Тарас Возняк

По-ставлення-нас і по-ставлення-світу як в-ведення учас і при-ведення-у-місце

ποταμοῖσι τοῖσιν αὐτοῖσιν ἐμβαίνουσιν ἕτερα καὶ ἕτερα ὕδατα ἐπιρρεῖ

Ἡράκλειτος ὁ Ἐφέσιος

Не можна двічі ввійти у одну і ту саму річку

Геракліт з Ефесу

Є один аспект по-ставлення, на якому слід особ-ливо наголосити. На перший погляд може здатися, що по-ставлення-нам-світу і по-ставленість-нас-перед-світом, або простіше – поставлення-нас і поставлення-світу є якимось різними процесами, які зустрічаються, але можуть і не зустрітися. Неначе якось там ставиться світ і зовсім окремо ставимося ми.

Але це не два окремі дійства, і навіть не дві різні сторони одного і того самого діяння. Це одне і те ж дійство, яке з-діює, з-дійснює буття.

Буття одним діянням ставить нас і по-ставляє для/перед нами світ.

Так само буття одним діянням ставить світ і ставить перед/для нього нас.

Буття одним діянням роз-гортає з-за горизонту сущого нове суще, яким є світ-для/перед-нами (чи іншими словами – світ-для-нас), і нас-для/перед-світом (чи іншими словами – нас-у-світі) у просторові та часові порядки сущості.

Як ми могли б назвати це дійство?

Спочатку ще раз спробуємо спрецизувати, про яке дійство йдеться: отож, ми маємо справу з дійством одночасного і такого, що відбувається в тому самому місці (а, якщо точніше – то ще до того, як ця мить і це місце появилося, на грані появи цієї миті і цього місця), по-ставлення світу і нас (як у нього в-тілених) – чи по-ставлення-нас у світ-для/перед-нами, світ-для-нас.

Це дійство по-ставлення є межею між часом-що-від-бувся і часом-що-з-будеться – це мить теперішнього, яке можемо назвати часом-що-саме-з-бувається.

Про час-що-від-бувся ми можемо знати майже все – це минуле, це історія, це наш час, яким ми його знаємо.

Про час-що-з-будеться ми нічого не знаємо – він поза нашою компетенцією.

У часі-що-саме-з-бувається ми є. Ба більше – ми не можемо з нього якось вийти. Ми завжди є у ньому. А тому у певному сенсі ми є часом-що-саме-з-бувається – цією миттю. Нехай і доволі кострубатий, проте по-суті вірний іменник «-збувається» у даному випадку можна замінити на ще більш штучний і дивацький іменник – «часується» - в-водиться-у-час.

І тоді і ми, і світ з його місцями, іншими людьми, речами у цьому по-ставленні, в цьому одному дійстві разом в-водяться-у-час – часуються.

Однак це одномоментне в-ведення-у-час пара-доксальним чином тієї ж миті, і у тому ж дійстві по-ставлення ви-водить-з-часу. Миті тільки зблискують одна за одною. Це ми складаємо їх у вервиці і називаємо ці порядки вервиць триванням, триванням у часі. Бо сонце, як каже Геракліт, кожного дня інше: ὁ ἥλιος ... καθάπερ ὁ Ἡράκλειτός φησι, νέος ἐφ’ ἡμέρῃ ἐστίν. Чи ποταμοῖσι τοῖσιν αὐτοῖσιν ἐμβαίνουσιν ἕτερα καὶ ἕτερα ὕδατα ἐπιρρεῖ - не можна двічі ввійти у одну і ту саму річку.

Це дійство по-ставлення є межею між простором-що-від-бувся і простором-що-з-будеться – це локус оцього-тут, який можемо назвати простором-що-саме-з-бувається.

Про простори-що-від-булися ми можемо знати майже все – це шлях позад нас, це знана нам топологія місця, якими ми мандрували, це наші рідні місця, місця, куди ми мандрували, якими ми їх знаємо.

Про простори-що-з-будуться, про простори, які ще ляжуть під наші ноги, роз-горнуться перед нами ми можемо лише здогадуватися, однак у строгому сенсі слова – щодо них ми нічого сказати не можемо – вони поза нашою компетенцією.

