Тарас Возняк.  ΤΑ META TA ΦΥΣΙΚΑ КАРПАТ

МІСЦЕ І

"В одну і ту ж ріку ми входимо і не входимо, існуємо і не існуємо"
Геракліт з Ефесу, 49а DK

Перше, над чим слід поміркувати, це сам феномен місця. Чому до одних місць ми маємо певні сентименти, а до інших ні - чим взагалі є феномен місця, як це пов’язано з нашою закоріненістю у певній місцині чи краї?

Карпати, для мене, і не тільки для мене, є не просто топографічною особливістю на карті. Це певні, знані нам місця. Місця, які я знаю, і які знають мене. Місця в-яких і з-яким мені просто добре. Місця, де я є своїм. І місця, які сприймають і приймають мене, як свого, як частину саме цього місця. У цих місцях я не відчуваю себе чужим. Я вдома і мені спокійно на душі. Мене не огортає та, неначе безпідставна тривога, яка з’являється, коли я опиняюсь у місцях незнаних, які видаються мені чужими або й ворожими. У Карпатах тривоги немає. Перебуваючи у них, я спів-буваю з ними.

Тоді як у місцях незнаних я відчуваю, як вони неначе опонують мені. Як вони опираються моїй присутності. Не приймають мене у себе. Інколи я відчуваю, як вони стають навіть ворожими. Принаймні, так мені здається.

Хоча є й місця байдужі, місця ніякі. Я не так багато подорожував екзотичними краями, тому мало можу сказати саме про ці, байдужі до мене і байдужі мені простори. Хоч визнаю, що вони можуть бути дуже красивими, справді екзотичними. Однак, не моїми.

Звичайно – цей пеан вітцівщині видається доволі наївним і навіть застарілим. Це щось з епохи Романтизму. Може й так. Та я не переконаний, що всюдисущий цинізм і збайдужіння до місць, легка зміна місць і зрада місцям, привнесло у наше життя якусь особливо цінну якість.

Так, сьогодні ми можемо легко запускати калейдоскоп зміни місць. Ми масово і багато подорожуємо. Однак, не встигаємо вжитися у місця настільки, щоб це привносило у нашу сутність якусь нову якість. Ми шукаємо місця красиві, цікаві. Туристичні фірми, можливості нашого мобільного світу нам у цьому допомагають. При цьому ми часто втрачаємо прив’язаність до своєї країни, міста, місця, своєї вітцівщини.

Так багато хто з нас стає вічними подорожніми, вічними вигнанцями. Нам усюди не по собі, нам все заважає – все нас дратує. У своїй гонитві за екзотичними краями, де, як ми гадаємо, нам буде добре, ми перетворюємося у сучасних Агасферів (Ahasverus) , які приречені вічно блукати світом - блукати до другого пришестя Спасителя. При цьому ми забуваємо, що Агасфер був приречений не лише на вічне поневіряння чужою остогидлою землею, але саме відчуженою землею, чужиими і ворожими до нього місцями.

Він втратив і свою за-коріненість на цій землі, втратив свою сув’язь з місцями, певними місцями, де йому колись було добре чи, хоча б, погано – йому тепер всюди байдуже, всюди - ніяк. Він не є "своїм" ні для якого місця. Він не є бажаним ніде. І, тим більше, ніде не є необхідним і жданим. Він приречений бути гнаним "вічним жидом" (лат. "judeus immortalis" — "бессмертний єврей", італ. "l’ebreo errante", фр. "le juif errant", англ. "the wandering jew" — "мандрівний жид", нім. "der ewige Jude", чеське і польське "wieczny Żyd" — "вічныий жид").

Він був приречений втратити свою за-коріненість у часі, бо мусить нидіти до завершення часів, - його однолітки померли вічність тому. Так як і ті, кого він знав опісля чи знає тепер – всі вони для нього мертві.

Отже – місце. Після Рене Декарта (Rene Descartes, лат. Renatus Cartesius — Картезій, 1596 - 1650 ) для сучасної науки, а відтак і для освіченої людини, місце стало точкою чи квадратом на площині, або ж кубом у просторі, який окреслила запропонована ним система координат, яка стратифікує всі об’єкти у відповідності з трьома осями координат – x,y,z. Лінія, площина чи простір у цій системі координат у кожній своїй точці мають одне і те ж значення, одну і ту ж цінність. Одна точка на лінії, площині чи у просторі нічим не відрізняється від іншої. Вони рівноцінні бо абстрактні і стосуються не реального, а абстрактного, уявлюваного нами простору, площини чи лінії.

