“Плерома” - часопис з проблем культурології, теорії мистецтва, філософії
Зміст

Нова деґенерація

Іван Андрусяк

* * *
за овидом терпне самотній сумний рамадан
уже осипається мерва з чернечої брами
віддам тобі перстень і палець а сніг не віддам
нехай він тяжіє меж нами тяжіє меж нами

на дамбу не вийду там губи злюбованих слив
погруддя лілей герметична плутонна судома
яри за ярами там замшевий дощ настелив
та неба немає і я залишаюся вдома

то сни менелая нехай осміє менелай
багнети юдолі нехай четвертує волами
займай україну але тільки сніг не займай
нехай він тяжіє меж нами тяжіє меж нами

I. РЕПЕТИЦІЯ ПЕРЕД ЗАХОДОМ СОНЦЯ

* * *

Я помираю вас. Така печаль.
Така зоря над віком перестане.
Говорить Бог: Прости мені, Іване,
прости мені за те, що я мовчав.

Я все прощу, бо нині я помер.
Я довго знав, що буду жити довше.
І чорний плащ облизує підошви,
і чорний місяць перерізав нерв.

Я все прощаю. Я запам’ятав,
в яку породу мозок цей залитий.
Вже опадає чорна самота
під покривало щирої молитви.

Уже цвіте під мостом алича
і мартиролог складено наново.
Прости мені, Даждьбоже чи Єгово,
прости мені за те, що я мовчав.
І тільки кадуб жовтої труни,
і під ногами миші яворові.
А сни виходять в заміть, і по них
ні сліду не лишається, ні крові...

* * *

сьогодні час вимірюється в крилах
кого накриє тому й україна
не говори нікому моя мила
що нині тут не буде більше кіна

що на коні неначе на припоні
мовчать повз нас великі як бандери
ми наплодили дуже мало коней
тому по нас приходять бетеери

ми мали час для страху і для сорому
крізь павутину вийти на простір
стару одежу в чорній бочці солимо
і виявляєм хто з нас більший звір

без перекуру маримо під інеєм
про круглі глеки синього вина
а сонний час іде до нас колінами
і тихо нас застиглих промина

НОВА ДЕҐЕНЕРАЦІЯ

ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли
ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені
ідемо до людей у вінках недоспілих олив
у простертих долонях несемо гріхи як окрушини

ми останні пророки в країні вчорашніх богів
ми останні предтечі Великого Царства Диявола
ми зчиняємо галас і це називається гімн
ми сякаємось в руку і це називається правила

а дівки на мітлі це наложниці втрачених вір
це Михайло Булгаков надламаним сміхом заходиться
в божевільній труні долілиць повертається Вій
матюкається сич ремиґає зашумлена Хортиця

табунами блукають отари і несть їм числа
по найвищих деревах як дзвони гойдаються пастирі
по незвіданих нетрищах душі виходять на злам
і спалахує небо червоною мічене пастою

Розенкранце зі сцени старий канделябр забирай
ґільденстерне жени за куліси розгнуздану свиту
покоління Майстрів відчиняє ворота у рай
а старий Азазелло веде під вінець Маргариту

Іван Ципердюк

СЬОГОДЕННЯ

Містечковим печенігам заповім свого черепа.
Луною страченою відіб’юсь від леза сокири.
Шум перекидного календаря сильніший вибуху бомби.
І на чолі під самим волоссям вибито “Made in...”.
На всі сімнадцять каменів ворожбитові слова
Китайку під ноги, слухавки на вуха,
накривайся сардаком під ранок.
Хлопці на другім куті затягли,
тато старі на самокрутки руки-газети звели.
Зрання до церкви. “най здорове росте”.
На лівім плечі масляна пляма від ремня АКМа.
Хто нині прийде пір’я дерти.
Храм.
Сядьмо на дорогу.
Принеси води до хати.
Циганський барон взяв нашу дівку.
Кров мені снилася сеї ночі, мабуть, на багатство...

