повернутися бібліотека Ї

Тарас Возняк.  ΤΑ META TA ΦΥΣΙΚΑ КАРПАТ

ДОЛИ І

 

 «Всіх і вся, нагрянувши раптово, буде Вогонь судити і схопить»

Геракліт з Ефесу, 66 DK

 

«¡É a lúa! ¡É a lúa
na Quintana dos mortos

«О, як танцює місяць

понад долиною мертвих»

Federico García Lorca, Федеріко Гарсія Лорка

Seis poemas gallegos, Шість віршів галісійською

Danza da lúa en Santiago, Танцює місяць над Сант-Яго

 

Що є діл у його опозиції врьху? На що вказує діл? І взагалі – де він є?

Звичне мислення пов’язує діл з великою рівниною. Наприклад, суходолом, що розпростирається від великого європейського хребта Пірінеїв-Альп-Татрів-Карпат-Криму-Кавказу до Атлантики, Балтики та Льодовитого океану. У географічному сенсі ця велика рівнина дійсно лежить між Великим європейським хребтом та Світовим океаном. Але наше запитання було таким – чи протистоїть ця Велика рівнина Великому хребту? Звичайно, йдеться і про метафоричне, і про метафізичне проти-стояння. Як на мене, то, радше, ні. Велика рівнина просто до нього байдужа.

Врьху, який вказує на горішнє і є престолом, опонує не безкінечна рівнина, а гірська ущелина, провалля між горами, ложисько гірської ріки. Це опанування і відрізняє гірську ущелину та рівнину. І йдеться тут не тільки про драматургію ландшафту, а про речі більш посутні.

Рівнина – це втілена ентропія. Вона рівна самій собі у кожному місці, у кожній точці. Тоді як гора та ущелина – ні. На рівнині майже не залишилося Бога чи богів, що померли.

Отож – рівнина. Що є рівниною, яка часто гео-логічно розташована нижче дна гірської ущелини? Однак у мета-фізичному сенсі рівнина є поміж врьхом і долом – це ні світ горішній, ні світ долішній. Це світ людей – світ серединний. Це звична дорога, звична людська доля, світ турбот і банальностей. Рівнина – це шлях людини. Хоча вона стелеться у присутності світу долішнього, могил близьких, байраків, печер, і так само побіч верхів – насипних курганів, зікуратів, пірамід та власне гір. І тільки сільські церковиці опритомнюють тих, хто живе на рівнині – церковиці, в яких є свій врьх з хрестом на головній бані, свій престол, і свій діл з плащаницею як втіленням могили. Проте вона інша. Інша і від врьху, і від долу, яким неспокушеному оку видається.

Натомість гірська ущелина нагадує нам про наше походження. Ми не лише зявляємося на світ з такої самої ущелини у тілі жінки, але й повертаємося в таке саме провалля, яким є наша могила. Ідеальною могилою була і є печера, чи склеп як її рукотворна імітація. Навіть Бога Живого поховали у печері на схилі гори Кальварії (Голгофи, Γολγοθά, אתלגלג, Calvaria – гора-череп), що неподалік від Ущелини ущелин – каньйону між горою, на якій колись стояв Перший храм (а тепер його рештки – Стіна плачу – та Мечеть Омара) та Оливною горою, що за стінами старого Єрусалиму. За Писанням саме ця ущелина і є тією майбутньою Геєнною огненною (Γέεννα, Gehinnom, םונהג, םנהג) у якій відбудеться Страшний суд та поставання мертвих. І саме тому кожен богобоязненний юдей прагне бути похованим ближче до неї, що перетворило її схили на суцільне цвинтарисько.

Отож ущелина як метафізичний діл вказує нам на наше походження – саме в ній лежить прах Адама, якщо протистоїть вершині Кальварії з хрестом і розіп’ятим на ньому Ісусом. Але також ущелина вказує нам і на місце остаточного воскресіння, коли встануть мертві, і на місце остаточного поганьблення, коли грішників таки поглине Геєнна огненна.

Але що може привести людину до цього, такого небезпечного для людини долу? Привести її долі може все та ж дорога. Можливо, тут варто вжити іншого слова. Правдива дорога веде тільки д’горі. Тоді як манівці ведуть долі. Якщо не возноситися дорогою д’горі, то неминуче скотишся долі. До витоку.

Народившись, ми одразу стоїмо на дорозі д’горі. Однак, якщо не піднімаємося до Єрусалиму, а відомо, що він у горах, понад всім Ізраїлем, то або залишаємося на рівнині людських турбот, або скочуємося долі, в провалля, де нас очікує тільки Страшний суд. І тоді головною нашою турботою мала б стати підготовка до нього. А що означає – бути готовим до Страшного суду? Сповнити всі приписи та дотриматися всіх обмежень, що записані в Книзі та надумані богословами? Навряд чи. Радше бути готовим виставити себе під блискавиці Божі – не боятися відкрити себе. Таке відкривання-себе-до-Нього чи до-іншого з повним правом можна назвати любов’ю. Від-давання себе Йому і ближньому, яке ми насправді зазвичай називаємо любов’ю, і є тією готовністю.

А закритість, ховання себе в глибоких проваллях тілесного та терену, так і залишає людину у проваллі Геєнни огненної, що неминуча. Тоді людина так з неї і не вибереться. Це і є та могила, з якої вже немає вороття, лиш вічне забуття.

Але, хто нас забуде? Люди? Смертні? Хіба це так важливо для людини, що перебуває на скрайку Геєнни? Для неї найважливіше, щоб про неї згадав і пам’ятав Він. Тому його забуття найстрашніше. Але не від-криваючись-до-Нього, не даруючи себе Йому на Його престолі – на Вершині вершин – людина прирікає себе на те, щоб бути загубленою, навік згубитися у зморшках землі.

Та що означає – загубленість? Вона має дві іпостасі. З одного боку, це загубленість як втраченість-для, може для Нього. А з іншого - це загубленість як змарнованість для самої людини– життя такої людини пройшло намарне. Вона ним не скористалася. Вона не ступила на дорогу а залишилася в туманах та мряках гірських ущелин. Хоча наша дорога народилася разом з нами. Бо вона є тільки – для. У кожного з нас є його особиста дорога. Дорога є запрошенням до того, щоб піднятися-до, відкритися-до, навчитися любити і стати любленим. Ясна річ, що ця дорога не проста. Її перетинають різні перепони. Її змивають ріки. І це для нас випробування. Підніматися до Його престолу не просто. Бути обіч Нього не просто. Для того слід долати і ріки, але, перш за все, для того слід подолати себе і стати на цю дорогу.

 

Єрусалим, 19 жовтня 2010

 

На початок