У просторі-що-саме-з-бувається ми є – його ми називаємо місцем, де ми є. Ба більше – ми не можемо з нього якось вийти. Ми завжди є у ньому. А тому у певному сенсі ми є простором-що-саме-з-бувається. Нехай і доволі кострубатий, проте по-суті вірний іменник «-збувається» у даному випадку можна замінити на вже не такий штучний і дивацький іменник – «просториться», «розпростирається» - в-водиться-у-простір. А ще більш просто – в-водиться-у-місце, при-водиться-до-місця.

І тоді і ми, і світ з його місцями, іншими людьми, речами у цьому по-ставленні, в цьому одному дійстві разом в-водяться-у-простір, при-водяться-до-місця – розпростираються, розміщуються.

Однак це одномоментне в-ведення-у-місце пара-доксальним чином тієї ж миті, і у тому ж дійстві по-ставлення ви-водить-з-місця – виводить з того місця, в якому ми є. Звучить парадоксально. Ми гонимо місцями. Навіть сидячи за столом. Місця тільки мигають одне за одним у вікні потяга, яким ми мандруємо життям. Це ми складаємо їх у вервиці і називаємо ці порядки вервиць знаним нам простором, знаною нам територією, відомими місцями в яких ми знаходимося. Бо сонце, як каже Геракліт, кожного дня інше: ὁ ἥλιος ... καθάπερ ὁ Ἡράκλειτός φησι, νέος ἐφ’ ἡμέρῃ ἐστίν. Чи ποταμοῖσι τοῖσιν αὐτοῖσιν ἐμβαίνουσιν ἕτερα καὶ ἕτερα ὕδατα ἐπιρρεῖ - не можна двічі ввійти у одну і ту саму річку.

Це дійство має своїм результатом неперервну вервицю сущостей, яка в часових та просторових послідовностях у-кладається для нас у сущий світ, в який ми в-тілені.

Отож, результатом такого дійства, яке з-бувається з буття є роз-гортання – в-ведення-у-час і в-ведення-у-місце – світу і нас у ньому.

Чи можна ще якось назвати чи окреслити сам процес цього роз-гортання? Можливо його можна назвати креацією, творенням сущого. Але при цьому завжди слід додавати найістотніше зауваження, яке й визначає суть цього діяння – слід завжди мати на увазі, що це буття роз-гортає, вигортає з со-критого, ставить світ і нас у ньому.

А тепер задаймо інше запитання – а як це дійство можна окреслити з боку по-ставленого буттям світу і по-ставлених перед/для нього нас як в-тілених буттів?

Таке дійство роз-гортання всього сущого, яке укла-дається у світ і нас у ньому в часових і просторових порядках, по-суті можна окреслити одним словом – воно є нашим існуванням – саме існуванням – бо сущості саме існують. На відміну від бування. Під існуванням ми маємо розуміти сутнісно притаманну сущостям – світу і нам у ньому – форму тривання у цьому роз-гортанні.

Але які визначники окреслюють це існування як дійство? Безсумнівно – часовість і просторовість – тільки те, що є сущим, з-дійснюється у рамках цих визначників.

Ми можемо підозрювати, що для буття самого у собі порядки часу та порядки простору, тобто якісь черговості, просто не актуальні. Однак, не будемо висловлювати якихось суджень щодо того, щодо чого ми не вповноважені і не компетентні що-небудь говорити, бо нічого про це не знаємо.

Натомість ми цілком можемо бути певними щодо того, що саме у собі єдине, цілісне, одномоментне і таке, що відбувається в одному і тому є місці дійство по-ставлення одразу ставить, по-ставляє суще у часових та просторових порядках.

Саме слово – розгортання – імпліцитно свідчить, що мова йде про певний порядок. Воно свідчить про те, що мова не йде про розкидану у несумісних, не накладених один на одного в єдиному просторі і часі, тобто ніяк не пов’язану між собою часовістю та просторенням констеляцію актів, а відповідно, і констеляцію непов’язаних між собою сущостей. В такому випадку, якщо припустити, що таке можливе, ми могли б говорити про паралельне існування різних часових послідовностей (часів) та паралельне існування різних просторових локацій (просторів). Теоретично ми можемо це уявити, про це говориться, однак досвідів, які б це підтвердили, ми не маємо.

