землi” (динамiка, ритмiка, тембр). Дещо, але ще не досить виразно, помiчається i в першiй книзi оповiдань письменника “Прибутна вода” (1987). У романi Книга плачiв (1993) Микола Закусило зiставив вiльну iмпровiзацiю з розкутим експериментом, маґiю сьогодення з метафоричнiстю минулого (поєднання богiв, людей, звiрiв, рослин у земнiй музальностi тисячолiть). Це своєрiдний фантасмагоричний “мiф” (притча, казка, легенда, народний переказ), що сконденсував погляди давнiх українцiв (“норикiв-деревлян”) на сьогочасний свiт, в якому вступають у боротьбу свiтлi й темнi сили (люди, вiдьми, чорти, вовкулаки, дерева, упири, лiсовики, ангели). Художньому мисленню (одкровенню, осяянню, натхненню) притаманне чуттєве, iнтуїтивне проникнення у “таємницю” – свiт духу i речей, що допомагає авторовi логiчно осмислити “правильнiсть” вибраного шляху людством, Богом i дияволом. Через мiфологiю, дохристиянськi вiрування (вуж залiз дiвчинцi в живiт i спокусив усе суспiльство) письменник порушив одну з найголовнiших проблем: чи є дух людей вирiшальним у земнiй цивiлiзацiї. Криза цивiлiзацiї, що є у творi своєрiдним мiфологiчним задзеркаллям, “розшифровує” читачу великий сон часу великої Епохи. Тему життя i смертi майже документально письменник змалював у романi-жальках “Грамотка скорблячих” (1995). Драма, що розiгралася в його рiдному селi, постала як “тисячолiтнiй злочин”, небачений за всi вiки “земного раю”. Постiйне вiдчуття трагiзму iснування приреченої людини розкривається через печалеве й веселе, комiчне й захоплююче, виявляючи смiшне i грiшне. Iдея смертi (затямлення людьми “первинностi матерiї i вторинностi свiдомостi”) нагадує, що основне питання у фiлософiї було розв’язане невдало. У “традицiйному” письмi вирiзняється архаїзований (патрiархальний, навмисне примiтивний) стиль, сповнений дiалектизмiв. Порушенi проблеми особливо загострюються в романi “Душа” (неопублiковано) та у фiлософських “Трактатах пастуха” (публiкувалися у перiодицi за 1993-1996 рр.). Факт самого життя людини i її смертi, синтезуючись у мистецькому образi, народжує цiлiсну епопею смертi. В боротьбу вступає iдеал “песимiзму” й “оптимiзму”. Особливе мiсце в художньому мисленнi письменника посiдають полiський фольклор i мiфологiя, метафорика i символiзм, у текстах домiнують пластика й думка. Окремi роздiли роману “Грамотка скорблячих” перекладенi нiмецькою мовою.

Про нього:

“На свою унiкальну синтезу, вже в сучасному контекстi, вийшов i Микола Закусило. У своїх творах... вiн зображає природнє мислення українця, не затьмарене цивiлiзацiєю... Стилiстика цього автора будується майже виключно на дiялектнiй полiськiй лексицi й мiтологiї. Цi пласти давньоукраїнської, найстарiшої в Европi автохтонної свiдомости, складають золотий фонд нашої лiтератури”.
(Сергiй Квiт, Свобода стилю. – Київ, 1996)

“Микола Закусило... написав Книгу плачiв, книгу вiчного болю й вiчного горя... Що не роздiл – то драма, комедiя, любов, смерть. Хронiка виродження малого полiського села стає моделлю зубожiння цiлого народу...
Тут хотiв би вiддати належне художнiй пластичностi молодого автора, який у романi, написаному на основi народної мiфологiї, полiського фольклору, вiрувань, легенд, переказiв i повiр’їв, лiпить живi образи зi смiху, сатиричного сарказму, чорного гумору, народжуючи вiдчуття трагiчностi людського буття. Фантасмагоричнiсть, маґiя слова, гротесковiсть, iрреальнiсть реальних подiй допомагають автору передати весь абсурд нашої дiйсностi... Апокалiптичний фiнал твору проймає жахом – як байдуже всi ми сприймаємо кiнець свiту”.
(Валентин Тарнавський)

“...влiтку 1995 року з’явився роман Миколи Закусила “Грамотка скорблячих“. Це – елегiйний реквiєм за втраченою батькiвщиною”.
(Анна-Галя Горбач)

Бiблiографiя:

Прибутна вода. – Київ, 1987.
Деревлянська книга // Тексти. – Київ, 1995.
Вупиряка батька з’їв // Десять українських прозаїкiв. Київ, 1995.
Tchornobyl-Tagebush.Evaknierung // Stimmen aus Tchornobyl – ФРН, Brodina Verlag. – 1996.
Пекло. Третiй Ангел засурмив (Уривок з роману) // Дума. – ч. 7, 1992.
Ой, коте-коточку (Уривок з роману) // Авжеж!. – 1992.
Книга плачiв (Уривок з роману) // Зустрiч. – ч.13., 1992.
Заплакала стара iкона (Уривок з роману) // Родослав. – чч. 23-24, 1992.
Книга плачiв // Основа. – чч.1-2, 1993.
Iдiть, люди, коржа кусать // Золотi ворота. – ч.4, 1993.
Люди розмножились i почали говорити // Золотi ворота. – ч.5, 1993.
Святi таїни (Iз “Грамотки скорблячих”) // Золотi ворота. – ч.6, 1993.
Куди втiкати? (Бесiда з В.Медвiдем) // Золотi ворота. – ч.1, 1994.
Ти ступила на землю iз мого ребра // Золотi ворота. – ч.1, 1994.
Чорнобилю много (Замiсть пiслямови) // Золотi ворота. – ч.1, 1994.
Хто визволить мене вiд тiла цiєї смертi // Золотi ворота. – ч.2, 1994.
Про рай, потоп i дерево життя // Золотi ворота. – ч.3, 1994.
Риби, антилопи, мавпи, ангели у моєму образi (Трактат) // Золотi ворота. – ч.4, 1994.
Чорнобильський щоденник // Сучаснiсть. – чч. 4-5, 1994.
Камiнь-пiсковик (Iз “Деревлянської книги”) // Свiто-вид. – ч.3, 1994.
Грамотка скорблячих. Роман-жальки // Неопалима купина. – чч.7-8, 1995.
Возбудися, душе моя (Пiснь про iкону) // Неопалима купина. – чч.1-2, 1996.
Мiченi хрестом (Пiснь живим) // Неопалима купина. – чч.3-4, 1996.
В смерть iду вже я (Молебень на iсход душi) // Неопалима купина. – чч.1-2, 1997.

Нiла Зборовська (27.09.62) – критик, лiтературознавець. Народилася на Черкащинi. Закiнчила Київський унiверситет iм. Тараса Шевченка. У 1991 р. захистила кандидатську дисертацiю при Iнститутi лiтератури та мистецтва в Алма-Атi. З цього ж року – науковий працiвник Iнституту лiтератури АН України, в вiд 1996 – доцент кафедри iсторiї та теорiї свiтової лiтератури Лiнгвiстичного університету.

У своїй науковiй кар’єрi бажає покладатися переважно на розумних та надiйних жiнок. Проте справжнiм другом – на все життя – вважає свого чоловiка.

Безнадiйно заангажована нацiональною iдеєю. Вважає патрiотизм своєю невилiковною хворобою.

Важко переносить постiйнi мiсця проживання, тому завше користується можливiстю кудись помандрувати. Саме через цю пристрасть Юрiй Андрухович – дуже близький по духу письменник. Улюбленим спогадом iз недавнiх “мандрiв” є наукова фiєста з Тамарою Гундоровою, Сергiєм Квiтом та Богданом Рубчаком в Урбанi-Шампейн.

Найважчим i найтрагiчнiшим письменником, про якого довелося писати, був Тодось Осьмачка. Вiн заразив її пристрастю до чорного кольору.

Мрiє завершити докторську дисертацiю. “Стильова динамiка українського постмодерну”, видати серiю лiтературних портретiв Вячеслава Медвiдя, Евгена Пашковського, Олеся Ульяненка, Володимира Цибулька, Юрiя Андруховича, Оксани Забужко, а також здiйснити з ними навколосвiтню подорож (спочатку з “найпохмурiшими”, а потiм – з найвеселiшими з них).

Улюбленим вiдпочинком незмiнно залишається рибалка вдома, на Черкащинi. Улюбленою “антиалкогольною” розвагою – пиво з величезною рибою в колi друзiв, якi не люблять риби.

Про неї:

“До вiдмiнних рис книжки належить системнiсть i послiдовнiсть викладу, авторська “чеснiсть iз собою”, що, можливо, є наслiдком спiвзвучностi внутрiшнього стану обох черкащан – Тодося Осьмачки та його дослiдницi. Ця праця може також стати прикладом того, що називати речi своїми iменами – зовсiм не страшно. Анi обставляння себе численними табу, анi словесне блазнювання не замiнять щиростi i вiдвертостi, вiд яких лише i може розпочатися iнтелектуальна гра”.
(Сергiй Квiт”Танцююча зірка” Тодося Осьмачки // Слово і Час, №2, 1997)

“Нiла Зборовська вiдома за майстерну i смiливу стилiстку”.
(“Культура i життя”, 14 серпня 1996)

Бібліографія:

Чари слова // Слово i час. – ч.11, 1991.
Заради короткої митi свободи слова: сторiнками сучасної авангардної прози // Лiтературна Україна – 11 лютого 1993.
Смiховi елементи в сучаснiй українськiй прозi // Сатира i гумор в українськiй лiтературнiй традицiї. – Чернiвцi, 1994.
Стильовi пошуки молодої української прози // Другий мiжнародний конгрес українiстiв. – Львiв, 1993.
Романи Евгена Пашковського // Слово i час. – ч.7, 1993.
Реквiєм над загубленою нацiєю // Творчiсть i доля Тодося Осьмачки у контекстi українського письменства ХХ ст. – Черкаси, 1995.
Тодось Осьмачка // Гроно нездоланних спiвцiв. Посiбник для вчителiв. – Київ, 1996.
“Танцююча зiрка” Тодося Осьмачки. – Київ, 1996.
Роман Андрiяшик, Емма Андiєвська // Iсторiя української лiтератури ХХ ст. у 2 томах. – Т.2, Ч.2. – Київ, 1995.
Свiтогляд i стиль Емми Андiєвської; Вiд неоромантика до постмодернiста (Юрiй Андрухович); Поет i прозаїк Тодось Осьмачка; Сучасний лiтературний процес (проза) // Iсторiя української лiтератури ХХ ст. у стилях (готується до друку).
Пояснення асемiтизму у свiтлi нацiонально-визвольної iдеї (на прикладi “Гайдамакiв” Тараса Шевченка) // Українська лiтература i цензура. – Черкаси, 1996.
Постчорнобильський синдром в українськiй свiдомостi (на матерiалi сучасної лiтератури (нiм. мовою) // Лiтература i Чорнобиль, Iнститут Ґете. – Київ, 1996.
Фемiнiстична промова до чоловiкiв-українцiв // Голос України. – 20 сiчня, 1996.
Жiноча сповiдь на тлi чоловiчого герметизму // Слово i час. – чч.8-9, 1996.
Український фемiнiзм в романi Оксани Забужко // Україна i жiнки. – Київ, 1997.
Культ суб’єктивностi та абсолют тексту. Доповiдь у Спiлцi Письменникiв України на коваленкiвських читаннях // Слово i час. – чч.11-12, 1996.
Завершення Епохи, або лiтературна ситуацiя к. 80-90 рр. Доповiдь в Iллiнойському університеті. // Кур’єр Кривбасу. – ч.10, 1996.

Сергiй Квiт (26.11.65) – критик, лiтературознавець. Народився в Ужгородi. З 1985 року живе в Києвi. Закiнчив Київський державний унiверситет iм. Тараса Шевченка. Працював у журналi “Слово i час”, Нацiональному унiверситетi Києво-Могилянська Академiя. Зараз – головний редактор журналу “Українськi проблеми”, викладач кафедри iсторiї української лiтератури та журналiстики Iнституту журналiстики Нацiонального унiверситету iм. Тараса Шевченка. Віце-президент Асоцiацiї Нова лiтература.

Основне коло зацiкавлень – вся лiтература як мистецтво i як вiчнiсть. Iнтерпретацiю художнього твору вважає якщо не рiзновидом мистецтва, то принаймнi таким жанром, що рухається у цьому напрямку. На його думку, тлумачення мусить спиратися на органiчне суб’єктивне мислення, яке випливає зi свiту рiдної мови i мовлення, не замикається нi в яких термiнах i концепцiях, що вони у свою чергу є своєрiдним гумором, призначеним для створення специфiчної атмосфери лiтературного життя й вiдповiдної естетичної iєрархiї.

Про нього:

“Нарештi українськi гуманiтарiї вiдсунули в глибини своїх полиць творiння Ролана Барта, Жака Деррiди, Жана-Франсуа Лiотара. Нова лiтературна критика сьогоднi нерозривно пов’язана з iм’ям Сергiя Квiта”
(“Кур’єр Кривбасу”, серпень 1996)

“Є у Квiта цiлий шерег цiлком аксiоматичних спостережень, що можуть стати чи для нього самого, чи для когось iншого клондайком iдей, якi потребують копання вглиб i вiднаходження абсолютно несподiваних пластiв там, де, здавалося б, годi вже шукати чогось нового”
(“Нова лiтературна газета”, серпень 1996)

“Один з iдеологiв Асоцiацiї Нова лiтература Сергiй Квiт випустив збiрку своїх есеїв Свобода стилю, котрi вкупi являють собою комплексне теоретичне осягнення феномену модерного українського письменства. (...). Стиль самого автора вигiдно вiдрiзняється вiд узвичаєної лiтературознавством сухостi, дрiбної деталiзацiї, квазiнаукової заумi”.
(“Культура i життя”, 14 серпня 1996)

Бiблiографiя:

Свобода стилю. – Київ, 1996.
Теорiя лiтератури i публiцистики. – Київ, 1996.
Основи герменевтики. – Київ, 1996.
Iван Франко i Михайло Грушевський // Слово i час. – ч.1, 1991.
Два листи у сьогоднi // Слово i час. – ч.9, 1991.
Дещо про дослiдницьку об’єктивнiсть // Слово i час. – ч.9, 1991.
“Та поглянь сей новий ряд картин: те, що статися мусить!” // Слово i час. – ч.10, 1991.
Мiж iсторiєю та мистецтвом // Слово i час. – ч.11, 1991.
Сильна особистiсть в українськiй лiтературi // Наш клич (Київ). – ч.1, 1991.
Публiцист iз Мелiтополя // Слово i час. – ч.9, 1992.
Лiтературна Україна: 1988-1991 // Слово i час. – ч.9, 1992.
Царськi жандарми i цензура про Дмитра Донцова // Слово i час. – ч.9, 1992.
“Щоб слово пламанем взялось”// Слово i час. – ч.11, 1992.
Трагiчний оптимiзм Дмитра Донцова // Слово i час. – ч.3, 1993.
Нарештi: фiлософiя української iдеї // Слово i час. – ч.4, 1993.
Маловiдомий пiдручник з iсторiї української фiлософiї // Слово i час. – ч.7, 1993.
Про еротичнi поезiї Михайла Рудницького // Сучаснiсть. – ч.4, 1993.
Українська нацiональна iдея. Початки сучасного осмислення // Український аналiтичний клюб. Асоцiяцiя “Нова лiтература”. – Київ, 1993.
Досвiд моїх батькiв не є моїм досвiдом // Слово i час. – ч.4-5, 1994.
“Шлях до загiрньої комуни”// Слово i час. – ч.4-5, 1994.
Борхес, що косить галявинки // Свiто-вид. – ч.1, 1994.
Тлумачення i вiчнiсть // Свiто-вид. – ч.4, 1994.
Теономiя Анатолiя Щербатюка // Українськi проблеми. – ч.1, 1994.
Невiдомi документи про Миколу Мiхновського // Українськi проблеми. – ч.2, 1994.
Третя сторожа // Українськi проблеми. – ч.2, 1994.
Нова лiтературна дискусiя? // Українськi проблеми. – ч.3, 1994.
Постмодернiзм у французькiй, американськiй та українськiй iнтерпретацiях // Українськi проблеми. – ч.3, 1994.
В пошуках українського стилю // Українськi проблеми. – ч.4-5, 1994.
Українська естетика “-европеїзацiї”// Слово i час. – ч.2, 1995.
Евген Пашковський: вiльний муляр ґотичної вежi // Українськi проблеми. – ч.2, 1995.
Свiтлi води Вячеслава Медвiдя // Українськi проблеми. – ч.3-4, 1995.
Народний Цибулько // Українськi проблеми. – ч.3-4, 1995.
Свiт(ло) українського Барокко // Слово i час. – ч.2, 1996.
Антологiя сучасної української лiтератури // Слово i час. – ч.3, 1996.
Стилевые достижения современной украинской прозы // Зеркало недели. – 7 травня 1996.
Марiя Реґґ. Кiнець французького стилю. Структуралiзм i постструктуралiзм в американському контекстi // Слово i час. – ч.4-5, 1996. (Переклад з англiйської).
Проклятие свободой // Зеркало недели. – 29 червня 1996.
Стильовi тенденцiї зарубiжної прози ХХ столiття // Зарубiжна лiтература. – ч.4, 1996.
Стильовi здобутки сучасної української прози // Свiто-вид. – ч.3, 1996.
Привiд для розмови // Шлях перемоги. – ч.45, 1996.
Хорхе Луїс Борхес: лiтература як iнтерпретацiя // Шлях Перемоги. – ч.48, 1996.
Химерний Умберто Еко // Шлях Перемоги. – ч.1-2, 1997.
Жінка на тлі “Зів'ялого листя” // Шлях Перемоги,ч.3,1997.
“Наш єдиний оптимізм – у прямостоянні” // Шлях Перемоги. – ч.4, 1997.
Визначеність Євгена Маланюка // Шлях Перемоги. – ч.5, 1997.
Інтерпретація і дійсність // Шлях Перемоги. – ч.6, 1997.

Сергiй Лавренюк (7.10.64) – поет. Народився в селi Якимiвка на Вінниччині. Працював на цегельнi, вчився на водiя, служив у вiйську, працював у райгазетi, вчився на журфацi Київського держуніверситету. Нинi журналiст-економiст.

Бажання писати зародилося хтозна коли – можливо, довгими осiннiми вечорами, коли дощ – це на тиждень, зате хатнє горище заповнене свiжим сiном. Чи, може, це сталося якоїсь ранньої осенi, коли все нагадує медитуючого монаха Перша серйозна публiкацiя вiршiв з’явилася в газетi “Молода гвардiя”. Друкувався в багатьох українських та закордонних виданнях. Готуються до друку двi поетичнi збiрки – “Споглядання дерева” та “Фрагменти саду”. Вiце-президент “Асоцiацiї Нова лiтература”.

Про нього:

“У культурi, де нема свого Чеслава Мiлоша, свого Бродського, а бродсько-мiлошеподiбну постать владцi намагаються злiпити не без допомоги “одеського фальшивомонетного двора”, нинi настiльки все сумно, що зрушити все може лише поколiння. Поодинакiв тут пороздушують на пiвдорозi їхнi же власнi хрести, хоча багато ким християнський космiзм нинiшнього поколiння сприймається не бiльше, нiж протиставлення деклярованiй соцiальности попередникiв. Нi, це свiдома герметизацiя. “Нас мало, нас може бути четверо”. Нас ще менше – нас один... Лавренюк – фанат свободи – вiн вiддає свою пайку обов’язку спiльностi (нате вам!) достойно! Справдi – нате вам! – тiльки не пiдозрюйте мене в тому, в чому я не винен... Взамiн своєї штивности щодо громадського стану вiн пропонує свою систему символiв, свiй механiзм розсування просторових парканiв. I ця макросистема аж нiяк не тулиться до процесу штампування державницьких фальшивомонетних генiїв. Владцям потрiбне джерело для стада, а тут пропонується донорська кров... I на бiду – час не для поцiновування шляхетности... Iлюзiя – витворити систему цiнностей для спiльноти. Реальнiсть – запропонувати свою сповiдь, замiнивши архетипними символами душевнi стани – дерево i камiнь – у своїй сутi речi символiчнi – i в текстах Лавренюка не є конкретизованими – вiдсутнiсть детального опису, та й взагалi селянська скупiсть на слова – дозволяє читальнику, точнiше, зобов’язує читальника до спiвтворчостi... Небажання горлопанити на весь свiт якраз i обумовлене небажанням бути причетним до кровопролиття, а ще час настiльки динамiзований, що аби встигнути з життя тихо порозмовляти з Богом”
(Володимир Цибулько, “Українськi проблеми”)

Бiблiографiя:

Слово. – ч.6, 1992.
Слово. – ч.15, 1992.
Слово. – ч.20, 1992.
Слово. – ч.2, 1993.
Авжеж!. – ч.6, 1993.
Index on Censorship. – ч.3, 1993, Лондон.
Україна. – ч.21, 1993.
Свiтовид. – ч.4, 1994.
Авжеж! – ч.2, 1994.
Сучаснiсть. – ч.4, 1994.
Українськi проблеми. – ч.2, 1994.
Вiтрила. – 1995.
Антологiя “Десять українських поетiв”, 1995.
Visions International. – ч.53, 1996, США.

