“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Микола Рябчук

Листи авіапоштою в провінцію

На розі годинник, і якщо підвести голову, можна довідатись час. Мені це якраз ні до чого. Легко йти, коли вже за північ і нікуди вже не треба квапитись. Усюди багато світла і мало людей. На трамвайнім шляху стоїть машина, що розвозить сміття. Постійно її зустрічаю в цьому місці. Двоє сміттярів вправно висипають сміття з контейнерів. Машина гуде. Порожні контейнери з гуркотом котяться по асфальту. Сміттярі недбало копають їх ногами.

Після одинадцятої зателефонував Генерал. Сказав, що хоче мене бачити. Були перші приморозки. Мерзли вуха.

– Я просто так, – сказав Генерал. – Думав, що нині добрий вечір.

– Маю карбованця, – мовив я.

– Ов-ва!

Позавчора я був на товчку. Полюбляю такі виправи. Там іноді трапляються цікаві речі. Купив собі іспанський бронежилет, а нині рано пішов у ньому на лекції. Я крокував по Карпінського повз 1-й учбовий корпус, уже світало, ось-ось мали початись пари, а вулиця була ще цілком порожня.

І тоді я почув за собою чиюсь ходу. Намагався не озиратись. Ішов серединою мертвої вулиці і слухав якісь кроки. Дивувала мене тиша і дивувала настирливість незнайомого. Щось говорило мені про замах. Відчув, що у мене стрілятимуть. Наддав ходи, але не озирався. Кроки відлунювали, як у велетенській каналізаційній трубі. Я зроду не бігав такою трубою, але бачив подібне в кіно.

Раптом почув постріли. Незнайомець палив з автомата, і кулі, відбиваючись від мого іспанського бронежилета, падали на асфальт. Дзвеніли так само, як кроки. Тоді я вскочив у підворіття і вийняв з портфеля автоматичну гвинтівку. Визирнув надвір і дав довгу чергу вздовж вулиці.

Почувся чийсь зойк, і я зрозумів, що поцілив. На вулиці не було нікого. Там, де я сподівався його побачити, була тільки пляма крові на асфальті. Червона пляма і більш нічого.

Сміттярів я завжди наздоганяю біля кінотеатру. Афіші перед ним яскраво освітлені. Вночі не працює жоден кінотеатр. Жодне кафе і жоден ресторан. Коло ювелірної фабрики я переходжу вулицю. Копаю кілька каштанів. Їх лежить на дорозі багато. Всі роздушені автомобілями.

Трамвай переїхав голуба. Я бачив це вдень – зграйка голубів походжала довкола свого покійного родича і спокійно видзьобувала щось між камінням. Стара пані з донькою спинилися поруч і довго хитали головами. Вони не озивались ні словом, лише красномовно перезирались і скрушно кивали. Стара пані зійшла з хідника, щоб подивитись на голуба з того боку, де виднівся обрубок шиї. Голови ніде поблизу не було видно, трамваї розчавили її і розмазали тонким шаром по рейках. Стара пані скрушно похитала головою і вернулась до доньки, бо вже надходив трамвай. Вони зайшли до трамваю, а я чомусь пішов пішки не знати куди.

Їде останній трамвай, порожній і яскраво освітлений. Кондуктор уже полічила гроші й дрімає. Трамвай зупиняється перед сміттєвозкою, що перегородила колію. Деренчить.

Бачу у вагоні Генерала. Він теж дивиться у вікно – помітив мене, посміхнувся.

– Їдьмо, – кивнув.

– Куди?

Він, певно, не почув мого запитання, бо знову кивнув головою:

– Їдьмо.

– Все одно трамвай іде в парк, – сказав я. А тоді спохопився, що шкло не пропускає моїх слів.

– Їдьмо, – сказав Генерал. Трамвай рушив. “Ну, і їдь собі”, – подумав я. А мені вже давно пора спати. Я повернувся і поволі пішов не в той бік.

Мій сусід у дитинстві розводив голубів, а потім покинув. Він став злочинцем, п’яницею і навіть, як казав мій батько, морфіністом. Він одружувався, розмножувався, розлучався, платив аліменти, сідав і знову виходив – я розумію. Але чому він перестав розводити голубів?

Генерал забрів на якусь будову і застукав до бараку. З дверей визирнув сердитий сторож.

– Чого тобі?

– Я перепрошую, але чи не вільно мені десь тут заночувати?

– Іще чого! – буркнув сторож.

– Розумієте, – сказав Генерал, – я відпроваджував дівчину і запізнився до себе в гуртожиток.

– Ти хто? – спитав сторож.

– Можу вам дати паспорт. Або гроші. Я студент, пане.

– Не треба, – сказав сторож.

Зайшли собі до бараку. Була то тісненька халупа з двома лавами й столом посередині. В “буржуйці” потріскували дрова.