ПОДАРУНОК КИТАЮ

Я віддав би твої стіни водам Янцзи, вони б вилікували рани древнього тіла, напоїли спраглу душу. Врятували, закодувавши дихання грудей ієрогліфом вранішнього сонця. Благословенне місто, народжене під зіркою, яку вказали алхіміки. Яшмова флейта не звучить так чарівно ніде, як у лапах твого лева. Місто спокою, травня і бабиного літа. Будують яке століття заїжджі менестрелі й піїти твоє Цзюйцзенське озеро. Візьми й мого каменя у Велику Стіну свого духу. Чарівні ци про тебе, дитино руки Божої, – бальзам в чашу світової гармонії. В пустелі думки вужем почуття крихту тебе дарую синам Лі Бо, прагнучи зробити ім’я твоє ще раз безсмертним.

Весняні оргії
Ілюзії душі

Князь підпалу бере в полон місяць.
Хлопчинка з трембіткою валошить во славу відцвітаючого бузку.
Квадратами кольорової плитки вимощує очі прийдешньому.
Ламає камертон години вдячності для попелу могил.
Ліхтариками лічить душі, цеглинками складені на його нігтях.
Допиває сенс небуття, бризкає есенцією мозку в наші обличчя.
Відвертий в знаменнику минулих днів циклічний припадок нанародженої дитини.
Формулу болю схрестить з коханням, подарувавши мутанта січня.
Ми прийдемо до ілюзій примарних,
відцвівши не зав’язавшись, зрозумівши не слухаючи.
Гангрена почуттів ворушить груди.
Чекання уражень крові цнотою гріха ворохобить ночі.
Забуваємо молитву ангелів, хвилинну слабість відстані від цинамону до орхідей.
Щілина світла між дверима на петлях рук.
Апокриф над ложем, наче девіз до життя сатани,
Підем сьогодні у вчорашні кавалькади втікаючи в нікуди

Степан Процюк

НЕМАЄ КРАЇНИ ЦИГАНІЇ...

Благав піднебесного консула:
“Скажи, де країна Циганія?
Бо тугу таку мені впорснула,
що Музу і пам’ять обманюю!”

Ходив у найвищі церкви,
моливсь до сільської плебанії.
Не треба Парижа й Литви!
Немає країни Циганії...

Немає країни Циганії...
То, може в картярських замовах,
ціною сусідської манії
її існування поновим?

Уже із Хмельницьким обпивсь,
задумавши зраду поганую.
Найняв стовідсоткових вбивць.
Немає країни Циганії...
Немає країни Циганії...

* * *

Вже пора поскладати минуле, володарю,
на старий декадентський віз,
перетяти наручник старої мелодії.
У кімнаті гостює ідеалізм.

Підсвідомих колаж вінеґретів
не даються, маестро, раз в раз.
В мені десять живе поетів,
коли я прославляю Вас!

Вас складаю з піни катедральних промов,
з деспотичних останків. Їх треба молоти,
бо нагим повернувся у землю Іов
і нагим помирає Рокфелер навпроти.

...На небесних сходинках красується Він.
Золотий ланцюжок багряниться.
Підпоручик апостола вийде на кін –
срібний ніж захищатиме праведних лиця.

* * *

Буде снитися вілла, поросла коханням,
помаранчевим, легким і цяточку голим,
свіжоангельські руки, щасливі ридання.
Ваше серце, пережарене алкоголем,
переллється у форми вологих будинків,
повновартісних змістом, нітрохи не злих.
Там біографи будуть чинити поминки
потрошителю спокою. Майже затих
велемовний, бундючний, помпезний павуче?
(Ролеобмін уже, мабуть, вчора придасться).
Декорація сну: Вам відкланявся дуче.
Ні! То Бог. І барвінком покрите зап’ястя.

Ось килим. Там Вітчизна, земля й метазірка.
У привезенім сквері, що милує око,
під архангельський спів, ласку Місяця й “Гірко!”
знай цілуються рай і русинське бароко.