В’ячеслав Медвiдь (22.02.51) – прозаїк, есеїст. Народився у Коднi на Житомирщинi. За освiтою бiблiотекар-бiблiограф вищої квалiфiкацiї (Київський державний iнститут культури, 1972). Працював у бiблiотеках України, Київкниготорзi, редактором серiї “Романи й повiстi” видавництва “Днiпро”. Вiд 1988р. – професiйний письменник. Почесний член Асоцiацiї “Нова лiтература”. Ще студентом i працюючи в Ужгородi студiював американську лiтературу, читав усе краще з того, що друкували шiстдесятники. У тому ж часi пориває з поетичною творчiстю та сюрреалiстичними етюдами i пише першi “полiськi” новели, що згодом (1981) склали книжку “Розмова”. Книжка прози “Заманка” стала одвертим спротивом формальним та стилiстичним канонам того часу. У 1987 р. перевидає обидвi книжки як роман “Таємне сватання”. “Збирачi камiння” (1989) є спробою написати роман (полiськi хронiки) з довiльною новелiстичною побудовою. 1993 р. друкує у журналi “Київ” еротично-фiлософський роман “Льох”. У 1995 р. – книжку щоденникiв “Фiлософiя страху або ж проклятий народ” (журнал “Українськi проблеми”), котра охоплює десятилiтнiй перiод глибоких розмiрковувань з царини мистецтва, iсторiї, культури, етнопсихологiї, приватного життя людини. 1996 р. – закiнчує багатолiтню працю над великим за обсягом та епiчним за задумом романом-оперою “Кров по соломi”; друкує кiлька уривкiв з нього. У цьому ж часi В’ячеслав Медвiдь виступає переважно як автор культурологiчно-фiлософських есеїв, якi зiбрав у поважний том пiд назвою “Pro domo sua”. Упорядкував та видав авторську антологiю “Десять українських прозаїкiв. Десять українських поетiв” (у “Бiблiотечнiй серiї” Мiнiстерства культури i мистецтв, 1995) зi своїми передмовами. Бiльшiстю творiв Медвiдь – вiд експресiонiстичних новел до складних романних побудов – “зациклений” на полiському регiонi, часто звужуючи географiю творчих пошукiв до одного села. Улюблений афоризм В’ячеслава Медвiдя – “я мiг би бути зовсiм iншим письменником”.

Про нього:

В останнiх його текстах, опублiкованих наприкiнцi минулого року в газетi “Слово”, журналах “Свiтовид” i “Авжеж!”, невеликих за розмiрами, але надзвичайно об’ємних, глибоких своїм осмисленням трагiчної онтологiї повсякденного iснування, вражає саме той екзистенцiйний рiвень не тiльки написання, але й проживання власного тексту, присутности в ньому захованого болю за тим, що реальний простiр його недавнього життя, його дитинства i юности перетворюється на метафору неможливости в неможливому...”
(Юрiй Гудзь. “Український аналiтичний клюб”, 1993)

“Читаючи “Льох”, нiби продираєшся крiзь терни, коли на колючках залишаються шматки одягу й шкiри...
Це, очевидно, i справдi роман – хоча б тому, що читається вiн так само довго, як i тисячосторiнковi епопеї...
“Льох”, очевидно, викличе роздратування в лавах наших шанувальникiв красного письменства. Можливо, на голову письменника посипляться такi ж прокльони, як i на Ю.Андруховича за “Рекреацiї”. Мiй же обов’язок випередити цей критичний пуританський потiк i привiтати В’ячеслава Медвiдя iз Книгою Про Вихiд iз Льоху”.
(Микола Сулима. “Дафнiс у куфайцi” // Пост-Поступ, 22-28 червня 1993)

“Медвiдь – письменник буття. Саме цей реґiстр робить його самотнiм в контекстi української лiтератури (...).
Головним героєм В’ячеслава Медвiдя є українець на тлi перипетiй своєї зрадливої iсторiї. Такого роду категорiї виводять його тексти на рiвень вiльного мiжнацiонального спiлкування (...).
Медвiдь вирiшує одне з головних українських протирiч: мiж нацiональним та загальнолюдським, зайвий раз пiдтверджуючи, що правдиво загальнолюдським стає все найбiльш нацiональне”.
(Сергiй Квiт. "Свiтлi води В’ячеслава Медвiдя" // Українськi проблеми, ч.3-4, 1995)

Бiблiографiя:

Розмова: Оповiдання. – Київ, 1981.
Заманка. – Київ, 1984.
Таємне сватання: Роман. – Київ, 1987.
Тайное сватанье: Рассказы. – Москва, 1990.
Збирачi камiння. – Київ, 1989.
Льох // Київ. – ч.1, 1993.
Фiлософiя страху або ж проклятий народ: Щоденники // Українськi проблеми. – чч.3, 4-5, 1994; ч.1, 1995.
Кров по соломi: Роман (уривки) // Золотi ворота. – ч.6, 1994.
Кров по соломi: Роман (уривки) // Свiто-вид. – ч.1, 1994.
З “Книги Мавра” // Сучаснiсть. – ч.1, 1995.
Доба стилiзацiї // Артанiя. – ч.1, 1995; ч.2, 1996.
Село як метафора // Десять українських прозаїкiв. – Київ, 1995.
Проза, есеїстика, iнтерв’ю – впродовж 1977-1996 – понад 100 публiкацiй.