– Можеш лягти на столі, – сказав сторож.

– Дякую, – відповів Генерал.

У кутку висіли куфайки робітників. Генерал поклав дві на підлогу, ліг і накрився іще двома.

– Отак, – мовив сторож. – Ночував би ти, хлопче, на вокзалі.

Під куфайками було тепло.

Це і є львівська осінь. Сніг стає дощем, а дощ – снігом. Вітер стрімко проносить сніжинки під ліхтарями.

Вчора я зустрів приятеля, що прийшов з війська. Повернувся додому пізно. Ліг упоперек батьківського ліжка, не роздягаючись.

– Що з тобою? – спитав батько спросоння.

– Спокуха! – сказав я. – Повна спокуха!

– Ти придушив мені ноги, – сказав батько. – Ляж на свою канапу.

– В Жмеринці випав сніг, тату. Хто б міг подумати – так близько! А в нас не випав.

– Який сніг? Ти з глузду з’їхав! Який сніг?!

– Білий, – сказав я, – як ватман.

Батько не лаявся й не докоряв. Роздягнув мене й поклав спати. Вимикаючи світло, спитав:

– З ким ти так?

– З п’ятим.

– З яким п’ятим? – не зрозумів батько.

– Ну, то з одинадцятим! – і я засміявся сам до себе. Мій товариш був п’ятим за списком і неперевершено вимовляв “спокуха”.

– Ти п’яний, – сказав батько.

– А ти тверезий, – сказав я. – І як тобі вдалося так протверезіти?!

Була осінь, а може й зима. Був місяць грудень, коли всі чекають якихось змін, але навіть перше січня їх не приносить. Відчуваємо, що залишилися в старому році, що Новий рік з невідомих причин не настав, хай би там що засвідчував календар.

Бачу білу стіну. В ній зяє велика діра – просто переді мною – до самісінької підлоги. Повз мене котиться яйце. Щось із ним коїться незрозуміле. Крізь пролом у стіні вкочується до кімнати і зупиняється під батареєю парового опалення.

Час минає. Невідривно дивлюся на яйце. Щось із ним коїться незрозуміле. Врешті – воно викочується з-під калорифера й тріскає. Появляється голуб – цілком дорослий і зовсім голий. Общипаний, синій, худий тиняється по кімнаті і намагається кукурікати. При цьому він витягує шию, і тоді особливо виразно видно на ній шрам від трамвайних коліс.

– Грець із ним, з тим гуртожитком, – сказав я. – Зроду не покину тебе п’яного.

– Я можу спати навіть на підлозі, – сказав Генерал.

– Дурниці. – Ми зайшли до мене, і я наказав Генералові принишкнути. Спитав його пошепки: “Спатимеш коло стіни без подушки чи з подушкою, але скраю?”

– Коло стіни, – сказав Генерал.

Ми лягли “валєтом”, і генеральські ноги опинилися біля мого носа. “Свиня”, – подумав я. – “Що?” – перепитав Генерал. – “Ти казав, що складаєш завтра якийсь іспит”. – “Складаю”, – сказав Генерал.

“Під Левом” стоїть міліцейська машина. Група дружинників намагається затягнути до неї п’яного.

– Нє бєйтє єго, рєбята, – каже міліціонер.

П’яний без тями. Він сидить на контейнері для сміття, і тільки стіна не дає йому впасти.

– Какой же ти мужчіна, єслі в мусорнік сєл? – каже міліціонер.

Літня пара переходить на другий бік вулиці. Жінка тримає в руках кота і зрідка щось говорить чоловікові. Той мовчить. Обоє навіть не дивляться в бік міліцейської машини. Тільки кіт насторожено блимає зеленими очиськами.

– А ось і я! – сказав Генерал. – У тебе, бува, не знайдеться чаю?

Сторож цілу ніч розщеплював поліно на тоненькі волокна. Певно, щоб не заснути. Робив це кишеньковим ножиком напрочуд зосереджено. Генерал ніяк не смів спитати, навіщо. Сказав:

– Я зараз на практиці. Аж у Радехові.

– Ага, – кивнув сторож.

– Там недавно буфетницю забили, – сказав Генерал. – Відібрали в неї двісті карбованців.

– У мене ж бо нічого нема, – сказав сторож.

Генерал засміявся.

– Мені тільки два місяці до пенсії, – знову сказав сторож.

– Ви мій найліпший колєґа, – сказав, сміючись, Генерал.

І нарешті заснув. Мусив назавтра повертатися до брудного містечка, де, однак, є школа і де дітлахи так само вивчають іноземну мову, як і в будь-якому великому місті.

Виріс він у такому самому містечку, у двоповерховому будинку навпроти провінційного готелю. Полюбляв вечорами з біноклем обсервувати готельні кімнати, сидячи в темряві. Але щось по-справжньому цікаве траплялося дуже рідко.