Розгортання свідчить, що ми маємо справу з однією послідовністю поставлення не лише світу і нас у ньому, але й одночасного і такого, що відбувається у тому ж місці по-ставлення часу та простору. Можемо вжити об’єднуюче їх слово – часопростір. Воно вже дещо затерте, і тому може трактуватися інакше, ніж потрібно для цього міркування. Однак ми вживатимемо цей термін не у математичному чи фізичному сенсі слова, до якого ми звикли, а як ще одне визначення, яке описує те дійство по-ставлення і, з іншого боку, по-ставання, про яке розмірковуємо.

Буття по-ставляє не лише сущості – світ і нас у ньому – але й форму, в якій воно їх нам поставляє – часопростір. Іншої форми по-ставлення сущостей просто не існує. Тому ми сміливо можемо констатувати, що часопростір входить в існування тільки через і завдяки по-ставленню.

А, з іншого боку, існування полягає у часопросторен-ні – у по-ставленні-у-час і у по-ставленні-у-простір. Немає позачасового і позапросторового існування. Немає сущого, яке не по-ставлене-у-час. І немає сущого, яке не по-ставлене-у-простір. І в них на мить за-тримане. Мить і локус у-тримування дуже важливі, попри те, що це мить і місце, яке мигнуло за вікном потяга. Таке за-тримуване на никлу мить тривання і просторення складаються в те, що ми називаємо, існуванням. Існування і є триванням і розпростиранням, які по-ставляє нам буття.

Але завжди потрібно розуміти, що це тривання і розпростирання сущого в його порядки, що це існування світу і нас у ньому, завжди, весь час від-бувається, з-бувається у горизонті буття, яке по-ставляє в цих просторових та часових формах суще – і світ, і нас у ньому. Це буття є тлом, якого ми не бачимо – воно за горизонтом – і ми кажемо, що воно ховається. Натомість нашу увагу захоплює вервиця, майже калейдоскоп – сущостей, і ми у-пускаємо з виду найважливіше, якщо не єдино істотне – те, звідки, і те, що ставить, по-ставляє нам нас самих і світ у всій нашій часовості та просторовості, у всій нашій триваючій розлеглості.

Тобто ми у-пускаємо, неначе від-пускаємо най-сокровенніше – со-крите джерело всього, що від-кривається з со-критого у суще.

І ця втрата з поля зору сокровенного призводить до того, що й воно нас неначе від-пускає – відпускає не у тому сенсі, що перестає по-ставляти, ставити нас самих і світ для нас, а у тому сенсі, що від-пускає нашу увагу, не кидається в очі, не нагадує про себе. Але, як Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche,  1844-1900), набавившись вервицями сущостей, ми одного дня починаємо бачити безсенсовність безкінечного перебирання перлинок на вервиці. Ми починаємо шукати за чимось справді новим. Починаємо шукати за горизонтом до-сяжного. І не знаходимо, бо шукаємо у порядках часу-що-від-бувся і просторів-що-відбулися. Навіть не у часі-що-збувається і просторі-що-збувається, не у часуванні та розпростиранні. А там можна знайти тільки жахіття continuum – того, що було. І такі мислителі, як Когелет (תלהק, Εκκλησιαστής,  Еклезіаст) а вслід за ним і  Ніцше, впадають у розпач – «Те, що було, є те саме, що буде; те, що зробилось, є те саме, що зробиться. Нема нічого нового під сонцем.» (Екл. 1:9). А тому «Усе марнота й гонитва за вітром» (Екл. 1:14). Це початки нігілізму, причиною якого є від-чуження людини від найсокровеннішого, від джерела всякої сущості.

Втрачаючи цей зв’язок, людина відчужується не лише від буття, якого пропри те, що воно ставить її і світ для неї, вона просто не зауважує, але й від світу та нас у ньому, яке, знову ж, це буття по-ставляє, ставить у сущість, якому це буття і надає світовості в її часових та просторових порядках.

3 серпня 2014,  Львів