Вiктор Неборак (9.05.61) – поет, прозаїк, есеїст. Соборний українець – батько з Черкащини, мати з Львiвщини. Народився через трохи менше як мiсяць пiсля обльоту людиною Землi у навколоземному просторi. З дворічного вiку – мешканець Леополiса. Через пiвроку пiсля Чорнобиля переїхав до Києва. З 1991 року (палiндромне число) став рухатися у зворотному напрямку.

Був учнем, учителем, вантажником, санiтаром нiчної швидкої допомоги, iдеологiчним працiвником, мандруючим рецитатором власних текстiв, продюсером поезо-симфо-рок-дiйств, концептуалiстом кiлькох фестивалiв i рушень, Прокуратором Бу-Ба-Бу. Останнiм є довiчно.

Є одним iз Псiв святого Юра.

Вiдчуває i сплачує несплатний борг українськiй лiтературi. Тому займається безнадiйним лiтературознавством – усним i паперовим.

Любить Божi творiння. Спiвчуває творивам людини.

Покликаний виявляти свiтову нескiнченно-вимiрнiсть у повсякденному життi.

Вважає мистецтво найприступнiшим засобом здiйснювати це своє покликання.

Про нього:

“Нехай вибачає менi автор за трохи вiдмiнну графiчну подачу його рядкiв. (...) У журнальнiй публiкацiї рядки струнко стоять один за одним, однак довжина – протяжнiсть їхня, подiбна до зображувального електропоїзда метро, не вмiщується на сторiнковiй горизонталi “Вiтчизни”; тож так чи iнакше читач має сфокусувати сам для себе графiку, а за тим i внутрiшню пластику, а за тим i думку одного з найвиразнiших вiршiв одного з лiдерiв українського поетичного авангарду...”
(Наталка Бiлоцеркiвець. Бу-Ба-Бу та iн. // Слово i Час. – ч.1, 1991)

“А все-таки приємно було почути з академiчної сцени, пiд звуки Моцарта, їхню горду, по-тваринному незакомплексовану декларацiю:
“Я Є БУ-ба-бу!”,
де “Є”- українське дiєслово “бути” у теперiшньому часi”.
(Газета “Гуманитарный фонд”, Москва – ч. 16, 1992)

“Поетичний карнавал В.Неборака – це ще й добре органiзований спектакль, з прекрасною режисурою, це захоплююча мандрiвка рiзними шарами iсторiї i культури, з “питанням з-помiж питань” у кiнцi, в останньому вагонi карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розiгрується усе це дiйство”.
(Микола Рябчук. Вiтчизна. – ч. 10, 1989)

Бiблiографiя:

Лiтаюча голова. – Київ, 1990.
Alter Ego. – Київ, 1993.
Розмова зi слугою. – Iвано-Франкiвськ. 1993.
Доповнена бiографiя. – У кн.: Бу-Ба-Бу. Т.в.о. ()ри. – Львiв, 1995.
Крайслер Iмперiал // Четвер. – Коломия-Калуш. – ч.6, 1995. (У спiвавторствi з Юрiєм Андруховичем та Олександром Iрванцем).
Поезо-опера “Крайслер Iмперiал” (лiбретто i участь). – Львiвський театр опери i балету, 1-4 жовтня 1992 року.
Фестиваль Альтернатива (структура i участь з проектом Небо-rock) 9-10 вересня 1994 року, Львiв.
Небо-rock. Страхiтливi уродини. – КОКА. – Варшава. – 1995.
Покинута кав’ярня // ММЦ-INTERNEWS. – Київ, 1994.
Богдан Сорока (графiка), Вiктор Неборак (поезiя) – Нацiональний музей у Львовi, галерея Христини Чорпiти (Фiладельфiя, США). – Львiв, квiтень 1995 року.
Вiсiмдесятники. – Едмонтон. 1988.
Poesia Ucraniana del Siglo XX.– Litoral/Ediciones UNESCO– Torremolinos, Malaga. 1993.
Десять українських поетiв. – Київ, 1995.
Reich mir die steinerne Laute. Ukrainische Lyrik des 20 Jahrhunderts. – Reichelheim, 1996.
Поезiя (пiврiчник). – Київ, 1989.
Чорне i червоне // Жовтень. – ч.10, 1989.
Земля, тобi найменш вiдома // Вiтчизна. – ч.10, 1989.
Реставрацiя // Сучаснiсть. – ч.2, 1992.
Увертюра до роману “Пан Базьо та решта” // Перевал, Iвано-Франкiвськ. – ч.1, 1993.
(Пляшкосмоктач) – (Вода) // Сучаснiсть. – ч.5, 1994.
(Балаканина) – (Потоки) // Сучаснiсть. – ч.9, 1995.
Млада українська поезия // ШВЕТЛОСЦ, Нови Сад. – ч.3, 1991.
Four Poems. Prairie Fire.// Canadian Magazine of New Writing.– Nr3(13), September, 1992.
Цикл “ALTER EGO” // Зустрiчi. – № 1(18), 1994.
Бу-Ба-Бу // Дружба народов. – ч.1, 1994.
Wprowadzenie do Bu-Ba-Bu. Czas kultury. – Poznan’ - № 5-6 1994; № 1,1995; № 2, 1995.
Wiersze. Literatura na s’wiecie – Warszawa, №10, 1995.
Flaszkocmoktacz.(Woda). – (Там само).