Коли, вже будучи студентом, приїхав додому і з іронією згадав своє давнє захоплення, побачив раптом у темному вікні готелю жінку, яка через бінокль дивилась на його будинок, на нього – він десь бачив цю жінку раніше, але ніяк не міг згадати, де.

Ми з Генералом були вже напідпитку. У напівпорожньому трамваї він завів довгу й кумедну розмову з добродушною кондукторкою.

– Я Генерал, пані, – твердив він, лукаво мружачись і погладжуючи свою руду бороду.

– Свята правда, – притакував я, – він справжнісінький Генерал.

– Такий молодий, а вже Генерал, – реготала пані. – Як тебе такого волохатого дівки люблять?!

– Ще й які! – похвалився Генерал.

– Він студент, пані, – сказав я. – Завтра він іде до війська, а нині гуляє.

– Студентів не беруть до війська, – сказала пані.

– Я кепський студент, – сказав Генерал. – Мене вигнали.

– А ти ніби й не босяк, – зауважила пані.

– Звісно, – сказав я. – Він Генерал.

І вже нам треба було виходити.

– Ох, босяки, – засміялась вона. – Ох, босячиська!..

Ми вийшли, нас чекала імлиста вулиця; трамвай ніяк не рушав, пані кондукторка стояла сама в яскраво освітленому квадраті дверей і реготала й гукала нам услід:

– Не попадіть куди, до холєри! Он міліція їздить!..

Ми виструнчились і козирнули під дашки наших неіснуючих кашкетів.

Я згадав чоловіка, що стояв на оцій ось зупинці з похоронним вінком. Він роздивлявся навсібіч, певно, когось очікував. На стіні, просто над його головою, висіла афіша кінотеатру. Перехожі запинялися, читали назву фільму – “Зять з Бомбею”, потім мимохіть пробігали очима по білих літерах на стрічці вінка: “Любій мамі від доньки та зятя” – чомусь посміхалися й бігли далі.

Я йду сам, цілком сам пізньої ночі. Скоро ранок, а вулиця зовсім безлюдна і вся в фіолетовому неоні. Тепер я Генерал, бо хтось же на світі повинен бути Генералом. він лишив мені потертий портфель з рукописами. Я переклав їх до шухляди, а в портфелі іноді ношу пляшки або книги. Цього разу вертаюсь додому з порожнім портфелем. Уже весна, але по ночах стоїть мороз. Крихітні калюжки вкриваються тонким льодом, і він на кожному кроці лунко потріскує під ногами.

За кінотеатром з облупленими стінами на фасаді був пустир. Чомусь саме там заманулося нам постріляти. Стояли ми під стіною і цілилися в мішень, підвішену на дереві. Мішенню була консервна бляшанка, ніхто не міг в неї влучити. Зрештою, нам набридло, і ми кинули жереб, кому йти до деревця замість мішені. Випало Генералу, він був найвищий. Зсутулений і байдужий став коло дерева. Ми почали стрілянину. Відчували, що влучаємо, але кулі його не брали. Він ліниво похитувався і дивився на нас сонними очима. Потім, так само сутулячись і теліпаючи довгими руками, попростував до нас.

– Мені нудно, – сказав.

І тоді я зрозумів, що мушу йти замість нього. Жеребу не буде. Всі втупились в мене.

Я рушив, і раптом почув чиюсь лайку.

– Що це вам, полігон?! – репетував дідусь із довгим сивим волоссям.

– Полігон, так?

Усі мовчали. Дідусь міг бути звичайним перехожим, але я подумав, що він працює в кінотеатрі контролером або продає квитки. Ми, мабуть, заважаємо дивитися фільм.

Дідусь обігнав мене, підбіг до деревця і люто крикнув:

– Полігон, так?!! – і шпурнув консервну бляшанку просто в мене, просто в нас. Вона покотилася, підстрибуючи і гуркочучи. Я помітив, що вона збільшується в розмірах. Гуркіт наростав, роблячись дедалі нестерпнішим. Я побіг. Усі побігли. Бляшанка вже неймовірно велика й росте далі.

Петляю міськими вуличками. Відчуваю погоню. Не піймаєте, не п... Чую на плечі чиюсь руку. Здригаюсь. Таки піймали. Піймали.

Стишую крок, нарешті вже йду зовсім поволі, руки в кишенях.

Я Генерал. Усі вже поволі в це повірили. Лишилося ще переконати себе самого. І от я йду сам, цілком сам пізньої ночі. Спати не хочеться. Хочеться йти і йти, вдихаючи чисте прохолодне повітря. Я кудись собі простую, можливо, додому. І думаю про листа до Генерала, якого я ще й досі не написав.