Водночас ці точки у просторі, на площині чи лінії не лише рівноцінні для людини, але й байдужі. Байдужі до людини, ніяк з нею емоційно не зв’язані. Вона також до них байдужа, бо це простори, площини та лінії, до яких вона насправді не має жодного стосунку. Це не лінія її життя чи дороги, якою вона прямує. Це не площина стола, на якій стоїть її сніданок. Це не простір її домівки, де вона може заховатися від заметілі. Простори Декарта абстрактні. Для людини вони ніяк не про-являються. Людина не має досвіду спів-життя з цими математичними конструкціями. Людина має справу тільки з феноменами місць конкретних, які вона від-криває для себе у своєму житті. Це, якщо вдатися до емоційних оцінок.

Але чи є у людини які-небудь інші оцінки, окрім емоційних? Емоційне сприйняття місць пов’язане тільки з людиною. Причому не людиною абстрактною, а людиною одиничною у своїй неповторності. Такими самими неповторними є і місця, з якими у кожної конкретної людини постає особливий персоніфікований зв’язок. Для таких місць саме ця конкретна людина є її невід’ємною складовою. Так само, як і для саме цієї людини місця, в-яких-вона-є та з-якими-вона-є визначають її неповторну сутність. Феномен від-кривання місця людиною завжди особистісно забарвлений. І місця завжди про-являються людині як саме феномени. Нічого іншого, крім того, що місце від-крилося мені і що воно ось-таке, я й сказати не можу. Це мій єдиний спосіб від-кривати місця і відкриватися до місць.

Можливо, вкотре звернувшись до мови, нам вдасться ви-чути, що ж такого особливого людина має у її відносинах з місцями, місцями неповторними, а, якщо бути точнішим, то одиничними. Це я і спробую зробити у цій своїй розвідці.

Отож – місце. Місце – слово, яке говорить нам, що воно готове щось містити-в-собі. Містити-в-собі означає щось в собі со-кривати, крити, приховувати. "Крити" означає – ховати, захищати. Захищати від чого? І захищати кого? Оскільки нам йдеться власне про людину, бо ж тільки для людини, причому людини конкретної, і специфічним чином "є" місце, кожне конкретне місце, то місце захищає, криє, ховає саме людину, конкретну одиничну людину – мене. В-живаючись у місце, спів-буваючи з ним, я у ньому знаходжу свій прихисток. Таким чином місце проявляється для мене, як мій дім, моя мушля, у якій я ховаюся. Але, як мушля чи дім, місце стає частиною мене самого, частиною моєї неповторності, одиничності. Як і для равлика чи морської черепашки моє місце як мій дім проявляється як частина мене самого. Коли я кажу, що я "звідси, з цих місць", то це означає, що я є саме таким, а не іншим.

Але від кого криє мене моє місце? Від кого чи чого я со-криваюся, а інколи і замикаюся у своєму місці? Про людей, що мешкають у певній провінції, невеликій місцевості інколи зневажливо говорять – та він місцевий. Часом це визначення є оберегом, обороною від зазіхання на приватність спів-життя цих людей з їхніми місцинами чи їхнім краєм – дідизною. Особливо це характерно для людей, що спів-живуть з своїми місцинами у спосіб архаїчний – не надто задумуючись над тим, ким вони є. Їхнє життя часто проходить навіть поза вимірами нації, етносу ба й навіть релігійної громади. Вони й не підозрюють, що кимось зараховані до таких спільнот, або, якщо й знають, то особливого значення цьому не надають. Вони спів-живуть-з та спів-живуть-у своїх місцинах, в своїх краях, на своїй дідизні. Вони – місцеві. Тобто при-четні до цього місця, за-домовлені у цих місцях. На відміну від людей сторонських. Спів-житя з місцем і оберігає таку людину від відчуження від місця, від перетворення її у людину, чужу цьому місцю, а потім, можливо, і чужу іншому місцю, чи всім можливим для неї місцям взагалі.