Євген Пашковський (19.11.62) народився на станцiї Разiне у Житомирському краї. Навчався в iндустрiальному технiкумi та педiнститутi. Лауреат премiї фундацiї доктора М.Дем’янiва “Свобода i мир для України”. Автор чотирьох романiв та кiлькох книжок есеїстики.

З “Антибiографiї”:
Писати автобiографiю: всеодно що вiдбирати назад давно роздароване своїм героям, пригадувати: справдi таке було чи автор знову наплутав, вигадав, – за проминулим часом колишнiй ти, вiдмагнiчений вiд рукописiв, вiдкинутий до неприступної межi, годен лише пригадувати деякi дати, – i, навiть, якщо повинен промимрити вiд я, той час, зникомий за певною кiлькiстю сторiнок, змушуватиме обзиватися вiд ти, вiд безiменностi мовлення, вiд нестарiючої туги старизни, вiльнопронизливого свiтла пам’ятi, себе малого, пiдлiтка, юнака, схиленого над метричним свiдоцтвом при вступi будь-куди, з передчуттям вигнання: народився 1962-го, маленька станцiя, двi горiшини й поле проти вiкна, за кожним поїздом дзенькiт шибки, мов погляд виривається далi, на притуманiлу ґрунтову дорогу, коли вдосвiта, з двома вудками на плечi, йшов до ставка i пахло коржами в кишенi; мрiї про полювання з дiдом, у якостi загонщика, широкi, лiловi слiди саморобних лиж на призахiдному снiгу, бабцiнi тихi розповiдi про лихолiття й виселку, походи з батьком у поля по полову, осiнь 1976-го, з мамою перший виїзд до мiста, купити якусь взувачку до зими, дикий жах городянства, ще невимовний, незрозумiлий тодi, буцiм тiльки зачитаний вирок тому, хто пiде на каторгу; 1979-й – спроба вступити на факультет, пов’язаний з астрономiєю, навчання в iндустрiальному технiкумi, праця монтажником на будiвництвi, короткочасне шахтарювання, метробудiвство, асфальтiвництво, пiдпрацьовування вантажником на рiзних складах, солдатчина, вступ до педагогiчного iнституту, рукопис першого роману, чорнобильский квiтень 1986-го, мандрiвне, вiльне заробiтчанство замовником збiльшених фотопортретiв, весь Пiвдень Росiї, Башкирiя, Урал, Кавказ; ближче до 1991-го наїзди до Києва, коли сам час, немов вивернутий всередину їжак, щодужче стискаючись вiд судоми й щоглибше пронизуючи себе, пульсував пришвидшеним, болiсним серцем краю – i вiдтодi ще декiлька рукописiв, полювання й рибальство на Полiссi, вдома.

Про нього:

“...серйозний письменник, з гарячим пером i пристрасним серцем, обiгрiтим любов’ю до людини”.
(Валерiй Шевчук. Чи буде вороття додому // Днiпро, ч. 9, 1989)

“Стиль письменника зумовлений способом життя. Густа, нервова позасюжетна проза Пашковського є проекцiєю позбавленого зовнiшньої логiки iснування”
(Володимир Даниленко. Коли Пашковський одержить Нобеля // “Лiтературна Україна”, 5 березня 1992)

“Євген Пашковський “водить” своїх пiдлiткiв, юнакiв пекельними полями нацiонального всесвiтнього досвiду. Ще не видрукуваний повнiстю його роман “Осiнь для ангела” важить на “український мiф” ХХ столiття”.
(В’ячеслав Медвiдь. Ми вступимо у свiтову лiтературу нацiональними епiчними полотнами // Урядовий кур’єр, ч. 8, 1995)

“Своїми романами Євген Пашковський явив свiтлу, величну, простору будову. Вiн не безпорадний мрiйник, а вiзiонер iншого свiту. Пашковський виступає будiвничим ґотичної вежi iдеалiзму й високости духу.
(Сергiй Квiт. Євген Пашковський:вiльний муляр ґотичної вежi // Свобода стилю. – Київ, 1996)

Бiблiографiя:

Свято: Роман // Днiпро, 1989.
Вовча зоря. – Київ, 1990.
Безодня: Роман // Сучаснiсть, 1992.
Осiнь для ангела: Роман // Уривки: Слово, 1992; Українськi проблеми, 1995; “Десять українських прозаїкiв” (антологiя), 1995.
Лiтература як злочин // Український аналiтичний клюб, 1993.
Дорога понад вино // Українськi проблеми. – ч.1, 1994.
Iз Дону додоми // Українськi проблеми. – ч.3-4, 1995.
Трiумф динозаврiв // Лiтературна Україна, 1996.
Index on Cenzorship, 1992.
Letzer Besuch in Tschornobyl // Ukrainische Erzohler der Gegenwart, 1994.
From THREE Worldz New Writing fron Ukraine glas // Boston, Massachusetss, 1996.