Врешті решт, відчуженя може стати сутністю самої людини, і людина стане чужою всьому світу, всім на-явним для неї місцям. Вона тоді дійсно стане у певному специфічному сенсі людиною сторонською, людиною з іншої сторони, іншого місця, людиною від-стороненою. Можливо навіть від-стороненою від всякої сторони, кожного можливого місця. Така людина, може й шукатиме, однак навряд чи знаходитиме для себе хоч би якесь місце – місце як дім, у якому вона може за-домовитися. Її доля – вічна гонитва чи пошук місця для себе. Хоча, звичайно, не завжди людина усвідомлює, що ж вона шукає. Їх просто всюди зле. Нею щось гонить. Вона пробує знайти це прагненне місце, а по суті – знайти себе у ньому, у інших людях, в кар’єрі, у багатстві, у різних формах самореалізації та багато-чому іншому. Однак, не знаходитиме. Хоча і інші люди, і успіх, і самореалізація теж можуть бути атрибутами місця, властивого для певної одиничної людини. Отож, місце рятує нас від від-чуження не лише від самого місця як такого, але і від від-чуження від нас самих, нашої неповторної сутності. Місце, містячи-нас-у-собі, рятує нас задля нас самих. Але як воно рятує-нас-задля-нас-самих? Через при-четність до місця воно не лише від-криває нас у нашій неповторності, але водночас і у-тримує нас у цій неповторності. Тому ми є, власне кажучи, собою, неповторними самостями у часі та місці, а не абстрактними буттями. Ми маємо неповторну сутність. Ми живемо у неповторюваний час. Ми живемо у неповторній місцині. Через цю при-четність ми є самими собою та зберігаємо свою неповторність.

Збереження неповторності пов’язане з турботою і тривогою за неї. Турботу здійснюємо ми самі, коли усвідомлюємо те, що бути, просто жити у згоді з собою і своєю неповторністю, ми можемо у своїй за-коріненості у свою місцину. А тому повинні її плекати. Так само турбується про нас і місце, у якому ми гніздимося, з яким ми спів-живемо. Натомість тривога щодо збереження перебування-у-своїй-неповторності – це, радше, тривога людини – самої цієї неповторності у її спів-буванні з місцем. Місце не тривожиться. Хоча оберігає, містить-нас-у-собі, у-діляє нам прихистку, місця.

Як твориться ця неповторна сув’язь мене і місця? Через роз-міщення чи по-міщеня мене у певне місце. З самого початку, від перших сполохів моєї дитячої свідомості я від-криваю себе як по-міщеного у певне конкретне місце – чи це моє тіло, чи моя колиска, чи батьківський дім. Роз-міщенні чи по-міщення відбуваються як від-кривання себе, тобто в акті прояву феноменів, як от материнського лона, мого тіла, колиски чи домівки. Феномени проявляються для мене, але й без мене вони не мають сенсу.

Первинним, знаним нам, роз-міщенням є народження. Народжуючись я о-пиняюся, зу-пиняюсь у певному конкретному місці, яке відтоді стає моїм місцем. Місце від-кривається для мене. Але кожному конкретному про-яву-місця-для-мене передує моя засаднича здатність о-пинятися-у-місцях, сприймати все суще для мене у формі феноменів, які від-криваються для мене як місця. З самого початку свого існування я здатний десь о-пинятися, десь бути. Я не можу існувати і водночас ніде-не-бути, не пере-бувати ні в якому конкретному місці. Я і є цим пере-буванням-у-місці.

З часом, коли я дорослішаю, ці мої місця про-являтимуться для мене все явніше. Вони для мене конкретизуватимуться. І водночас, все активніше формуватимуть і конкретизуватимуть мене самого. Аж поки я не стану таким, яким я є. Поки не стану самим собою – дорослою особистістю. Самим собою у певному місці і у певний час. Потім я назву місця, які вважаю своїми і у просторі, осмислення якого прийде потім, і у самі – моїм світом, моїми часами і навіть самим собою.

Ставання-самим-собою передбачає певне по-ставлення-себе-у-певне-місце. По-ставання і є по-ставленням. Позиціонування має два аспекти – вироблення певної позиції, постави, думки щодо себе і свого світу, але водночас і по-ставлення себе у певне місце у цьому світі, а також по-ставлення себе як у-наявлення себе. Тому ставання-самим-собою є і по-ставленням себе у певному місці і поставанням як неповторної самості.

Мислівка, 26 вересня 2010

На початок