Василь Портяк (31.03.52) – прозаїк, сценарист. Народився в селi Кривополi Жаб’ївського (тепер Верховинського) району на Iвано-Франкiвщинi. По закiнченнi середньої школи понад два роки працював лiсорубом, вантажником, такелажником – переважно у пересувних лiспромгоспах. Попробував газетярського хлiба в газетi-районiвцi. Спроба не була надто вдала, та охоти не вiдбила – в 1972 р. вступив на факультет журналiстики Київського держуніверситету. Але вже тут формула “слово – зброя” захоплення не викликала, тому опанував фотосправу i пiсля унiверситету працював сiм рокiв фоторепортером у Фастовi.

Дебютувавши року 1980 новелою “Мицьо i Вовчур” у львiвському часописi “Жовтень”, мав потiм ще кiлька публiкацiй (“Вiтчизна”, “Ранок”, “Лiтературна Україна” та iн. перiодичнi видання, й звiсно – у чергових “Вiтрилах”), подав рукопис книжки новел до видавництва “Молодь”. Збiрка “Крислачi” вийшла друком у 1983 р. До цього ж видавництва надовго був прийнятий на роботу, пiсля чого два роки вчився у Москвi на Вищих курсах режисерiв та сценаристiв. Вiдтодi працює в кiнематографi. За його сценарiями знято художнi фiльми “Меланхолiйний вальс”, “Вишневi ночi”, “Нам дзвони не грали, коли ми вмирали” (у спiвавторствi з Василем Герасим’юком), “Атентат”, повнометражний документальний “Чия правда, чия кривда” та ряд короткометражних.

Упродовж останнiх рокiв опублiкував у колективних збiрниках та перiодицi кiлька новел та уривки нереалiзованих iще кiносценарiїв.

Про нього:

Зразковий доказ: прозова й драматургiчна творчiсть Василя Портяка, ще в раннiх новелах якого вгадується недомовлене в долях героїв, той непродихний трагiзм позаду, що робить вчинки й характери позбавленими дрiб’язку, як i псевдовеличi, робить їх повнокровними, з живою неметушливою мовою, з суворим утомливим досвiдом людьми – i творцями, i воїнами, та головне: перевiзниками, що на плотах iсторiї палять малий вогонь, залишаючи нам на березi смуток i благоговiння перед рiчкою.
(Євген Пашковський. Двi вiйни i один добробут // Слово, ч. 5,1993)

Бiблiографiя:

Крислачi. – Київ, 1983.
Час прощання – час утрати // Оповiдання’83. – Київ, 1984.
Iсход // Кур’єр Кривбасу. – 1995.
Гуцульський рiк. У недiлю рано: Оповiдання // Десять українських прозаїкiв. – Київ, 1995.

Володимир Цибулько (27.05.64) – поет, перекладач, есеїст. Народився на Черкащинi в селi Хмiльна. Студiював фiлологiю у Київському та Латвiйському унiверситетах. На початку 90-х далi Житомира (де видавався “Авжеж!”) та рiдного села не бував. Згодом географiя його подорожувань поважно розширюється: Польща, Югославiя, Америка тощо. Iз сором’язливого сiльського хлопця виростає на справжнього лiтературного метра, своєю поставою та мовленням все бiльше виборюючи простору в елiтарнiй та субкультурi. З виголошенням скандальної промови на спiлчанському пленумi (1992) та ставши Президентом Асоцiацiї “Нова лiтература”, стає цiлковито виразником нової мистецької доктрини, що пориває iз зужитою естетикою. Його публiкацiї (книжки поезiй “Пiрамiда ”, 1992; “Ангели i тексти”, 1996; поезiя та есеїстика у пресi), також мистецькi акцiї (остання – Будинок кiно, 1996) спричиняються до утворення такого лiтературного середовища, що, зi слiв самого Володимира Цибулька, неминуче цуратиметься старих спiлчанських структур. Гiпертекстуальне фiлософiчне мовлення Цибулька включає весь обсяг свiтового культурного набутку, також i естетичний корпус новiтнiх українських мислителiв. Пiснi на його тексти є загальновживанi у середовищi української молодi, що само з себе вистановляє поскрибовану українську культуру на рiвень схiдної традицiї: поетичний рядок робиться складовою загальнокультурного поступу.

Про нього:

“Визначальна риса поетичного стилю Володимира Цибулька – його iмпресiонiстичнiсть. Не стiльки у класичному розумiннi, як у мозаїчнiй варiативностi його творiв. Вони вмiщують декiлька пластiв розумiння проблеми, зокрема її зворотнiй символiчний бiк. Ця риса знайшла надзвичайно позитивний, якщо не вибуховий вихiд у зверненнi Цибулька до есеїстичного жанру”.
(Сергiй Квiт. Народний Цибулько // “Свобода стилю”. – Київ, 1996)

Бібліографія:

Піраміда. – Житомир, 1992
Ангели і тексти. – Київ, 1996
Аудіокасета “Я є” (пісні). – Київ, 1995.